...Не вказую місцезнаходження Центру благодійної допомоги для Збройних сил України з міркувань безпеки. Мала можливість п’ять годин бути разом і спілкуватися з людьми, для котрих є честю все робити, щоб якнайшвидше побороти ворога. За п’ять годин побачила стільки світлих душею українців! Вони додають упевненості в нашій перемозі – тяжкій, з кров’ю і ранами, зі слізьми матерів, дружин, дітей. І впродовж тих п’яти годин з-перед очей не зникали старі покавальцовані сходи до цієї великої волонтерської споруди... А тут же, впритул до них, відгороджена високим бордюром – новісінька плитка, ще й кольорова, викладена вишиванкою, за майже два мільйони гривень з бюджету міської громади...

Подекуди державна й місцева влади живуть у паралельних реаліях із нами, попри їхню патріотичну словесну риторику. Замість відомого заклику: «Усе буде Україна!», для них ближчий – «Усе буде бруківка!».

...Над тими сходами (читачі нашої газети мають змогу бачити їх на світлині) на майданчинку при вході до приміщення біля пральної машини порається жінка. За багаторічну журналістську працю вперше в моїй свідомості постала жахлива картина: як можна викласти площу бруківкою, коли йде війна, і в той же час не оновити три чи п’ять сходин до будівлі, де волонтери день у день працюють для фронту?!

«Як таке можливо?», – вирвалося вголос моє зболене запитання. І почула у відповідь від жінки за пральною машиною: "Не ви перша про це запитуєте".

Уламки бетону – наче шрами від совісті місцевої влади! Невже не пече її сором за це?!

На цьому хотіла покласти крапку про бруківку-вишиванку й сходи. Утішилася, коли почула на засіданні чергової сесії слово «сходи». О, думаю, нарешті! Але якби ж то! З трибуни прозвучало про сходи та заміну дверей до комунальної аптеки, про яку ходять фінансові легенди. За 300 тисяч гривень! На щастя, депутати засумнівалися в першочерговості цих робіт та їхній вартості й не проголосували... Але сходи сюди вже зробили! То як тепер?! Невже віднайдуть якесь плутане «перенаправлення коштів»?!

Про зустріч з волонтерами не домовлялася наперед. Мені важливо було побачити все так, як воно є. Першим зустріла підприємця-волонтера Михайла М. (тут і далі за бажанням благодійників озвучуватиму лише імена, з котрими спілкувалася в Центрі). Він укотре придбав і приніс для українських захисників НАТОвські аптечки. Ми – знайомі. Декілька речень – і все стає зрозуміло: допомагає фронту, бо так велить його серце...

Галина В. – так звати жінку, котра не відходила від пральної машини впродовж п’ятьох годин, фарбувала кольорові бавовняні речі на хакі з усіма його землистими відтінками для плетіння маскувальних сіток. Фронту вони потрібні завжди й багато. Її син Олександр воює на передовій. Молиться і вдень, і вночі за нього та побратимів. Із сорока мужніх воїнів – нині живих 13. І її син – серед них. Решта полягла на полі бою...

Мама українського захисника приїхала із Запорізької області, яку тимчасово окупували москалі. «Якщо маскувальні сітки для укриттів на бойових українських позиціях, які тут в’яжемо латку за латкою з цих фарбованих куснів, урятують життя наших синів, то це наша перемога в тилу», – вважає жінка-волонтерка.

Узимку захищають наших воїнів у бліндажах сітки з білих нарізаних стрічок із покривал та простирадл. Раніше було більше розхідного матеріалу для маскувальних сіток, а також людніше. У Центрі холодно, у приміщенні немає опалення. Єдиним, чим допомагає місцева влада, – оплачує за електроенергію.

Тут же при вході змайстровані бантини – дерев’яні лати, на яких Віктор К. розвішує пофарбоване шмаття. Він також переселенець – із Луганщини. І Галина, і Віктор розмовляють українською мовою. Деколи вкраплюються суржики, але самі себе старанно виправляють. При цьому усміхаються. Кажуть, що майже все життя спілкувалися російською. Тепер для них – це мова окупанта. Тут – кожний день, приходять як на роботу: зранку до вечора.

Кожна зустріч з волонтерами – пам’ятна. Побачила стільки осяйних облич! Так і повинно бути. Вони вважають, що війна з москалями – це спільна відсіч усіх і кожного з нас на передовій і в тилу. На жаль, на тлі певного збайдужіння і розслаблення, що продукують не лише «телемарафонівці» з їхнім інформаційним зомбуванням. У Центрі допомоги ЗСУ – світлий промінь справжнього вболівання за Україну в тяжкій війні з окупантами.

Час від часу під'їжджають буси. За кермом здебільшого військові, котрі були поранені на фронті, а тепер таким чином залишаються в строю: доставляють побратимам те, чого бракує в окопах. Це найбільш надійна допомога, бо вона надходить тим, хто її потребує.

Познайомилася з військовим Іваном. Лише на якусь мить змогли обмінятися двома-трьома реченнями. Вдивлялася в його мужнє обличчя, вкрите шрамами... Через важке поранення наразі не може бути на передовій. Усіх його побратимів скосила ворожа куля. Він вийшов із запеклого бою з москалями єдиний живий... Тривале лікування фронтових ран, реабілітація...

Ще одне знайомство: мама 26-річного добровольця-медика Назара. Уже декілька днів немає зв’язку з її сином. Рятує молитва, щоб не збожеволіти. Вона щиро просить Усевишнього, аби беріг його і побратимів у затяжній нелегкій війні.

Ось правда про війну з перших вуст. Розповідає колишній військовий. Каже, відвоювали в москалів три посадки, а четверта – всіяна трупами наших хлопців. Немає снарядів! Нема чим стріляти! В один момент наші погляди спрямувалися не до часу і не до місця викладену «вишиванку». Подумалося, хоч би сніг випав і накрив би її, щоб не ранила серце... Опустив очі й сів за кермо. Там, на гарячій лінії вогню, чекають на гуманітарну допомогу з Центру.

...Надщерблені сходи вкотре долає 82-річна Дарія Ф. Скаржиться. Бо в неї лише п’ять відсотків зору... А тут ті проклятущі сходи! Але треба йти, бо яблук насушила й консервацію підготувала для українських захисників. Цього разу принесла білі підодіяльники для маскувальних сіток і тканину для пошиття нижньої білизни бійцям. Знає, що бракує їх у прифронтових госпіталях.

У волонтерки Світлани Г. тітка була зв’язковою Української Повстанської Армії. Родичі Вадим, Ігор та Петро воюють. Її болить, як і багатьох нас, те, як окремі люди можуть надміру веселитися, розтринькувати бюджетні кошти. А тут щодня вантажать посилки побратимам поранені фронтовики. Я бачила в ящиках вітамінні батончики, які готує Світлана. Усе продумано якнайкраще з упакуванням: довозять їх до бойових позицій свіжими й неушкодженими. Не відстає Юлія Г. та інші волонтери.

Знову під’їхало авто. Привезли теплий одяг для фронтовиків. Попраний, попрасований. Волонтери-військові доставляють його за адресою. 15 великих клунків! Знайомлюся: Тетяна Д. Запитую, мовляв, у вас промислова пральня? Усміхається. Ні, відповідає, звичайна домашня, як і в кожного з нас. Не приховую свого захоплення жінкою з великим добрим серцем, розумінням нею, що війна, і все треба робити, щоб не затягувати кровопролиття. Дізнаюся більше: Тетяна власноруч пошила понад 2,5 тисячі чоловічих трусів!

Тут готують сухі супи й борщі, солять сало, квасять огірки, капусту... Акуратно пакують за порціями. «Так підказує моє серце», – відповідає ще одна волонтерка, котра побажала себе не називати. Хоч її тут добре знають. Приносить в’язані шкарпетки, сухофрукти, тканину для маскувальних сіток і солдатської спідньої білизни. Навіть жартують, що влітку військові у час короткого перепочинку в трусах – як у шортах: такі вони гарні й комфортні. І замовляють ще.

Боязко намацує сходи ногами, щоб не впасти й не побитися до бетонних гостряків, пенсіонерка Марія П. Уже два роки вона в’яже шерстяні шкарпетки, а дочка Валентина – такі ж балаклави й підкасники, що дуже полюбляють їх наші герої-захисники. Валентина зв’язала 12 балаклав. У них тепло, затишно й надійно.

Завжди раді мамі з донькою, котрі плетуть маскувальні сітки. На їхнє прохання не вказую навіть імен. І вкотре серце сповнюється поваги й шани до цих людей. Вважаю, потрібні такі газетні розповіді, щоб упевнюватися в нашій перемозі на фронті й у тилу, щоб ширшало коло благодійників.

Волонтерить і Петро А., брат Андрій якого воює. Недавно побував удома в короткій фронтовій відпустці.

Упадають в око ящики з морквою, картоплею, капустою, буряками... Налагоджена чітка технологія готування сухих страв. Відходи городини пакують у мішки. Є чоловік, який забирає їх для згодівлі домашнім тваринам, а натомість привозить м’ясо для тих же сухих супів та борщів.

Її звати Наталка. Але цю надзвичайно енергійну жінку й велику організаторку всі знають як «головну «кікімору». Кікімора – міфічний персонаж, більш відомий у Карпатах як чугайстер – зарослий шерстю лісовик. У наш час перевтілена кікімора – незамінний камуфляж для снайперів. Уперше побачила, як готують цей маскувальний костюм, украй потрібний на передовій. Це складна робота з торочених ниток мішковини, лляної паклі, що вимагає вміння й часу. Для зими, коли сніг, кікімори виготовляють з білого матеріалу.

У захисних костюмах для снайперів – велика потреба. Кікомор і чугайстрів плетуть у багатьох волонтерських центрах, зокрема й на Прикарпатті. Спальники, ноші, теплі килимки, окопні свічки... І на них є постійні запити від українських захисників. За словами Наталки, вони працюють за замовленнями з фронту і доставляють благодійну допомогу тільки за адресою.

Я щиро подивована активністю та ентузіазмом «головної «кікімори». Вона власне так і представилася мені. Думаю, допомагає їй у цій напруженій діловій коловерті інтелектуальна дотепність. М’який гумор не дає розгубитися в критичних ситуаціях, які, зрозуміло, деколи виникають. Допомагає й досвід. Наталка волонтерить з 2014 року. У неї – широке коло знайомих з-поміж тих, хто допомагає українським захисникам з початку війни. Це надійні люди, котрі служать добру, що є найвищим виявом милосердя.

У короткій розмові не оминули теми існування паралельного світу, що панує у час війни. І ми всі винуваті в тому, бо толеруємо подекуди нахабну веселість не лише влади, а й тих, хто її підтримує. І та двомільйонногривнева «вишиванка», що поруч благодійного Центру з його розтрощеними сходами, – приклад певного здеморалізування суспільства.

З фронту приїжджають за всім необхідним. Лопати, сокири, інше підручне знаряддя – усе тут готують для військових. І на все це потрібні гроші, яких, на жаль, завжди бракує.

Наталка коротко й зрозуміло каже, що вона тут, бо хоче, щоб її діти мали свою державу – Україну. У тилу є чимало людей, котрі воліють нічого не робити для перемоги. Вважає, що це неправильно. Тому завжди просить долучатися до них, інших благодійних центрів.

Є тут і куток для фронтових знамен від українських захисників. Це своєрідна подяка за велику працю і мотивація до неї, щоб побороти москалів.

...Розповіла про те, що бачила й чула в Центрі допомоги ЗСУ впродовж п'яти годин. Інші години й дні – інші волонтери, котрі наближають нашу перемогу.

Попросила номер банківської картки, на яку жертводавці переказують гроші для волонтерського Центру, щоб і читачі обласної газети «Галичина» змогли доєднатися до допомоги українським захисникам на фронті.

ПриватБанк

4149 4999 9862 4587

Горан Катерина Олексіївна