Історія українського визвольного руху сьогодні є важливим джерелом для осмислення сучасних викликів державності. Події весни 1941 року, пов’язані зі створенням революційної ОУН та формуванням її стратегічних засад, стали переломним моментом у розвитку українського політичного мислення, заклавши основу концепції самостійницької боротьби, орієнтованої на власні сили та національну єдність. В інтерв’ю з головним редактором всеукраїнського тижневика «Шлях Перемоги», публіцистом, автором книг і численних публікацій з ідеології українського націоналізму, громадським діячем, сержантом прикордонної служби України Віктором РОГОМ говоримо не лише про історичне значення цих процесів, а й про їхній вплив на сучасне суспільство, трансформацію суспільних уявлень, роль публіцистики та актуальність ідеологічних постулатів у час війни. Також наша розмова торкається проблеми стереотипів, інформаційних маніпуляцій і відповідальності українців за власне майбутнє – тем, що набувають особливої ваги у контексті сьогоднішніх подій.

– Пане Вікторе, як би Ви оцінили історичне значення створення Організації Українських Націоналістів (революційної) для формування українського державницького мислення?

– Ця подія насамперед вплинула на стратегію українського націоналістичного руху, зокрема Збір виробив і затвердив кілька засадничих принципів боротьби ОУН: безкомпромісна революційна боротьба за створення Української Самостійної Соборної Держави, орієнтація на власні сили українського народу, їх організація і мобілізація, принцип спільного фронту поневолених народів під гаслом «Свобода народам! Свобода людині!», союзниками є ті, хто зацікавлений й підтримує ідею української державності.

І проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 року у Львові, і створення та діяльність Похідних груп ОУН, і постання УПА, і Конференція поневолених народів Европи і Азії в 1943 році та Антибольшевицького Блоку Народів у квітні 1946, і створення Української Головної Визвольної Ради влітку 1944-го – все це закладалося саме навесні 1941 року.

На Зборі було опрацьовано і прийнято ряд важливих документів та напрямних і обрано молоде, але вже досвідчене і перевірене справою керівництво, – «крайовики», які розуміли ситуацію в Україні і були безпосередньо зв’язані з мережею і закорінені в суспільство. І це дало результат.

– У чому полягала стратегічна новизна підходів, які обстоював Степан Бандера, порівняно з іншими течіями визвольного руху?

– Оці вище перелічені принципи і стали стратегічно новими порівняно з очікувально-споглядальними, опінієдавчими, еволюційно-інтервенційними та репрезентативними підходами і функціями інших течій, якщо говорити спрощено і лаконічно.

Формат нашої розмови не дозволяє детальніше заглибитися в нюанси, обставини, причини і передумови ІІ Великого Збору ОУН, про це можна і треба дисертації писати, але сьогодні вже доступні й документи та дослідження, і велика мемуаристика, є відкриті архіви, тож зацікавлений має можливість знайти і розібратися.

Я ж рекомендував би спогади безпосередніх учасників подій, зокрема Миколи Климишина, Василя Кука, Ярослава Стецька, Степана Бандери, Степана Ленкавського, дослідження відомих науковців Володимира Косика, Олександра Сича, Петра Мірчука, Володимира В’ятровича, Івана Патриляка, Миколи Посівнича, Ярослава Сватка.

– Чи змінилося суспільне сприйняття націоналістичного руху за останні десятиліття, і що цьому сприяло?

– Я думаю, що відповідь на першу частину питання є очевидною. Цьому сприяло багато чинників: і повернення історичної правди, і власне активна багаторічна діяльність націоналістичних структур, їх просвітницька і політична робота, а основна причина – московська агресія, люди побачили без маски і макіяжу те, про що попереджали і проти чого боролися націоналісти. Зрештою, і соціологічні опитування підтверджують мою оцінку.

– Наскільки ідеологічні засади революційної ОУН залишаються актуальними для сучасного українського суспільства, особливо в умовах війни та глобальних викликів?

– Українська соборна державність як передумова і механізм захисту і розвитку української нації, орієнтація на власні сили, спільна боротьба і труд, пошук надійних союзників, знешкодження «п’ятої колони», російський шовіністичний імперіалізм, національна єдність і пріоритет національних інтересів, відкидання партійщини та отаманщини в часи війни – все це ідеологічні постулати бандерівців.

Навіть у символіці: червоно-чорний прапор, емблема ОУН, культ героїв, гасла «Свобода народам! Свобода людині!», «Київ проти Москви!», «За Українську Самостійну Соборну Державу!», вітання «Слава Україні! Героям слава!», гімн ОУН «Зродились ми великої години», постаті Бандери, Шухевича та їхніх соратників… Все це сьогодні суспільні явища і суспільні надбання.

– Які найпоширеніші стереотипи або маніпуляції щодо діяльності цього руху Ви вважаєте найнебезпечнішими?

– Вони розвіюються, як пісок під час бурі. Стереотипи про регіональний характер боротьби, про ксенофобію, про колабораціонізм. Ототожнення українського визвольного, державницького націоналізму з гітлерівським нацизмом… Треба докласти максимум зусиль для поборення цих стереотипів на міжнародній арені, де ворог активно працює над їх поширенням, і в цьому є велика потреба.

Ворог шукає кожну щілинку в нашому національному мурі, і де знаходить, намагається роздовбати далі, шукає найдрібнішу причину, щоби розпалити внутрішню гризню, шукає найменший привід, щоби внести розкол і посіяти хаос. В тому числі і в питаннях оцінки тих чи інших історичних подій та діячів. Не піддаваймося на провокації.

– Яку роль сьогодні відіграє публіцистика у переосмисленні національно-визвольної традиції?

– Публіцистика – дуже важливий жанр. На основі історичних документів, досліджень, спогадів, загально кажучи, – першоджерел, саме публіцисти в найбільш доступній формі доносять до читача ту чи іншу тему. Не кожен, далеко не кожен здатен освоїти та проаналізувати томи науковців. Це базове.

Зроблено багато, але тут головне не переосмислення традицій, а роблення висновків з уроків та взяття на озброєння засадничих постулатів.

Саме тому наше видавництво «Українська видавнича справа», наша «Книгарня бандерівців» багато зусиль докладає для видання і популяризації націоналістичної класики. Видаємо як збірники праць ідеологів Дмитра Донцова, Юрія Липи, Євгена Онацького, Юліана Вассияна, Романа Бжеського, Івана Вовчука, Дмитра Штикала, Валентина Мороза, Ярослава Стецька, Миколи Сціборського, Михайла Колодзінського, Дмитра Мирона «Орлика», Ярослава Старуха, так і сучасних теоретиків і дослідників, зокрема Леонтія Шипілова, Олександра Сича, Григорія Роя та інші видання, котрі є не лише пізнавальними, а й унапрямлюючими, формотворчими та мобілізуючими.

Ми можемо довго дискутувати і бавитися в словесну еквілібристику, жонглювати фразами, маніпулювати подіями, проте насамперед маємо опиратися на факти й виходити з того, чи це озброює і унапрямлює націю, чи роззброює і зводить на манівці, чи це головне, важливе, засадниче, чи другорядне, кон’юнктурне, тимчасове, чи мобілізує, чи деморалізує.

Бо на кону не зміна «режиму» чи втрата територій, на кону саме існування держави й нації. І тут не до жартів, не до політичних ігрищ і торгів, тут не про «рейтинги» чи «популярність», тут про відповідність і відповідальність, про ефективність, яка веде до перемоги. А альтернативою нашої перемоги є наша смерть. Отже, усвідомимо, що ще одне бандерівське гасло «Воля або смерть!» є не просто патетичною фразою, а цілком конкретним попередженням-пересторогою.

– Чи достатньо сьогодні використовується потенціал публіцистики для пояснення складних історичних тем?

– Звісно, що недостатньо. Але мене дуже хвилює оце сучасне поверхове «кліпове» мислення, без заглиблення і осмислення, без усвідомлення контексту, роблення висновків без аналізу причинно-наслідкових зв’язків, без «включення мозку» і напруження зусиль. Немає легких шляхів на тернистій дорозі. Ми маємо її самі осилити, і тут гасла на кшталт «Захід нам допоможе» чи «Бандера прийде – порядок наведе» не ефективні, навіть шкідливі, бо психологічно роззброюють і розслабляють, демотивують.

– Які архівні матеріали або дослідження, на Вашу думку, можуть суттєво змінити розуміння того періоду?

– Я вже перераховував деякі прізвища учасників подій та дослідників того періоду. Раджу звертатися до Архіву ОУН-УІС, Архіву СБУ, періодики тих часів, підпільних видань. Благо, багато документів і матеріалів тепер оцифровані та є у вільному доступі. Велика робота проведена Інститутом Національної Пам’яті, Центром досліджень визвольного руху, Історичним клубом «Холодний Яр» та іншими аналогічними інституціями, але цього недостатньо.

Сьогодні дуже важливо розрізняти правду від «фейків», перевіряти, звіряти, звертатися до першоджерел, і архіви в цьому дуже допоміжні.

Має бути державна підтримка цього напряму, досі багато роботи проводять ентузіасти без належного ресурсу, багато архівів в діаспорі втрачаються, і на це слід звернути належну увагу, а не займатися дешевим популізмом.

– Як варто говорити про ідеологію українського націоналізму з молоддю, щоб уникнути стереотипів?

– Щиро, фахово і аргументовано. Не знаєш, не вмієш, – не берись до повчання молодих. Бо молодь відчуває фальш. Зрештою, про молодь, це знову ж якісь стереотипи, що її треба повчати, сварити та таке подібне. Молодь є різною, до кожного має бути свій підхід. Хтось і сам може детально пояснити різницю між Липою, Липківським, Лепким, Липинським та Липовецьким і їх роль та внесок в національно-визвольну боротьбу, а хтось і про Бандеру та УПА вперше почув.

Та і сам статус «молоді» у мене викликає деколи сміх чи сум, в тому розумінні, що там, де я зараз знаходжуся, молодими вважаються воїни, віком до 50, а коли ми згадаємо про часи 85-річної давнини і про події, які обговорюємо, то більшості їх учасників на тоді виповнилося близько 30 і вони були цілком дорослими та відповідальними людьми.

Не зі слів знаю і добре розумію, як бракує належної мотиваційної просвітницької патріотичної роботи не лише у війську, а й загалом в суспільстві, і тут віковий поділ є умовним. Сьогодні молодь часто є більш обізнаною в цій справі, ніж люди у віці.

– Який головний урок цієї 85-ї річниці Ви б сформулювали для сучасного українського суспільства?

– Український народ має взяти відповідальність за свою долю. Головним пріоритетом, власне єдиним пріоритетом, має стати боротьба проти споконвічного ворога, який вів і веде проти нас екзистенційну війну без правил, на знищення. І компроміс неможливий. Вони ж відверто про це кажуть, і напевно, це єдиний момент, коли не брешуть.

Тож вигнати окупанта, усунути загрозу, не розраховуючи ні на НАТО, ні на те, з якої ноги зранку встане Трамп чи Путін, ні на міфічні «перемир’я» чи «вигідні угоди», як бандерівці 85 років тому не розраховували ні на «добру волю» Гітлера, ні на «милість» Сталіна, ні на «ласку демократичних країн».