Давно чекала на зустріч з українським захисником, професійним військовим, капітаном ЗСУ Степаном ЛАВРІВИМ. Запам’ятала його школярем, а йому вже 25 років. А ще моя пам’ять береже, як із трьома малими братами-сиротами, з-поміж яких він був найстаршим, ми робили ставки під час футбольних матчів на «Євро-2012». Я свідомо називала не ті команди, щоб юні вболівальники вгадували переможців. І програвала їм... цукерки. Спеціально! Це була моя ідея.

На вулиці не впізнала би Степана: високий, кремезний, з бородою, як і більшість тих, хто на фронті. Знала, що до рідного міста Долини він приїхав із бойової позиції, яка за десять кілометрів від ворога, в коротку відпустку. Але як зустрітися? Єдина Степанова бабуся Аня, котра з дідусем Михайлом, також єдиним, виховала трьох сиріт світлої пам’яті доньки Оксани, сказала, що в нього змістилися день із ніччю. Адже бої мав переважно вночі, й лише вдень перепадало трохи поспати. Тож організм Степана за стільки років війни з москалями вже звик до такого режиму, що тепер нелегко перебороти його змінений біологічний годинник…

У місті є «моя» лавка, де зустрічаюсь із творчими й діловими людьми. Вибір місця не випадковий. Тут встановлено архітектурний куб, який указує, що це «Центр міста». До речі, куб – сакральна геометрична фігура: розкладаєш його площини, і виходить хрест. З історії світового мистецтва довідалася, що так у давнину славили вічний знак народження і смерті.

Між іншим, перший у нашому регіоні символічний куб як пам’ятник постав було в Коломиї біля Музею писанкового розпису на честь господаря Прикарпаття Михайла Вишиванюка, вихідця з Коломийщини, котрий двічі різними роками очолював облдержадміністрацію, який жив і працював у час надскладних політичних «ребристостей». І мав чимало, образно кажучи, тих гострих кутів куба, щоби складати їх у господарський пазл, – для процвітання Івано-Франківщини. Про це писала з церемонії відкриття пам’ятника у день народження колишнього голови ОДА Михайла Вишиванюка – напередодні Покрови Пресвятої Богородиці 13 жовтня 2021 року («Пам’ять як розгорнутий хрест! Із куба...», сайт газети «Галичина» за 22 жовтня 2021 року).

І ось тепер є куб у Долині, появився на 1045-річчя міста стараннями депутата обласної ради Богдана Ленігевича. Хрест пам’яті про минуле і Божий погляд у майбутнє. Сріблястий куб зі знайденою точкою дотику до землі, щоб, як у Коломиї, «не похитнулася художня конструкція, не впала ниць, щоб стояла проти вітрів з усіх усюд»... Навколо – мурали з історії давньої Долини про виварювання солі, з якої вона постала…

Степанові Лавріву сподобалося місце зустрічі. Схоже, він уперше зблизька бачив ці оновлені міські краєвиди, що гармонійно поєднували історичну давнину із сучасним архітектурним дизайном.

Короткі відпустки тримають за руки: виспатися б, зігрітися б, просто відігнати б думки від бойових позицій. І перше, що він робить, іде на могилу мами. Помолитися, порозмовляти, попросити Небесного захисту під Покровом Божої Матері для себе, своїх побратимів...

Побудувала зустріч на спогадах для виразнішого психологічного портрета. Степан пам’ятає, як він і молодші брати Валентин та Максим – усі троє – були залюблені у футбол, навіть найменшенький Максимко, який ледве копав м’яча ноженятами. Дитяча пам’ять цупка. І про цукерки також. Інакше просто так вони не брали б їх. А тут – чесно зароблені! Чи не так зароджується характер?!

Після закінчення дев’ятого класу тодішньої Долинської школи I-III ступенів №7 Степан Лаврів вступив до Київського військового ліцею ім. І. Богуна. Він успішно пройшов конкурсний відбір, медичний огляд і склав нормативи з фізичної підготовки. Складання військової присяги – незабутні миті як для внука, так і люблячої бабусі, котра їздила до столиці на урочистості ліцеїстів…

У час кривавих і геноцидних воєн сльози дітей не мають відкупу. Дитяче взуття, виставлене на футбольних полях Європейського чемпіонату з футболу-2012, – це світовий заклик про припинення вбивств, яким ніколи не буде виправдань. З цим погоджується Степан Лаврів.

Згаданий чемпіонат ширив гасло: «Творимо історію разом!». А через два роки Україна здригнулася через загарбання своїх територій російською федерацією і від переписування нею нашої історії. Доля відвойовувати її землі випала переважно на ровесників Степана Лавріва. Та, можливо, навіть нинішніх хлопчаків, що ганяють м’яча, зокрема й неподалік куба «Центр міста», і наспівують композицію Артема Пивоварова «Барабан» на слова поета Розстріляного відродження Ґео Шкурупія, яка побиває мільйонні рекорди за переглядами. І найгучніше й найчастіше діти співають: «Підіймай булаву, отамане!».

Мене цікавить усе, що відбувається на російсько-українській війні. Мій співрозмовник, який разом із побратимами воює з москалями, розуміє небезпеку російської пропаганди, яка всотується не лише в українські, а й світові медіа. На 2025-й ворог збільшив видатки на пропаганду, порівняно з нинішнім роком, на 13 відсотків. Це друга за обсягом коштів стаття його державного бюджету – після фінансування війни з Україною! Є ще приховані виділення мільярдів доларів США вже не на «лобову» пропаганду, а на приховану з акцентом на соціальні мережі, зокрема телеграм, на заборону розширення якого в Україні спроквола діє Державний регуляторний та наглядовий орган у системі електронних медіа – Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.

Москалі поширили свою брехню у фейсбуці та тіктоці. І їхні користувачі, якщо вони не мають критичного мислення та відповідних знань, роблять у своїх головах інформаційний смітник і примножують його. На це й сподівається ворог. Кадровий військовий Степан Лаврів усвідомлює цю небезпеку і старається читати в інфопросторі, якщо випадає вільна хвилина, що буває рідко, лише перевірену інформацію з офіційних джерел.

Не могла не порушити тему про концерти на фронті. У суспільстві неоднозначне ставлення до них. З особистого опитування героїв своїх розповідей знаю, що більшість їх не радіє зустрічам зі співаками. Як уже писала раніше, наших захисників тішать дитячі малюнки, повідомлення від рідних та коханих... На бойові позиції, де перебуває Степан Лаврів, артисти не приїжджають, бо надто близько гарячі точки. Там не до співу!

Степан Лаврів не полюбляє фотографуватися (до речі, як і я). Уникає публічності, не носить військову форму під час відпустки. Але цього разу зробив виняток. На запрошення дирекції Долинського ліцею №7 (керівник Наталія Медвідь) завітав до рідних стін, де тепер у дев’ятому класі навчається брат Максим. Звідси його дорога й пролягла до Києва. Вважає, що такі зустрічі потрібні хоча б тому, що ліцеїсти хочуть чути з перших вуст про війну й бачити тих, хто захищає їх. Бажаний гість виступав коротко й по-діловому, без героїзації. Як військовий він робить свою справу за професійним обов’язком і покликом серця.

Саме на цьому наголосив у розмові зі мною вчитель української мови та літератури Віктор Костецький. Степан Лаврів зберіг у серці теплі спогади про багатьох старших наставників, але Вікторові Федоровичу особливо вдячний за свій професійний вибір, пов’язаний із виконанням військового обов’язку, за уроки з відповідної програми допризовної підготовки юнаків.

Долинський ліцей №7 – це навчальний заклад (його перший директор – Михайло Федорко), який освячував політичний в’язень брежнєвських таборів і поет Ярослав Лесів, що для мене й освітян є знаковим. Тут з юними істориками на чолі з Марією Рудько зустрічався єдиний живий на той час український січовий стрілець Григорій Мальон із Пацикова, настанова якого запам’яталася багатьом назавжди: «Знання – це те, що з тобою, і в тебе їх ніхто не забере».

На фасаді ліцею – чотири анотаційні таблиці зі світлинами й короткими біографіями українських захисників, котрі загинули на війні з москалями. Тут пам’ятають їх поіменно: Андрій Фендик, Олег Мартинишин, Дмитро Гриневич і Микола Бардигула.

Добре знала світлої пам’яті Андрія Фендика. Він – один із перших випускників ліцею. Під час зустрічі з івано-франківським письменником Ярославом Ткачівським, який нині є заступником голови НСПУ, Андрій був активним учасником літературно-мистецького дійства за творчістю шкільного гостя – «Ранети з маминого саду».

Військовий капітан уважно слухав мої спогади, в його очах світилася гордість за навчальний заклад, за відданість і служіння Україні його випускників.

Успішне закінчення Київського військового ліцею ім. І. Богуна відкрило обшири до продовження навчання. Степан Лаврів вступив до Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана П. Сагайдачного, що, як і спеціалізований ліцей, належить до провідних навчальних закладів у системі військової освіти Міністерства оборони України.

У Львові сумлінно навчався чотири роки на одному з престижних факультетів – ракетних військ і артилерії. Невдовзі – перше бойове хрещення у 40-й окремій артилерійській бригаді ім. Великого князя Вітовта у складі Сухопутних військ ЗСУ, яка виконувала бойові завдання на сході України до повномасштабного вторгнення москалів.

І в цій частині нашої неквапливої розмови український захисник був небагатослівний. Говорив обдумано, часто повторював, що це його робота як професійного військового. Саме такими й повинні бути українські офіцери: віддані, досвідчені, які свідомо обрали професію. Тоді, мабуть, не було б очевидних перекосів із мобілізацією.

У військовій біографії нашого земляка зазначено Харків ще у часі першого намагання рашистів окупувати його. Степан Лаврів був серед тих, хто захищав місто. Через його скромність ледве впросила розповісти про підбитий ним ворожий танк. Тоді взяв у полон двох москалів. І вкотре почула, що це його професійна робота. Спокійний тон, твердість у мовленому.

Тепер Харків знову під ворожими обстрілами. За словами вже згаданого Артема Пивоварова з його закликом «Підіймай булаву, отамане!», пісні якого полюбляють українські військові, вже немає його будинку, його рідного міста Вовчанська на Харківщині. Знову точаться запеклі бої на цьому напрямку, оборону якого тримає й мужній долинянин.

Сама собою виникла тема про страх. Звичайно, він є, каже Степан Лаврів, який обрав для себе позивний «Анубіс». Про те, що нібито не відчувають страх, здебільшого мовлять ті, в кого він насправді є.

Як командир артилерійської батареї він контролює маневр вогневих взводів. Від нього залежить виконання бойових завдань, які наші військові здійснюють під час вогню ворожої артилерії. Страх – природний стан. Інша справа – навчитися долати його. У кожного свій вибір. Але спільним є молитва: своя і чиясь, є свій Янгол-охоронець. Бойова активність також переборює страх. Він зникає, бо попереду ворог, якого треба вбивати, інакше він уб’є тебе. Піхота йде вперед, а за нею – другою лінією – артилерія, яка її підтримує і прикриває. Степан Лаврів знає про кожного зі своїх побратимів-підлеглих: про їхні родини, дружин і дітей, коханих у їхньому чеканні на поєднання доль. І це також проганяє страх, попри те, що, за словами кадрового військового, доводиться жити одним днем, навіть нерідко якоюсь годиною-другою, усвідомлюючи, що можна загинути в бою будь-якої миті. Це якщо бути правдивим із самим собою, не лукавити. Після цього найбільше щастя надсилати телефонні повідомлення: «4.5.0.» – «Усе добре», «Все спокійно».

Як чекають на цей щасливий код від онука його рідні бабуся й дідусь, брати Валентин та Максим, кохана дівчина! Радію цьому військовому коду і я, коли чую про нього від людей, рідні яких на війні. Є ще й такі означення: «+» – усе добре; «++» – пречудово; «0» – перша лінія розмежування... Милозвучне і слово «арта» – скорочена назва артилерії.

Розмовляли зі Степаном Лаврівим і про проблеми, не торкаючись військових таємниць. Найнагальніша з них – забезпечення бойових підрозділів автотранспортом. Украй він потрібний і для його артилерійської батареї… А ще, як сама переконалась, захисник мусить періодично розминати спину спеціальними вправами. Зізнався, що дається взнаки постійне носіння 50-кілограмових бойових вантажів на плечах.

Мене цікавило, чи залишив на час своєї короткої відпустки надійного побратима тепер, в активній фазі оборони. Без відчуття фронтового плеча, без довіри до бойових друзів не може бути успішних наступу й оборони, вважає Степан Лаврів. Спокійний, бо зостався замість нього «Прометей» – надійний побратим, якому довіряє як самому собі.

У часі писання цієї статті з’явилася гарна новина про те, що розпочато процедуру передачі унікальної дерев’яної церкви, яку збудував Український католицький університет (Львів), Національній академії сухопутних військ ім. гетьмана П. Сагайдачного, де, повторимо, проходив вишкіл Степан Лаврів. Храм намолений архиєпископом і митрополитом Львівським Ігорем Возьняком та вірянами з УКУ, має особливі іконостас та святі образи. Його назвали на честь блаженних мучеників Української греко-католицької церкви, яких проголосив Папа Іван Павло ІІ під час свого візиту до Львова 2001 року.

У храмі, подарованому з Божої волі Збройним силам України, щирі молитви благословлятимуть на довгождану Перемогу над ворогом і зцілюватимуть рани наших мужніх захисників...