2 жовтня 1990 року в Києві, на Майдані Незалежності, який тоді мав назву Площа Жовтневої революції, з’явилися намети. Студенти оголосили голодування і висунули політичні вимоги, серед яких дострокове припинення повноваження Верховної Ради України та призначення нових виборів на багатопартійній основі восени 1991 року; відставка голови Ради Міністрів України Віталія Масола; прийняття закону про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ; недопущення підписання нового Союзного договору та ін. За кілька днів наметове містечко розрослося. До протестувальників приєдналися студенти вишів з різних куточків України, молодь підтримали кияни. Так починалася перша в новітній історії України широкомасштабна акція спротиву, яка отримала назву «Революція на граніті». Студентське голодування було першою та однією з найуспішніших політичних акцій, з якої почалася нова сторінка в історії України.

Одним із активних учасників Революції на граніті був тоді 20-річний студент історичного факультету Сумського педагогічного університету, а нині головний редактор всеукраїнського тижневика «Шлях Перемоги», публіцист, автор книг і численних публікацій з ідеології українського націоналізму, громадський діяч Віктор Рог, який в інтерв’ю для «Галичини» розповів чимало цікавого про цей історичний час.

- 30 років тому, далекого 1990 року, будучи 20-річним студентом історичного факультету Сумського педагогічного університету, Ви стали одним із лідерів боротьби за становлення нової України, долучившись до Революція на граніті у Києві. З чого все розпочалося? Як Ви потрапили до столиці?

- На той час я вже був свідомим націоналістом. Очолював СНУМ «Сумщина» і не мав жодної альтернативи аніж бути на передовій. Ми цю акцію готували. Прагнули дії. Сів на потяг і вранці вже був у Києві на Майдані.

- Що вимагали тоді студенти у чинної влади? І якою була її реакція?

- Вимоги були адекватні і конкретні. Зокрема вимога служби у війську наших юнаків лише на території України з перспективою власних збройних сил, націоналізація майна ВЛКСМ і КПУ, відставка уряду, нові вибори і зрештою самостійність України. Ми хотіли змінити психологію українців: не раби, а господарі своєї долі. Сильні, солідарні, вольові. Ми ж на своїй землі. І вже набридла демагогія та імітація боротьби. От і виступили. Під нашим тиском режим капітулював, але вже через місяць пішла реакція, арешти, репресії.

- Революція на граніті тривала понад 2 тижні. Якими постають ті дні у Вашій пам’яті? Які моменти справили найяскравіші, незабутні враження?

- Я голодував. Ці дні справили незабутнє враження. Ми перебороли страх, ми пішли на жертву і чин. Це була революція проти страху. Найяскравіші враження це зміна психології загалу. Ми показали, що боротьба дає результат і прокладає шлях до перемоги. Враження? Насамперед розуміння традиції. Коли до нас вийшли ветерани боротьби: Оксана Мешко, Василь Овсієнко, Євген Пронюк, Степан Хмара… І загальна підтримка. Важко слів дібрати. Це внутрішнє. Це розуміння, що тут і зараз ми творимо історію і пропонуємо національну перспективу.

- Якою саме була Ваша діяльність під час революції? За який напрямок відповідали?

- Внутрішньо була свідомість, що я студент із Сумщини. Націоналіст. Не міг інакше. Тоді мені було дуже важливо показати, що Сумщина - за вільну Україну. Напевно сьогодні мало хто зрозуміє цю мотивацію. Але тоді це було дуже важливо. І воно дало свої добрі плоди.

- Розкажіть про побут на Майдані. І загалом, як виглядав день протестувальника?

- Побут? Холодна і голодна ніч. Зранку до лікарні на обстеження і аналізи. Сьогодні – це документи і списки як факт. Потім мітинги, походи, пікети. Збирав літературу і передавав на Суми. При нагоді, вдень тепліше, спілкування, пару годин передрімання, надвечір мітинг, наради, дискусії. Пригадую, в переході був туалет, ходили зі супроводом, не так щоби охорона, а щоби не зімлів. Хоча всяке бувало…

- Як реагувала столична міліція на протести?

- Міліція була заскочена. Наглядала, боялася, звітувала.

- А як ставилися кияни до учасників Революції на граніті?

- Це було щось надзвичайне. Майдан потопав у квітах. Ми відчували щиру підтримку. Незабутнє явище.

- Як реагувало керівництво університету на Вашу активну діяльність під час Революції на граніті? Чи були спроби відрахувати Вас з числа студентів?

- Напевно реакція на голодування на початку акції і в кінці її була діаметрально протилежною. Коли я їхав на голодування, то не знав чи приїду назад, а якщо й приїду, то напевно вже не студентом. Коли ж повернувся, то вже повернувся героєм, всі вітали і дякували. Ми мали принципи і цінності, а чиновники лише ніс за вітром тримали. За моєю заліковкою можна було політичну ситуацію відслідковувати. Як лакмусовий папірець. Але щиро дякую моїм викладачам: в переважній більшості вони нас підтримували, певно не легко і їм було.

- Як оцінюєте з відстані часу цю історичну подію?

- Це була національна перемога. Перемога над страхом. Ми були першими. Без перемоги над страхом не було би в 2004-му перемоги над брехнею і в 2014-му перемоги над приниженням. Ці революційні події дали вагомі підстави для проголошення незалежності в 1991 році. Але маємо виразно усвідомлювати, що боротьба триває.