Підприємець, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Валерій ПЕКАР опублікував матеріал «Виграти війну, програти мир: інерційний сценарій», який викликав палке обговорення в українському експертному середовищі. Отож публікуємо його статтю, а також головні коментарі до неї від знаних фахівців.

«Виграти війну, програти мир» – цю формулу вже кілька місяців активно використовує понад десяток українських політологів та журналістів. Схоже, вперше вона прозвучала з уст керівника Центру конституційної демократії Університету Індіани (США) Девіда Вільямса, який перефразував вислів з виступу президентки Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн на конференції з відновлення України в Луґано, а вона походить аж із воєнної доктрини ще президента США Гаррі Трумена 1947 року.

Під час намагань спрогнозувати майбутнє завжди в полі зору з’являється так званий інерційний сценарій – найімовірніший варіант розвитку подій, який настає, якщо його суб’єкти нічого не роблять для того, щоби можна було сміливо передбачати й інші, кращі, бажаніші «накреслення зірок», можливі лише в разі активного втручання дійових осіб у ситуацію, що склалася. Бо ж відомо, як диктує головний астрологічний постулат, що зорі припускають, але не зобов’язують. І наше завтрашнє великою мірою залежить від того, що чинимо й як діємо сьогодні.

Не маю сумнівів щодо нашої перемоги у війні. Звісно, там, на передовій, також не все просто. Але принаймні зрозуміло, що треба робити на рівні не лише тактичному, а й стратегічному. А який стан справ у державі можемо мати відразу після перемоги? Як на мене, орієнтовно такий.

1. Перехід від війни до миру набагато складніший за перехід від миру до війни. Країна втратила сотні тисяч найкращих людей, деякі міста зруйновані вщент, в окремих регіонах справжня гуманітарна катастрофа. В бюджеті величезна діра, адже наша економіка сильно підупала. Все суспільство уражене важкою травмою.

2. Реформи не зроблено – вони «не на часі», та ніхто особливо й не збирався їх здійснювати. Україна не виконала взяті на себе зобов’язання, а отже, не отримує ні достатніх грошей на відновлення від міжнародних партнерів та донорів, ні членства в Євросоюзі. Українська політична верхівка наполягає і на грошах, і на членстві, але наших західних друзів ця риторика не переконує. По-перше, вони не забули численні попередні обмани з боку офіційного Києва. По-друге, вони бояться появи нової когорти олігархів, яка може постати на розкраданні їхніх грошей. По-третє, нікому в ЄС не потрібна велика країна, яка є проблемою, а не можливістю.

3. Відновлення країни поставлено на паузу. Завершення воєнних дій і воєнного стану актуалізує питання про повернення чи неповернення тих, хто виїхав: європейські уряди будуть м’яко виштовхувати тих, хто не вкоренився, та стимулювати вкорінюватися тих, хто може.

4. В Україні немає гідно оплачуваної роботи, адже робочі місця у приватному секторі потребують інвестицій, а державний сектор і так перевантажений. Інфляція, втримана у 2022–2023 рр. завдяки міжнародній допомозі, починає розкручуватись. Адже за відсутності донорських грошей на відновлення держава буде вимушена запустити друкарський верстат, щоб відбудувати хоча б критичну інфраструктуру.

5. Ситуація погіршується, але не викликає протесту: в Україні зазвичай протестують проти несправедливості, а не проти погіршення умов життя, і стається це внаслідок раптових подій, а не через повільне «варіння жабки на слабкому вогні». Та й немає кому протестувати: активна меншість виснажена, а ще, можливо, й розколота штучними чварами.

6. Контроль над всіма правоохоронними органами (в тому числі й антикорупційними), над парламентом та медіа належить одній невеликій групі людей. Олігархи, які зазвичай в українській історії підтримували політичний плюралізм заради власних інтересів, внаслідок війни фактично зійшли зі сцени.

7. Політична верхівка отримує цілковитий контроль над життям у розореній країні й не розуміє, що задля відновлення держави треба цим контролем частково поступитися. Діалог між українською владою та міжнародними партнерами нагадує діалог між автопілотом та автовідповідачем. В кращому разі євроінтеграція рухається за сценарієм «Дитячий садок», хоча правильніше б його назвати «Orban.ua»: ми стаємо схожими на велику Угорщину, де формально є демократія, вільний ринок та верховенство права, а фактично контроль над політикою, економікою та медіа зосереджено в руках одного клану.

8. На цьому тлі згортаються ключові реформи попередніх років, а люди, що їх реалізовували, ризикують потрапити до в’язниці (такі кейси добре відомі від початку 2023-го). За лаштунками ж цього стоять персонажі, близькі до російських спецслужб (їхні імена відомі).

9. Найбільш політично небезпечною групою є популярні військові та волонтерські лідери. Виснаження суспільства, величезний незадоволений запит на справедливість та усвідомлення масштабу наших втрат вимагають помсти. Протести маргіналізуються, заяви про вищість правосуддя над справедливістю в умовах низької правової культури не чутні.

10. Оскільки міжнародні партнери не надали ні грошей, ні членства в Євросоюзі, народу оголошують, що Захід нас кинув, обманув. Наступні 25 років українці переживають гостру образу за таку поведінку Заходу. Ми перетворюємося на націю ображених переможців, неспроможну зробити висновки. Тут приходить Китай із дуже вигідними пропозиціями кредитів… Західні інтелектуали мудро качають головами, повторюючи фразу: «Україна ніколи не пропустить нагоди змарнувати всі шанси». Так минає покоління. Все, що буде після цього, – то вже інша історія.

Особливість інерційних сценаріїв завжди в тому, що вони сформовані трендами, які дуже добре проглядаються. Божі млини мелють повільно, і через це раптових подій майже не буває – все, що сталося з нами протягом десятків років, було передбачено тими, хто спостерігав за трендами.

Зазвичай інерційний сценарій нікому не подобається й викликає відразу. Але він для того й існує, щоб мотивувати до його відвернення. Адже хороші (бажані) сценарії потребують наполегливих та скоординованих зусиль активної меншості – тих соціальних сил, які спроможні подивитися в майбутнє й діяти заради його поліпшення. Активна меншість завжди визначає напрям розвитку, а пасивна більшість – його швидкість. Але перша, повторюю, може бути виснажена, розпорошена, розколота, обезголовлена, принижена, витіснена з публічного простору. І тоді інерційний сценарій майбутнього розгортається так, як його формують потужні тренди сьогодення.

Щоб відсахнутися від прірви, треба спочатку в неї зазирнути.

Старший економіст Центру економічної стратегії Юрій Гайдай вважає, що інерційний сценарій, викладений В. Пекарем, не є достовірним. І за принципом простого заперечення розбирає його чільні пункти. «Україна не лежатиме в руїнах, і буде кому її відбудовувати, – стверджує він. – Реформи буде проведено, бо вже й нині чимало фахівців працює над інтеграцією нашої держави з ЄС. Хоча багато людей після завершення війни справді виїдуть із країни, проте чимало й повернуться, взявши з собою досвід європейського побуту, а також тамтешні цінності.

У повоєнному відновленні Україна матиме дефіцит робочих рук, і роботу з відбудови держави гідно оплачуватимуть. Донорське фінансування залишиться, бізнес вкладатиме гроші в Україну, яка виборола проєвропейський курс, тому шаленої інфляції не буде. Протестний потенціал українців не спаде – навіть і на не дуже критичні речі. Щодо централізованого контролю над правоохоронними органами, то він можливий, проте репресії не будуть такими дієвими, як того може захотіти влада, та й олігархи цілком зі сцени не зійдуть, а отже, вони врівноважуватимуть ситуацію, в тому числі й через медіа.

Отже, Україна не стане ні другою Угорщиною, ні другою росією. Близько 50 відсотків нашого суспільства хочуть не швидких «посадок» без розбору, а ретельного дослідження і ґрунтовних висновків, тому навряд чи вдасться просто усунути від впливу на владу всіх політично активних військових і волонтерів. А протизахідна політика навряд чи знову буде сильною».

Заступник начальника департаменту енергоефективності НАК «Нафтогаз України» Олексій Хабатюк вважає, що обидва сценарії – Пекаря та Гайдая – побудовані на переконаннях і досвіді, тому вони однаково ймовірні. Втім, він наводить і такі характеристики українського суспільства, як «загальні інфантильність, популізм, неспроможність згуртуватися навколо довгочасної мети на противагу до здатності на спонтанні вибухові дії». На цих двох шальках вдосталь історичного матеріалу, каже О. Хабатюк, та чи визначатиме це нашу будучину й наскільки? Все ж, на його думку, майбутнє України визначатиме здебільшого спроможність післявоєнної влади вибудувати відносини із союзниками в умовах миру, а не війни. Він додає, що завдяки зовнішній прямій допомозі, підтримці наших західних союзників загалом в Україні вдалося втримати макроекономічну й монетарну стабільність. Саме це після Перемоги й визначатиме більшість процесів в Україні.

Виконавчий директор Центру економічної стратегії Гліб Вишлинський, критикуючи песимістичний сценарій та захищаючи оптимістичний, зазначає, що вже понад 30 років ми бачимо як спроможність влади брати під контроль суспільство, так і силу самого суспільства чинити спротив тому.

Соціолог, доктор філософських наук, президент КМІС, професор кафедри соціології НаУКМА Володимир Паніотто визнає, що існує багато різних загроз і проблем для післявоєнного майбутнього України. Зокрема, за його словами, точно виникнуть великі проблеми через те, що з війни повернеться велика кількість чоловіків з інвалідністю, а багато людей залишиться за кордоном. А отже, в Україні справді будуть проблеми з робочою силою та підвищиться рівень міграції.

«Що ж до демократії, то я не бачу особливих загроз для неї в післявоєнному майбутньому України, – зазначає він. – Загалом такі загрози завжди існують, і за демократію потрібно боротися. Країна може якусь кількість років жити в умовах демократії, а потім до влади приходить Янукович і починаються проблеми, які без Майдану призвели б до згортання демократії».

Теперішні ж обмеження для медіа В. Паніотто пояснює як розумну і зрозумілу для всіх політику влади під час війни. Втім, після закінчення бойових дій, на його думку, громадяни вже не терпітимуть закручування гайок, тому це стало би для влади самозгубною політикою. Будуть також проблеми з інтеграцією суспільства. Хоча регіональна різниця на тлі згуртування людей у боротьбі проти рф зникла, є негативне ставлення до тих, хто поїхав за кордон.

«Поки що цей рівень невисокий. 90 відсотків ставиться позитивно або нейтрально до жінок з дітьми, які виїхали. А до чоловіків, які працюють за кордоном і не повернулися, ставлення вже інше: 70 відсотків ставляться нейтрально, 30 – негативно», – розповів експерт. Також, за його словами, є проблеми зі ставленням до тих, хто перебуває на окупованій території, тому політичне керівництво держави має чіткіше пояснювати, яку саме поведінку розглядатимуть як колаборацію.

Ще одною проблемною точкою є ставлення до росіян, які проти путіна, каже Паніотто. «Ставлення до всіх росіян зрозуміле через те, що вони тут роблять. Але для нас стратегічно важливо, щоби в росії прийшли до влади якісь притомні люди, які зробили б її безпечною для нас і для навколишніх. Ми маємо підтримувати таких людей і ставитись до цього не емоційно, а прагматично», – резюмував він.

А от історик, публіцист і народний депутат Володимир В’ятрович вважає, що прогнози В. Пекаря досить ймовірні. «Як людина, котра чітко розбирається у процесах, що відбуваються в Україні на стику політики, економіки та громадянського життя, він досить точно передбачає тенденції в суспільстві, й написав, що це так званий «інерційний сценарій», – пояснює він. – Тобто це сценарій того, до чого йде і може дійти, якщо не буде якихось цілеспрямованих зусиль, які би завадили його реалізації».

В. В’ятрович визнає, що такі сценарії читати сумно та неприємно, але ймовірність реалізації саме прогнозу Пекаря дуже висока. «Я теж відчуваю, що деякі тенденції, які вже нині проявляються в політиці, є досить небезпечними. Можливо, ми можемо й крізь пальці дивитися на це, з огляду на наші теперішні пріоритети, головним з яких є перемога у війні», – каже історик. Та водночас, на його думку, слід звернути увагу на такі важливі речі українського сьогодення, як згортання свободи слова, підминання всіх правоохоронних органів під контроль Офісу Президента; ліквідація антикорупційної інфраструктури; кроки, спрямовані на згортання реформ в культурній сфері, обмеження витрат на неї й ламання культурних інституцій.

«Згадаймо лише новину про те, що цього року не вручили премію імені Шевченка, тому що її вирішили переформатувати, і вручатимуть трохи пізніше. Можливо, з точки зору глобальної війни це дрібничка. Але з огляду на те, яку країну ми хочемо бачити після перемоги, це ще один поганий показник, який свідчить про нерозуміння потреби у збереженні відповідних процедур та інституцій», – зазначив пан Володимир. Він також погодився з Пекарем у тому, що Україна вже втрачає великий кадровий потенціал, враховуючи втрати у війні, і після неї це матиме велике значення.

Натомість голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко нагадав, що тему «як не програти мир в Україні» вже давно обговорюють в експертному середовищі. «Я час від часу буваю на дискусіях в Інституті майбутнього та Київській школі державного управління ім. Сергія Нижнього, – зізнався він. – У них є конкретні пропозиції якраз щодо післявоєнного розвитку. Тому, дискутуючи на цю тему, можу сказати, що не буде так, як припускає В. Пекар. Не буде класичного інерційного сценарію. Запит на відновлення буде великим і у тих, хто тепер на фронті, і в цивільному суспільстві, і в українському політикумі».

Безумовно, за словами політолога, це відбуватиметься автоматично, і будуть дискусії, яким саме має бути майбутнє України. Наприклад, вже є дискусія щодо умовної моделі Ізраїлю в розвитку України, коли основним пріоритетом треба зробити обороноздатність держави.

Щодо економіки, як пояснює Фесенко, то є прихильники неоліберальної моделі, де обговорюють зменшення податків, проте на зміцнення оборони й соціальні виплати під час війни потрібні гроші. Тому разом зі спрощенням податкової системи та зменшенням тиску на бізнес потрібно знайти джерела, звідки можна буде брати кошти на ті витрати. «Завдяки нашим партнерам фінансова й боргова ситуації в нас будуть такими, що про жоден інерційний сценарій і казати буде годі – нам доведеться шукати нову економічну модель розвитку України, і це якраз головна тема дискусії – якою вона має бути», – наголошує він.

Кажучи про антикорупційну систему, Фесенко підкреслює, що вона пов’язана не з однією людиною: «У нас проблеми великі з антикорупційними інституціями, тому що вони більше працюють, сказати б, на мильні бульбашки та медійний ефект, а не на системну роботу з подолання корупції».

Політолог визнає, що розраховувати на гарний сценарій теж не варто. Головне питання, на його думку: «Де взяти гроші?». «Ось про що треба казати. Не займатися абстрактним інсценуванням, а ставити конкретні питання й висувати свої пропозиції щодо них. Які галузі будуть пріоритетними? Що ми можемо легко розвивати, а що не дуже вдасться? Обороноздатність, військово-промисловий комплекс – за які-чиї кошти ми їх розвиватимемо? Як відновлюватимемо демографічну структуру України? Ось конкретні питання, на які треба шукати відповіді», – вважає експерт.