Відома письменниця Ольга ДЕРКАЧОВА – докторка філологічних наук, професорка – знана насамперед як авторка малої прози (збірок оповідань «Синдром підсніжника» (2006), «За лондонським часом» (2008), «Повидло з яблук» (2014), «Гуртівня штучних квітів» (2014), «Трикотажні метелики» (2015), «Пальто британської королеви» (2021), а також романів – «Крамниця щастя» (2013, 2016), «Коли прокинешся» (2015, 2018), «Дім Терези» (2018). Та вихід у світ останніми роками її трьох поетичних книг – «Серце» (2023), «Сповідь на вервиці» (2024) та «Вони знають щось більше за нас» (2024) засвідчує новий художній і такий потужний виток у творчості авторки, що за силою таланту, відсутністю прохідних віршів, глибиною осмислення різних реалій буття та внутрішнього світу ліричної героїні так і хочеться визначити її насамперед як оригінальну поетесу.

Власне нещодавно за найкращу поетичну збірку (остання зі згаданих вище) Ольгу Деркачову удостоєно звання лауреата Всеукраїнської літературної премії ім. Д. Кононенка (2024), а також вона стала лауреаткою міської премії ім. І. Франка (2007) у номінації «література» та обласної премії ім. В. Стефаника у номінації «проза». Її нагороджено й орденом Княгині Ольги III ступеня.

Уже в символічно оформленій обкладинці з роботи художника Володимира Луканя «Сакральне» означено силове поле художнього осмислення авторки. Художниця слова майстерно використовує біблійні образи, штрихи, деталі зі Старого та Нового Завіту (Господь, Бог, Христос, Марія з дитям, Єва, Каїн і Авель, Вифлеєм, ангел, тиша різдвяних див, псалми, ладану аромат, рай, Святий Петро, Змій…). Та не для того, щоб ще раз нагадати Біблію, а по-своєму переосмислює їх, вводячи у тільки їй притаманний поетичний простір, обов’язково трансформуючи у нашу складну добу:

Одразу ж звертаєш увагу на заголовок – «Вони знають щось більше за нас». Його неможливо розкодувати аж до сторінки 36-ї, де поезія «У води твоє дихання і кілька рим-дієслів» дає підказку. Авторка продовжує мотив сакрального, спираючись на багатозначний символ риби, який найперше використовували для уособлення Христа. Адже за Біблійним словником «Святе Письмо в європейській культурі» (2004) «літери грецького слова ІСТYS є першими літерами слів Jesous Сhristos Theou Yios Soter – Ісус Христос Син Божий Спаситель». Врешті, знаємо з Євангелія, що риба, як і хліб, була головною їжею у християн, а Христос нагодував двома рибинами велику кількість людей, п’ять тисяч. Риба не випадково виступає вагомим символом християнства, бо ж перші християни, які зазнавали гонінь, обрали для себе емблему риби, щоб упізнавати одне одного (за Біблійним словником) і рятуватись від зла. Адже вона постає і символом священної істоти водних глибин (золота риба), а також символом життя та духовної їжі.

Базуючись на багатозначності символіки риби в різних міфологіях світу, її можна трактувати як вагому й особливу частину природи та Всесвіту. Звідси одне із розкодувань заголовка книги (а його кожен реципієнт може осмислювати по-своєму ): природа знає щось більше за нас, а враховуючи глибинний сакральний смисл, – Бог/Господь/Христос знає щось більше за нас, людей.

Не можна не згадати ще один символ риби, дуже важливий для кожного письменника, загалом митця стосовно психології творчості й наявного у поезії Ольги Деркачової. Власне, оскільки глибини уособлюють підсвідоме, то, за К. Гібсоном, «риба може ототожнюватися із творчістю і натхненням».

Слово як головний постулат творіння і сакрального не раз присутній у поетичному світі авторки: «Народиться Слово от-от серед втомлених ніччю троянд», «Музика-слово у божому серці болить», «Рятує Слово, яке щораз втрачається/і віднаходиться», а ще «слово-молитва», «слово-метелик», «слово-камінчик зостанеться просто словом», «Залиш мені кілька віршів/Ненаписаними/Нехай собі будуть такими,/Якими їх створив Бог», що містять конкретний глибинний зміст.

Осмислюючи поетичний простір збірки «Вони знають більше за нас», відчувається «на більш глибинному рівні», що риби «символізують людський і космічний світи, з’єднані з допомогою землі» (К. Гібсон), а ближче до поетичних текстів – своєрідний вододіл між природним, надзвичайно різноманітним і багатющим, та людським (перші проліски, голоси яблунь і вишень, полуничний і березовий сік, ожина, сад, біла шипшина, дикий і дивний цвіт, темна озерна вода, кактус з кактусеням, криги троянд колючки, краплини піску, абрикосовий сад, п’янкий виноград, ранкові тумани, колос, райські птахи, роса, перший дощ, зірки, мушля, давній лід, дикий мед, хвости золотих рибин…і обов’язково небо/небеса і сонце, веселка, море), що в сув’язі з контекстом, магією слова творять такий світлий і неповторний світ, таку індивідуальну мистецьку образність образність («Липень жбурляє у фонтан/Надщерблену монету червня», «Туманом додолу стелиться щем,/Сонце сміється й виходить з води», «Ти мені сонця, а я тобі неба трохи» «Сонячну браму вечір зачинить, щоб не втекти ні мені, ні тобі», «Дивись на небо, – кажеш, –/Не дивись на пісок»). Як і в останньому поетичному мовленні «небо» і «пісок» є опозиційними, так загалом у книзі «Вони знають щось більше за нас» відчутно чітке протиставлення сакрального і профанного. До останнього відносимо війну. Цей мотив не є центральним у збірці, але він присутній дотично чи глибше, причому не на рівні декларації (голої чи талановитої, таких віршів нині дуже багато), а майстерно виписаної, без випинання, без голослівного акцентування, з глибинним пропусканням крізь своє серце воєнних реалій (до речі, чоловік Ольги на війні). Тому порівняно з багатим природним вищезгаданим словниковим запасом воєнна лексика, як атрибутика війни, стримана, конкретна, та за нею реципієнт відчуває недомовлене (берці, море без снарядів і мін, бліндаж, молитва капелана, окопні свічки, дим війни, зруйновані хати, вирва на вирві…):

Мотив війни нерідко переплітається з темою кохання, але її дуже делікатно подано в контексті найрідніших людей і речей, що назавжди втрачені:

Або: «Не розплітай моїх кіс, бо що вони?/Поки говоримо, про щось там мовчать,/Не руш їх, нехай собі мирно сплять На твоїх грудях посеред цієї війни».

Поетеса доречно вводить ремінісценції із «Маленького принца» Сент- Екзюпері, із біблійної «Пісні пісень», «Дикого меду» Леоніда Первомайського у своє поетичне мислення. А ще згадується «весни розспіваної князь» Богдан-Ігор Антонич чи «Князь роси» Тараса Мельничука. Авторка вміє талановито використати скарби українського і світового фольклору, зокрема казкового і пісенного (скажімо, Попелюшка, Зміючка Оленка, Панна Дрімота, дракони, змії, немертва вода, жива трава, князівна, князь...) для увиразнення відтворюваного, для емоційного й інтелектуального наповнення. Зразком того, як авторка вміло використовує фольклорне багатство як основу для осмислення сьогоднішніх надважких реалій, є поезія «Летіла зозуля та й стала кувати»:

Початок твору ґрунтується на фольклорно-міфологічній основі народної пісні, в якій відсутній найпоширеніший символ зозулі як «віщунки»: скільки літ проживе чи житиме людина (за «Словником символів» за загальною редакцією О. І. Потапенка та ін.) та вдівства, провісниці весни, врешті, необачної, легковажної матері. У пісні наявний відсвіт міфологічних легенд праукраїнців про «перетворення жінки в птаху», зокрема у зозулю. Тож у пісенному творі – «Летіла зозуля/Та й стала кувати/Ой то не зозуля –/То рідная мати».

Зозуля-жінка в цитованій поезії-пісні не має негативного поширеного тлумачення (зозуля підкидає своїх дітей, цурається їх). Оскільки символіка образу зозулі є різноплановою і навіть опозиційною і в українській, і в світовій міфологіях, то в пісенному першотворі – «Ой то не зозуля –/То рідная мати,/Вона прилетіла/Дочку рятувати».

У цьому пісенному варіанті (а їх є кілька), що найближчий до поезії Ольги Деркачової, зозуля-матір постає символом туги, горя, бо її єдина донька «в неволі». Та сучасна поетеса накладає на народнопісенну основу своє художнє бачення нинішньої війни, в якій жорстокий ворог поставив собі за мету знищити нашу землю, український етнос («Серед того міста, від якого згадка/Лиш на давніх картах і кількох світлинах…», «Дні з вогнем й димами, ночі горобині,/І не докричатись до небес в руїнах,/І не дочекатись звісток голубиних/Посеред обрубків й скалок тополиних»). При цьому вона використовує лексику давніх історичних часів (княгиня, князівна, князь, княжич…) для своєрідного піднесення лицарів-захисників і їхніх рідних у сучасній бойні з нелюдом; епітети, зокрема й постійні, що є у фольклорі («темна хмара», «сивий вітер», кущі тернові, кролячі нори, високі гори, «ночі горобині», вітри черлені, голубині звістки), чорно-червону колористику («Й заросли шляхи всі чорно і червоно»), а також ремінісценції з відомих казок («у труні з кришталю»), народних пісень («А як кінь принесе тіло твого брата…», «Божої китайки на княжі знамена»…). Рефрен «Летіла зозуля та й стала кувати» на початку і на завершенні твору, своєрідне кільце, аж тут конкретизує образ зозулі як віщунки смерті («Князю ж ти мій князю, де тебе шукати?/Там, де сивий вітер не верта додому,/На полях, де макам родиться червоно»).

Всі згадані деталі фольклорного дискурсу, а також пісенна ритміка, зчаста питальна інтонація, повтор початкових звучань рядків у строфах – «Де», «Чи» («Чи у вовчій ямі, чи в високих горах? Чи в кущах тернових, чи в кролячих норах?») створюють особливе проживання тексту від художнього зображення жахіть війни шляхом майстерного переплетення фольклорно-міфологічного з реальним.

Як і в інших збірках авторки, так і в останній з опублікованих, не обійшлося без філософського осмислення буття, особливо в образі пісочного чи звичайного годинника як нестримного бігу часу, як символу швидкоплинності людського життя: «…А потім знову перевертаєш пісочний годинник,/І вони знову течуть, немов уперше./Немов усе спочатку./Перевертаю його горизонтально,/Зупиняю хвилини,/Щоб був час на нас із тобою./Береш мою долоню, цілуєш./Час перевертається і знову тече»; «Ну чому ж тоді не спинили мить/Й не лишилися серед вічности?»; «Я компас від тебе ховаю/Й спиняю годинників біг».

Отже, базуючись на неперебутньому поетичному талантові, багатому знанні рідної мови, на вмінні послуговуватися тільки їй притаманною образністю, метафориці, а також володіючи ґрунтовними знаннями рідної та світової літератури, фольклору, культури загалом, авторка талановито наповнює свій художній простір мистецькими одкровеннями, йдучи від сакрального до профанного, від природного до людського, від неба до землі.