У нашому суспільстві вже твердо заведено вважати, що Російська Федерація вкрала історію Київської Руси – давнього державного утворення, сформованого переважно в межах тих географічних довготи й широти, в яких розташована сучасна Україна. Але так казати – правильно лише почасти. Тому що дієслово «вкрала» свідчить про доконаний вид і минулий час. Тим часом процес присвоєння минувшини земель Північного Причорномор’я, який московіти розпочали після розорення «матері земель руських» у XIII ст., триває й досі.

Приміром, ще 2015-го в матеріалі «Русь почалася з Кия?! Корені нашої державності сягають значно далі часів Володимира Великого» «Галичина» писала про наміри російських великодержавників встановити у столиці РФ 24-метровий пам’ятник князеві Київському Володимирові Святославовичу в рамках, як писала тамтешня преса, «всерассєйсково празднованія 1000-лєтія Крєстітєля Русі». Тепер цей монумент, відкритий 4 листопада 2016 року на Боровицькій площі в Москві, справді вражає розмірами й, по суті, слугує ще одним домінантним символом мегаполісу.

Та головне, радіють кремлівські діячі, охоплені намірами приватизувати «Красне Сонечко», як іменували в народі Хрестителя Русі, він геть применшує статую Володимира в Києві, встановлену ще 1863 р.!.. До речі, з постанням у Москві гігантської скульптури Київського князя в РФ набув поширення анекдот про те, мовляв, що Російською імперією нині правлять три Владіміри: один лежить (Ілліч), інший сидить (Владіміравіч), третій стоїть (Святаслававіч).

Але на тому в Москві не cпинилися. Наприкінці травня 2017-го у столиці РФ урочисто відкрили скульптурний парк «Алея правителів» з бюстами «керівників Росії» з найдавніших часів і до так званого тимчасового уряду, що виник у Петрограді (тепер – Санкт-Петербург) у березні 1917 року після відречення від престолу імператора Миколи II. Звісно, що першою в тому скульптурному ряду виступає фігура наразі напівміфічного князя Рюрика, легендарного засновника Давньоруської держави, як називають його прихильники так званої норманської теорії походження Руси (згідно з нею, попросту кажучи, давні новгородці запросили на князювання до їхньої республіки скандинавів, які не лише налагодили-зміцнили державну владу на їхніх землях, а й перенесли потім свій престол до Києва, підпорядкувавши Новгородську Русь Київській). Але відразу за нею – образ княгині Ольги Київської, а відтак – і вже згаданого Володимира, котрого, як бачимо, остаточно в нинішні часи й на наших очах «привласнили»…

Ясна річ, що в середовищі російської інтелігенції сприйняли таке з критикою. «Який стосунок до Московії має Ольга?!» – справедливо обурюються одні, заплющуючи очі на культ Володимира Великого у столиці РФ. Другі ж несхвально відзиваються про тяжіння Кремля як до княгині, так і до князя Київських. Але чомусь натомість пропонують ввести до пантеону «самодєржцев рассєйсскіх» інших персонажів історичної спадщини земель Північного Причорномор’я – князя Ігоря, його сина Святослава…

Втім, на сьогодні найбільше шансів на встановлення бюсту на згадуваній «Алеї правителів» чи пам’ятника в червонокам’яній, схоже, має князь Олег (чи Вольг, як його насправді йменує автор «Повісті минулих літ» (ПМЛ), названий у народі Віщим. Це саме той Олег, нагадаємо, котрий, судячи з тексту ПМЛ, був воєводою, себто правицею Рюрика. Після смерті свого патрона 879 року він деякий час «сидів» у Великому Новгороді передусім як регент – правитель-опікун його малолітнього сина Ігоря (Інгвара). Відтак же – 882-го – перебрався до Києва і згуртував довколишні слов’янські племена у велике державне утворення, назвавши його столицю «матір’ю міст руських», а також, як тепер пишуть, приєднав до нього, тобто до Русі південної, й північну – Новгородську, і «правив 33 роки, поки не вмер».

Власне, Олег став першим князем Київським (історик-академік Михайло Грушевський назвав його і «першим українським князем»), про котрого збереглись окремі вірогідні історичні відомості. Причому з персько-арабських манускриптів довідуємося, що азійські володарі називали його «каганом» – «князем князів», по їхньому (на тодішніх європейських теренах це – титул імператора). В дослівному ж перекладі «каган» – «повелитель семи всесвітів»…

Так-от протягом останніх десятиліть у РФ побачили світ понад два десятки видань – від романів до монографій, – присвячених цій історичній постаті. І чи не найбільш дотичною до нашої теми видалася книжка знаних російських письменників, дослідників старовини і традиційної культури Дмитра Гаврилова та Сергія Пивоварова «Олег Віщий – Орвар-Одд. Шлях сходження», що вийшла друком торік у видавництві «Віче» в Москві.

До речі, за словами авторів, 2018-го якраз сповнилося 1111 років з часу переможного походу київського князя Олега на Царград – столицю Візантії, на брамі якої він, як твердять літописи, прибив свій щит. Отож вони, мовляв, і приурочили до такого «ювілею» вихід своєї книжки. Очевидно, до цієї ж дати торік у Росії випустили у прокат і блокбастер «Олег Віщий» за однойменним романом Бориса Васильєва…

Втім, хоч як, а як заявив в одному зі своїх інтерв’ю, присвячених виходові у світ такого твору, зокрема згадуваний Д. Гаврилов, котрий також позиціонує себе як експерт Центру стратегічної кон’юнктури РФ, Віщий Олег більше гідний пам’ятника у столиці Росії, ніж Володимир – «Красне Сонечко». Адже, за його словами, саме він є засновником (!?) Москви, а не Юрій Долгорукий (1090–1157), як заведено вважати.

При цьому дослідник оперує таким аргументом, як відповідний запис у так званому «Короткому московському літописці» (КМЛ), скомпонованому ще на початку XVII ст. з різних давньоруських літописів, частину з яких на сьогодні втрачено. Цей манускрипт у 70-ті роки минулого століття знайшов визначний російський учений Віктор Буганов (1928–1996) у «Francke-Archiv» міста Галле (Німеччина). І в ньому справді є такі слова, що нібито підтверджують ту гіпотезу (наводимо ці нотатки мовою оригіналу): «В лето 6388-го году (тобто 880-го від Р. Х. – Ред.) предереченный же князь Олег приим великое княжение над словяны и русы и нача по многим местам грады ставити, и дани и оброки уставливати по всей Руской земли. Прииде же на реку, глаголемую Москву, в нея же ту прилежать две реце, единой имя Неглинна, а другой Яуза, и постави ту град мал и прозва его Москва. И посади ту на княжение от сродников своих».

Але навівши цей приклад як істину в останній інстанції, пан Гаврилов істотно злукавив. Бо ось якої думки про КМЛ сам В. Буганов як чесний науковець: «Короткий літописець, який зберігається в Галле, складено швидше за все в Москві відразу після зішестя на престол першого Романова. Автор-упорядник його, очевидно, належить до кола столичних церковників, переконаних прибічників єдиної держави, проповідників величі Росії, Москви, її «царського коріння» й богообраности. Звідси – фантастичні твердження… про заснування Москви Олегом Віщим».

Зрештою, й без оцінки Буганова будь-якому історикові стає зрозумілою фальшивість КМЛ уже з такої його фрази: «Прииде же на реку, глаголемую Москву», бо і в період князювання Олега Віщого, і ще століттями потому Москву-ріку називали Смородиною – це її первинне найменування…

Словом, вважати КМЛ достовірним джерелом історіографії аж ніяк не можна. Проте цей приклад – лише один із наведених авторами видання «Олег Віщий – Орвард-Одд…» доказів сумнівної вартости. Вони, приміром, посилаються й на видатного руського (так писати набагато правильніше, ніж «російського») вченого XIX ст. Івана Забєліна, знаного дослідника скіфських курганів Північного Причорномор’я, з котрим знався Тарас Шевченко й котрий теж зарекомендував себе як сумлінний науковець, через що й досі в Україні його твори мають неабиякий авторитет. Він, мовляв, кажуть ті борзописці, теж передав традицію про заснування Москви Олегом Віщим у своїй фундаментальній монографії «Історія міста Москви», яка побачила світ ще 1905 р.

Та якщо погортати й цю книжку, точніше її розділ «Переказ про початок Москви-міста», то можна знову легко впевнитись у брехливості їхніх тверджень. І. Забєлін справді розглядає добрий десяток версій щодо походження як самої Москви, так і її назви. Але водночас він аналізує їх з точки зору достовірности. І пише зокрема, що різні «доморощені гадання» і здогади про походження Москви, датовані найдавнішими часами, грунтуються суто на літописних свідченнях. Через те, мовляв, і присудили заснування Москви давньому Олегові, що в ПМЛ про нього сказано таке: облаштувавшись у Києві, він узявся будувати міста й обкладати даниною різні племена, що проживали на сотні верст довкіл його стольного града. І якщо сказано в ПМЛ, що Олег підкорив і мерян, котрі заселяли землі Ростова й Суздаля, то, припускали ті дослідники, в поході на них він просто не міг оминути теренів, на яких нині стоїть Москва. Отже, «логічно» висновують такі самоуки, міг князь Київський нагледіти собі обіч того шляху затишне місце й теремок там спорудити.

Звісно, Забєлін саркастично змальовує такий гіпотетично можливий хід думок авторів тих легенд і переказів. Чому ж тоді будівництво Москви не присвоїли князеві Святославові, котрий ходив і на Оку й на Волгу, підкорив плем’я в’ятичів, що проживало на території нинішнього «Третього Риму», як ще називають столицю РФ, риторично запитує вчений. Очевидно, відповідає сам собі, аргументом на користь Олега як фундатора Москви послужила і ще одна літописна згадка – про те, що, звівши це місто, він одразу посадив там князювати свого родича – Юрія Довгорукого. Так, пише далі І. Забєлін, підкреслюючи, що і в цьому разі в тих гаданнях-уявленнях аж ніяк не дотримувалися хронології, «селянська простодушна Москва.... гадала про Олега, та не забувала і справдешньої історії про князя Юрія Володимировича як прямого засновника міста»…

Отже, й тут експерт згадуваного Центру стратегічної кон’юнктури схитрував, як справжній кон’юнктурник, видавши бажане за дійсне.

Якщо вже говорити на цю тему до кінця, то викликає сумніви й офіційно прийнята дата першої писемної згадки про Москву як місто і центр однойменного князівства – 1147 рік. Адже, нагадаємо, її визначено на основі тексту Іпатіївського літопису, в якому йде мова про те, що Володимиро-Суздальський князь Юрій Довгорукий запросив до себе у гості Новгород-Сіверського князя Святослава Ольговича, батька героя знаменитого «Слова о полку Ігоревім» Ігоря Святославича, такими словами: «Прииде ко мне брате в Москов». І що 4 квітня 1147 р. їхня зустріч і відбулась у названих володіннях Довгорукого і що її супроводжувало, як годилося, рясне застілля-частування. Від того дня й вивели «дату першої писемної згадки» про столицю РФ і відзначають її ювілеї – зокрема 2017-го відсвяткували 865-річчя…

Та насправді з тієї короткої фрази в літописі аж ніяк незрозуміло, як справедливо зауважує зокрема й Олександр Палій, відомий український політолог та історик, знаний читачам «Галичини» своїми коментарями на її сторінках, чим саме був той «Москов» – чи то вже містом, чи лише селищем, чи територією з кількох поселень. Є інформація, каже він, що через дев’ять років тут, біля злиття згадуваних рік, Юрій Довгорукий вирішив збудувати фортецю. Але ж немає першоджерела, яке переконливо свідчило б саме про 1156-й як рік зведення Москви-града. Та якщо місто й виникло, то, як далі стверджує пан Олександр, «воно ще довго залишалося дрібним населеним пунктом. На це, зокрема, вказують результати переписів населення, які проводили в Золотій Орді. Ні в документах перепису 1237–1238 рр., ні в документах перепису 1254–1259 рр. Москву не згадано. Уперше згадка про неї з’являється аж у документах золотоординського перепису 1272 року!»…

Як бачимо, сучасні російські «літописці» не гребують нічим, аби довести «істинність» свого бачення нашої історії, нахабно перекручуючи факти і вдаючись до інших безсовісних непотребств. Нашим би історикам такої наполегливості у справедливому відстоюванні того, що справді нам належить, шляхом спростування й висміювання тих чи інших інсинуацій. Однак ми явно програємо в цій інформаційній війні. Споглядаючи ту вакханалію в Росії щодо далекої минувшини, українські титуловані вчені й дипломати переважно красномовно мовчать. Тож не варто буде дивуватись, якщо невдовзі неподалік Кремля зведуть монумент і на честь Віщого Олега «Московського».