Він кидав виклик імперії тоді, коли це означало роки таборів, одиночні камери і забуття. Його називали «політв’язнем №1», його боявся КДБ і підтримував світ, а гасло «Свободу Морозу!» звучало на різних континентах. Валентин МОРОЗ – історик, публіцист та один із найрадикальніших і найнепримиренніших дисидентів – десятиліттями протистояв радянській системі, не поступившись жодним переконанням. В. Мороз, без перебільшення, є символом незламності та безкомпромісної боротьби за незалежність України.

Чому постать В. Мороза досі викликає дискусії, як він вплинув на український рух опору, маловідомі факти біографії і що його досвід означає для сучасної України читайте в ексклюзивному інтерв’ю з дослідником його життя і творчості, кандидатом історичних наук, доцентом кафедри історії України і методики викладання історії Карпатського національного університету ім. В. Стефаника Богданом Паскою.

– Пане Богдане, як Ви оцінюєте місце Валентина Мороза в українському дисидентському русі другої половини ХХ століття?

– Валентин Якович Мороз (1936–2019) був одним із найбільш яскравих і безкомпромісних борців за українську незалежність у другій половині ХХ століття. Він народився на Волині, у маленькому селі Холонів, за освітою був істориком, працював викладачем у Луцькому та Івано-Франківському педагогічних інститутах. Був багатолітнім політв’язнем радянських тюрем і колоній, двічі репресований (у 1965 і 1970 роках), всього в ув’язненні провів майже тринадцять років. Потім емігрував до США і Канади, а останній період свого життя, вже в часи незалежності, провів у Львові.

У 1960-х – 1970-х рр. Валентин Мороз був одним із найбільш радикальних борців за національні інтереси українського народу, проти русифікації та за відновлення нашої державності. За кордоном його вважали лідером українських дисидентів і символом боротьби за Україну. Він був знайомий і активно спілкувався з іншими знаковими фігурами покоління шістдесятників – Іваном Дзюбою, Іваном Світличним, В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом, Аллою Горською, Опанасом Заливахою. Після виїзду в еміграцію і в період незалежності прізвище Валентина Мороза було несправедливо забутим, хоча ще в 1970-х рр. діаспора проводила багатотисячні мітинги на його підтримку, а самого дисидента називали українським «політв’язнем № 1».

– Що стало для Вас головною мотивацією обрати темою своєї кандидатської дисертації громадсько-політичну і наукову діяльність В. Мороза?

– Я дуже люблю історію, завжди прагнув досліджувати і вивчати щось нове і маловідоме. Ще в школі під час вивчення історії України зауважив, що український дисидентський рух у підручнику було подано якось неструктуровано і не зовсім чітко. Сам я родом із села Саджавка (нині Коломийського району), а уродженцем нашого села був інший учасник дисидентського руху – педагог Володимир Андрушко. Свого часу я разом зі своїм батьком-істориком часто спілкувався із п. Володимиром, він приходив до нас у школу, виступав на різних заходах, навіть проводив уроки. Напевно, завдяки цьому спілкуванню я глибше зацікавився саме історією українського дисидентства. Уже під час навчання в Прикарпатському університеті (нині – Карпатський національний університет імені Василя Стефаника) моєю науковою наставницею стала дуже талановита викладачка – Тамара В’ячеславівна Галицька-Дідух – яка, помітивши моє зацікавлення дисидентами, порадила взятися за наукове дослідження постаті Валентина Мороза. Він приваблював насамперед своєю безкомпромісною позицією у протистоянні із радянським окупаційним режимом. Якщо переважна більшість українських дисидентів намагалися нав’язати тогочасній владі діалог, пробували переконати комуністів припинити русифікацію і розширити сферу використання української мови, то В. Мороз прямо говорив, що Україна потребує незалежності, кидав виклик компартії і КДБ.

– Чи доводилося Вам особисто спілкуватися з В. Морозом?

– Під час написання своєї кандидатської дисертації мені вдалося познайомитися з В. Морозом і протягом 2014–2017 рр. взяти в нього кілька розлогих інтерв’ю, які я використав під час розкриття різних сторінок біографії дисидента. Двічі я зустрічався із В. Морозом у нього на робочому місці – у Львівському державному університеті фізичної культури. Це було якраз під час бурхливих подій Революції Гідності. Пригадую, що перша зустріч із п. Валентином відбулася в день прийняття «диктаторських законів» – 16 січня 2014 р., а друга – рівно за тиждень, 23 січня, якраз наступного дня після вбивства режимом Януковича перших протестувальників у Києві.

Чимало спілкувалися із В. Морозом і про поточні події. Пригадую, він тоді, спостерігаючи за народним піднесенням, говорив, що нарешті на Майдані народжується українська Україна – мрія всього його життя. Революційні події оцінював дуже позитивно. Відчувалося, що, якби не поважний вік, він би сам долучився до протестів. Наступні зустрічі були трохи згодом, у 2016–2017 рр., у нього вдома у Львові. Реагуючи на тогочасні події російсько-української війни, В. Мороз був великим оптимістом, вірив у Збройні сили України, був переконаний, що українському війську вдасться зупинити агресора і завдати московській імперії поразки. Я багато розпитував його про участь у дисидентському русі, і він розповів чимало унікальної інформації – про судові процеси над ним, про друзів і однодумців, про виїзд за кордон у результаті обміну на двох радянських шпигунів, яких спіймали у США. Єдине, про що він говорив дуже мало – це про період перебування в ув’язненні в ізоляторах КДБ, Владимирській тюрмі і мордовських колоніях. Під час спілкування було видно, наскільки це болюча і неприємна сторінка в його житті.

– Яким він Вам запам’ятався?

– В. Мороз запам’ятався мені як дуже цікава й цілісна особистість. Під час розмови відчувалося, що переді мною дуже хороший оратор, начитана людина, справжній історик, педагог. Він розповідав цікаво, із нотками свого фірмового гумору, бесіди затягувалися на години, бо поговорити справді було про що. Постійно відчувалася глибина патріотичних почуттів і переконань п. Валентина. На всі події, в тому числі історичні, він дивився тільки з точки зору українських інтересів. Водночас – рішучість і безкомпромісність, які були йому притаманні протягом усього життя. Мені пощастило, що В. Мороз теж історик за професією, тому він прекрасно розумів, чому і для чого я до нього прийшов. Ставився до розповіді про своє життя цілком спокійно, був свідомим того, що це потрібно, аби українська історична наука розвивалася. Враження від розмов із Валентином Яковичем дуже сильні, однозначно можу сказати, що він один із тих людей, які вплинули на формування мого світогляду. Водночас відчувалося, наскільки п. Валентин був самотній в останні роки життя, адже він жив сам-один у великому будинку поблизу Старого Замку у Львові, у побутових справах допомагав йому за оплату тільки один молодий чоловік.

– Валентин Мороз – на перший погляд одна з найсуперечливіших постатей українського правозахисного руху. З одного боку, він був непримиренним опонентом радянського тоталітарного режиму, а з іншого боку, його непростий характер і принципова категоричність у деяких питаннях призвели до напружених стосунків із частиною його ж соратників по боротьбі. Як би Ви пояснили цю його начебто контраверсійність?

– Я би все-таки не говорив саме про контраверсійність постаті В. Мороза. Звичайно, будь-яка історична постать не є однозначною, в діяльності будь-кого є різні моменти, в тому числі й суперечливі. Так, В. Мороз мав непростий характер, який йому дуже допомагав у протистоянні з радянським режимом, під час судових процесів, під час багатоденних голодувань у тюрмах і колоніях. Він завжди намагався боротися й діяти із повною самовіддачею, до кінця. Водночас іноді категоричність справді була перешкодою в спілкуванні із іншими учасниками дисидентського руху, однодумцями. Але хочу звернути увагу на те, що саме В. Мороз у 1960-х рр. намагався розворушити й активізувати своїх побратимів. Повернувшись із першого чотирирічного ув’язнення, він застав ситуацію, коли багато дисидентів через посилення тиску й репресій з боку КДБ думали про відхід від боротьби, «залягання на дно». У справді непростій ситуації кінця 1960-х рр. він підтримав позицію В’ячеслава Чорновола щодо видання нелегального часопису «Український вісник», який зрештою став своєрідним символом руху опору і значною загрозою для інформаційної монополії компартії. Водночас різко критикував літературознавця Івана Дзюбу, автора знакового трактату «Інтернаціоналізм чи русифікація?», який під тиском КДБ змушений був написати «покаяльну заяву». Валентин Мороз слідом за Лесею Українкою вважав, що «треба сіяти квіти на морозі», треба боротися навіть тоді, коли режим кидає на знищення дисидентів усі сили.

Зрозумівши, що В. Мороз не зламається навіть в ув’язненні, кадебісти розгорнули проти нього справжню інформаційну кампанію, розпалили конфлікт у середовищі українських політв’язнів у Мордовії, всілякими, навіть дуже «брудними» способами намагалися його дискредитувати. Я прочитав безліч доповідних записок КДБ про В. Мороза і відчув, наскільки тогочасна влада боялася цієї особистості. Зрештою, після виїзду за кордон радянським спецслужбам вдалося зруйнувати авторитет дисидента, і його наступне кількадесятирічне забуття, на мою думку, пов’язане саме з цілеспрямованою роботою КДБ. Тому В. Мороза можна вважати радше жертвою брудної гри радянського режиму, українським патріотом, якого вдалося скомпрометувати, а не контраверсійною постаттю.

До речі, основною метою кадебістів у протистоянні з українськими патріотами завжди було їх роз’єднання і розпалювання внутрішніх конфліктів. Так було і в часи дисидентів, і в період незалежності України. Зверніть увагу, скільки внутрішніх конфліктів у середовищі нашої влади було в періоди правління проєвропейських президентів Віктора Ющенка і Петра Порошенка, які інформаційні кампанії проти них проводили. Я переконаний, що це був наслідок цілеспрямованої політики сучасних нащадків кадебістів, які сидять у Кремлі.

– Які нові або маловідомі факти про громадсько-політичну діяльність Мороза Вам вдалося встановити?

– У процесі дослідження я опублікував дві книги – «Валентин Мороз: прапор українського дисидентства» (у 2018 р., за власний кошт, невеликим тиражем у 50 примірників), а також «Судовий процес Валентина Мороза: розсекречені матеріали» (у 2021 р., вдалося отримати фінансування від Міністерства культури та інформаційної політики України у результаті перемоги на конкурсі книжкових проєктів до 30-ї річниці Незалежності України).

Перша книга – це повний опис життєвого шляху й боротьби В. Мороза від його народження до останніх років життя. У другій я зібрав матеріали про судовий процес над дисидентом, який відбувся в 1970 р. в Івано-Франківську і привернув увагу громадськості як в Україні, так і за кордоном. Більша частина фактів про життя та діяльність В. Мороза, які містяться на сторінках цих книг, я встановив уперше, адже використав дуже багато архівних документів, в тому числі із нещодавно розсекречених архівів КДБ.

Наведу кілька цікавих і маловідомих фактів. Наприклад, в умовах першого перебування у мордовських колоніях у 1967 р. В. Морозу вдалося не тільки написати, а й передати на волю об’ємний есей «Репортаж із заповідника імені Берії». За цей сміливий вчинок дисидента перевели із колоній у Владимирську тюрму, відкрили проти нього кримінальну справу в умовах ув’язнення, проте змушені були закрити її за браком доказів, адже не змогли знайти жодного свідка з числа політв’язнів, який би дав покази на В. Мороза.

Цей раунд боротьби із системою в’язню вдалося виграти. Після другого арешту, коли дисидент перебував у слідчому ізоляторі КДБ в Івано-Франківську, він бойкотував слідство і повністю відмовлявся говорити з кадебістами. При цьому в камері написав цілу поетичну збірку, а також лист до сина Валентина, у якому були такі слова: «Щоб Україна жила на світі, щоб її не зжерли, хтось мусить сидіти в тюрмі». Проте син цього листа так і не отримав, його вилучили кадебісти під час обшуку.

Уже після звільнення та виїзду за кордон у 1979 р. В. Мороза зустрічали як героя, діаспора організовувала багатотисячні мітинги, дисидент мав зустрічі із депутатами й урядовцями різних країн Заходу на найвищому рівні, зокрема із прем’єр-міністром Канади Джо Кларком, радником президента США з національної безпеки Збігнєвом Бжезінським і навіть з Папою Римським Іваном Павлом ІІ. Згодом протягом більше десяти років у Канаді видавав часопис «Анабазис», закликаючи діаспору активніше боротися за відновлення української незалежності. Створив молодіжну організацію «Лицарі Святослава», адже його кумиром був руський князь Святослав Хоробрий, відомий своїми завойовницькими походами і військовими звитягами. Де би В. Мороз не опинився і в яких би обставинах не перебував, він не покладав рук у боротьбі за Україну.

– Чим його світогляд відрізнявся від інших українських дисидентів того часу?

– Якщо більшість українських дисидентів – вихідців із покоління шістдесятників – були адептами націонал-комунізму, фактично визнавали тогочасну радянську владу «своєю», українською і намагалися вести з нею діалог, то В. Мороз мав зовсім інші погляди. Його світогляд формувався в часи Другої світової війни й перші повоєнні роки, під впливом боротьби ОУН і УПА, тому він прекрасно усвідомлював окупаційний характер радянської влади в Україні. В ідеологічному плані В. Мороза відносять до адептів українського інтегрального націоналізму, засновником якого в міжвоєнний період був Дмитро Донцов. Напевно, звідси й чітке розуміння дисидентом політичної ситуації в Україні в 1960-х – 1970-х рр. З іншого боку, влада теж прекрасно усвідомлювала антирадянський і антиросійський характер поглядів В. Мороза, його рішучість і безкомпромісність. Тому його й засудили в 1966 р. – на 4 роки позбавлення волі, а в 1970 р. на 14 років ув’язнення та заслання.

– Наскільки його тексти з таборів вплинули на український правозахисний рух?

– Публіцистичні твори В. Мороза дуже легко і цікаво написані, а їх автора можна вважати справді талановитим публіцистом. Есей «Репортаж із заповідника імені Берії» наприкінці 1960-х рр. мав дуже велике поширення й популярність на території України. Його розповсюджували самвидавним шляхом і читали практично по всій Україні – від Львова до Донецька. У такий спосіб люди дізнавалися правду про злочинний характер радянського режиму, нелюдські умови утримання політичних в’язнів у мордовських колоніях і необхідність спротиву.

Після виходу з ув’язнення В. Мороз не зламався і протягом кількох місяців у 1969–1970 рр. написав ще три есеї – «Серед снігів», «Хроніка опору» та «Мойсей і Датан». У них закликав однодумців до боротьби проти влади та її русифікаційної політики, прямо говорив про національне приниження українського й білоруського народів у радянській імперії, формування почуття вторинності порівняно з росіянами. Наголошував на цінності української культури та важливості її збереження на всіх рівнях – від загальноукраїнського до місцевого. Ці есеї побачили світ на сторінках самвидавного журналу «Український вісник», згодом були передані за кордон і там опубліковані. Творчу спадщину В. Мороза вважають радикальною течією українського самвидаву, його публіцистичні твори направду мали колосальний вплив на сучасників, а чимало українців, прочитавши його есеї, самі стали активними борцями за Україну.

– Чи мала діяльність Мороза значний міжнародний резонанс, і як світ реагував на його переслідування?

– Міжнародний резонанс діяльності Валентина Мороза, а також судових розправ радянського режиму над ним, був колосальним. Після івано-франківського процесу 1970 р. до кампанії захисту дисидента долучилися практично всі активні учасники руху опору – було написано кілька десятків заяв протесту до вищих органів влади в Україні, організовано мітинг під стінами Івано-Франківського суду. Опісля активно долучилася діаспора – протягом 1970-х рр. було кілька хвиль масштабних міжнародних кампаній на його підтримку, створено чимало Комітетів оборони Валентина Мороза у США, Канаді та інших країнах. Найбільш чисельна і спланована кампанія розгорнулася в 1974 р., коли В. Мороз під час перебування у Владимирській тюрмі оголосив довгочасне голодування протесту. Воно тривало 145 днів, і в цей час відбувалися багаточисельні мітинги на кількох континентах, які охопили Західну Європу, Північну та Латинську Америку й Австралію. Протестувальники регулярно приходили під стіни радянських посольств та представництв при ООН. До акцій долучалися американські, британські та канадські парламентарі, представники органів влади. Проте радянська влада й керівництво КГБ тоді навідріз відмовилися звільнити В. Мороза з ув’язнення. Його було тільки переведено з одиночної камери, де в’язень перебував два роки, до багатомісної камери. У 1970-х рр. гасло «Свобода Морозу!» на міжнародній арені дорівнювало гаслу «Свобода Україні!», а сам дисидент був найвідомішим українцем у світі. Зрештою, саме в результаті цих кампаній у 1979 р. В. Морозу вдалося вирватися з радянських катівень в еміграцію.

– Як би Ви сформулювали історичну місію В. Мороза коротко?

– Життєвим кредо Валентина Мороза можна вважати такі його слова: «Світ без України мене не цікавить! Україна і український інтерес мусять бути у цьому світі!»

– Чому постать В. Мороза залишається актуальною для сучасної України?

– Валентин Мороз як фаховий історик володів прекрасним даром відчувати загальну ситуацію в Україні та світі. Він, до речі, ще наприкінці 1970-х рр. передбачив неминучий розпад Радянського Союзу протягом наступного десятиліття. Наприкінці 1980-х рр. він постійно заявляв, що незалежної України не буде, доки ми не будемо мати сильної армії та передбачив неминучість військового протистояння із московитами. У своїх текстах 1990-х рр. він твердив, що ХХІ століття буде століттям націоналізму, тому Україні треба зробити все для того, щоб бути готовою до жорсткого геополітичного протистояння. І справді ми зараз спостерігаємо світ, де більшість держав, починаючи від путінської росії і комуністичного Китаю до трампістської Америки, керуються передусім власними інтересами і прагнуть до розширення свого впливу. Політичне керівництво України, а також наше суспільство має взяти на озброєння ідеї й постулати Валентина Мороза і робити все для того, щоб наша держава була якомога більш сильною, могутньою і впливовою. Від цього зараз залежить наше виживання. А історія протистояння Валентина Мороза проти радянської імперії може слугувати прикладом стійкості, незламності та героїзму для сучасного покоління українців. На судовому процесі він був один проти багатомільйонної наддержави, а зараз у нас, слава Богу, є своя держава, своя армія і свої спецслужби. Ворог незмінний, боротьба триває, і добре, що нам є на кого рівнятися.

Івано-Франківська обласна рада ухвалила рішення «Про політику національної пам’яті на Прикарпатті у 2026 році» задля утвердження української національної ідентичності, збереження та популяризації історичної пам’яті про визначні події, ювілейні дати та постаті, пов’язані з історією Прикарпаття, а також для забезпечення належного вшанування культурної, духовної та суспільно-політичної спадщини краю. Серед цьогорічних ювілейних дат, що мали вплив на суспільно-політичний, культурний і духовний розвиток краю – 90 років від дня народження Валентина Мороза (1936 – 2019) – українського історика, публіциста, дисидента, багатолітнього в’язня радянських таборів.