До Міжнародного дня рідної мови, який світ відзначатиме 21 лютого, хочеться згадати відомого письменника, мовознавця та дисидента, члена-засновника Української Гельсінської групи Олексу ТИХОГО. Про те, як простий учитель із Донеччини (народився на хуторі Іжевка біля Краматорська 1927 р.) у радянські часи виступав проти русифікації Донбасу, за що був засуджений на 10 років позбавлення волі й загинув у тюремній лікарні, так і не відмовившись від власних переконань. Днями йому виповнилося б 93 роки.
О. Тихий, мабуть, відчував, що на Донеччині колись станеться лихо і війна знову прийде у його рідний край. Адже ще у середині минулого століття застерігав від зросійщення східної України, проте його тоді не почули...
Письменник-дисидент вважав, що без мови зупиняється прогрес та вмирає культура, що лише через мову та культуру українці можуть вибороти свою незалежність, взяти відповідальність за своє майбутнє. Вірив, що ситуацію можна змінити власним прикладом, а тому розмовляв лише українською. І хоч завжди був ввічливим та терплячим із російськомовними, проте від держслужбовців вимагав спілкування українською. Був проти дискримінації за національною приналежністю, але «за» захист української мови та культури на Донеччині.
О. Тихий не міг спокійно спостерігати, як український Донбас роз'їдає русифікація. Розуміючи, що особистість й ідентичну приналежність, свідомість та моральні засади потрібно розвивати змалку, свідомо пішов працювати сільським учителем - аби навчати дітей, що «сенс життя у творенні добра людям, у піднесенні матеріального і культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за життя», щоб «не хлібом єдиним жила людина». Педагог наголошував, що без розвитку свідомості у молодого покоління народ не матиме майбутнього і завжди залишатиметься на задвірках чужих історій.
Також Олекса Тихий був переконаний, що без осмисленого навчання, пізнання світу крізь твори світових класиків (а не лише визнаних радянським режимом), мандрівок та нових ідей неможливо виховати достойних людей і достойний народ.
Інтелігент і патріот до глибини душі, він свідомо став на шлях боротьби, доводив, що треба розвивати українську культуру, науку і намагатися, аби вони охоплювали широкі верстви населення, а не концентрувалися лише в Києві. Щоб донбаський регіон був українським не тільки формально, а й за фактом. Виступав за повернення української мови в університети і школи та був супротивником усілякої політики асиміляції етнічних груп.
Цій важливій для майбутнього України темі О. Тихий присвятив багато віршів, есе, підготував «Словник мовних покручів» та низку публікацій до газет і т. п.
Ось лише деякі його висловлювання про рідну мову у статтях «Думки про рідний донецький край», «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області» та ін.:
1. «Як же розуміти того, хто живе на Донеччині в Україні, а батьківщиною має Росію? Емігрантом чи окупантом? Як би подивились на індуса чи канадця, який твердив би, що його батьківщина Англія (на тій підставі, що Індія та Канада входять до співдружності)?.. Тих, хто називає Росію своєю батьківщиною, потрібно ганьбити...».
2. «Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів».
3. «Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюсь ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за долю німих, забитих земляків своїх – донбасівців, за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.
Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині.
Не біда, а вина кожного інтеліґента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки натоптуванням черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.
І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом...»
4. «...У нас на Донеччині інтернаціоналізмом називають мішанину людей різних націй та народностей, які хором зневажають народ, на землі якого живуть, на шиї якого їдуть, хліб якого їдять та закалюють землю, культуру, традиції українського народу. І українці не мають ніяких можливостей боронитись...
Я – інтернаціоналіст за переконанням, зичу свободи, національної незалежності, матеріального та культурного розвитку в'єтнамському, індійському, арабському народам, народам Африки, Азії, Америки та всім іншим. На земній кулі не повинно бути голодних, колоніальних, відсталих та малих народів. Хай кожний народ живе на своїй землі, хай творить у міру своїх можливостей культуру та науку і ділиться своїми здобутками з усіма народами світу. Хочу, щоб і український народ, зокрема і його частка – донбасівці, вносив свою лепту в скарбницю світової культури».
5. «Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, але передусім я – громадянин світу не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я — клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний...».
Це було написано ще на початку 70-х років минулого століття, коли сусловська пропаганда проголошувала національне питання в СРСР вирішеним повністю й остаточно і водночас андроповська банда чинила черговий погром української інтелігенції.
У ті буремні часи Тихий підтримав і українських дисидентів-правозахисників, які у листопаді 1976 року проголосили створення Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, ставши її співзасновником разом із Миколою Руденком, Оксаною Мешко та іншими.
Олекса Тихий, стурбований русифікацією Донеччини, звертався до органів влади, до уряду з метою якось цей процес зупинити. Проте мало хто його розумів. А влада викликала «на килим» і намагалася переконати, що насправді немає причин турбуватися. Згодом система назвала його погляди «антирадянськими» і покарання за легальну правозахисну діяльність, антирадянські статті, відкритий осуд радянської дійсності не забарилося.
Із такими поглядами письменник не міг довго залишатися на волі, адже його творчість підбурювала народ до опору чинній владі. Спочатку О. Тихого засудили до тюремного ув’язнення за лист-протест проти введення в Угорщину радянських військ для придушення акцій протесту учасників Угорської революції 1956 р., а в 1977 - за антирадянську агітацію і пропаганду, зокрема за статтю проти русифікації Донбасу. Для 50-літньої людини, що вже відсиділа 10 років за ґратами і підірвала своє здоров’я, такий вирок був смертельним.
Відбувши кілька років покарання в таборах суворого режиму на Уралі, письменник-дисидент загинув у лікарні Пермської в'язниці на 58-му році життя. Проте ні слабке здоров'я, ні страждання не змусили О. Тихого відмовитись від власних поглядів та переконань.
Як і інші дисиденти, Олекса Тихий був унікальною людиною, бо теж, не зважаючи на оточення, котре його не розуміло та осуджувало, на переслідування спецслужбами радянської влади, він сміливо відстоював свою ідеологію. І, як нині кажуть деякі політичні й мовні експерти, якби не було такої дилеми щодо мовного питання на Донбасі, про що свого часу на кожному кроці волав Тихий, то не було б нині російських окупантів в тому регіоні. Адже саме на цій темі під приводом порятунку російськомовного населення Кремль будував стратегію усіх своїх загарбницьких воєн у республіках колишнього Союзу та радянської співдружності.
Людина колосальної інтелектуальної потенції і видатного педагогічного хисту, Олекса Тихий за умов колоніального режиму не міг стати великим педагогом і вченим, бо замість кафедри отримав каторгу. Не став він і державним діячем, бо «в нашім краю, Богу милім», ворог старанно пильнував, щоб з-поміж нас не виростали провідники нації, які могли б вивести свій народ «на ясні зорі, на тихі води». Однак О. Тихий відбувся як людина, як українець, якому віддаватимуть шану й ті, «що житимуть після нас, бо підуть вони у мандрівку століть з його духа печаттю» (І. Франко).
Про те, що такі історичні постаті назавжди залишаться в пам'яті народу, свідчить всенародне перепоховання 19 листопада 1989 року трьох загиблих у неволі в середині 80-х років політв'язнів-правозахисників - Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Той небачений від часів перепоховання Тараса Шевченка велелюдний похорон України став одним із найвизначніших щаблів на шляху нашого поступу до незалежності й був заслуженою шаною справжнім героям України, бо міра жертовності кожного була однакова – життя.
На них, і подібних до них (Ліна Костенко, Микола Руденко, Надія та Іван Світличні, Іван Дзюба, Микола Боднар, Петро Григоренко, Василь Макух, Ірина Ратушинська, Оксана Мешко, Василь Ткачук та ін.), як на залізних стовпах, трималося і не обрушилося наше духовне небо навіть у найчорніші часи нищення нас як народу. І стояли ті стовпи по всій Україні. І боронили вони українську правду перед цілим сонмищем лицемірів та брехунів, перед усім ідеологічним апаратом імперії зла…
