Громадськість Прикарпаття відзначила ювілей нашого знаного в Україні та світі краянина – письменника, поета-пісняра, фольклориста, депутата Верховної Ради України І скликання, професора кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Степана ПУШИКА. 26 січня йому могло б сповнитися 80, якби 14 серпня 2018-го він не відійшов у засвіти. Правда, вшанування пам’яті Степана Григоровича тривало переважно у форматі своєрідного флешмобу у фейсбуці та своєрідного «перегуку» публікацій про нього в онлайнових медіа. Адже анонсована напередодні урочиста академія у Шевченківській світлиці факультету філології названого вишу так і не відбулася спершу через інформацію про нібито замінування ВНЗ, а відтак через оголошення у країні й області повітряної тривоги. Того дня лише в Літературному музеї Прикарпаття вдалося провести відповідний захід за скороченим сценарієм, про перебіг якого повідаємо пізніше. А дещо із запланованого перенесли на інші дні. Зокрема 30 січня вирішили провести презентацію першого й другого томів щоденників С. Пушика «З останніх десятиліть» (1988 – 1999 рр.)… Фахово добре про роль і значення Степана Пушика як, без перебільшення, культової особистості Галичини 1980 – 2000 рр. у нашій історії написала знана поетеса й філологиня Ольга Слоньовська у статті «Поет. Мислитель. Громадянин» на bukvoid.com.ua, уривки з якої пропонуємо увазі читачів.
Степан Григорович ПУШИК – знакова постать в українській літературі та літературознавстві. Його творча й наукова спадщина – явище багатогранне й глибоке. За життя Пушика вважали ходячою енциклопедією: знав так багато з різних сфер народного життя й історії України, скільки не знали (й мабуть, досі не знають) дипломовані професори й академіки.
Він був типовим українським патріотом і громадянином. За своє нелегке, але повноцінне й бурхливе життя він багатьом людям дуже допоміг якщо не порадою, то особистим втручанням у несприятливі обставини, добрим словом, моральною підтримкою.
Темою кандидатської, яка цілком відповідала докторській, дисертації Степана Пушика було «Слово о полку Ігоревім…» та слов’янська міфологія» (1991). Проте його наукові пошуки на цьому творі не закінчилися. Відкриттям можна вважати Пушикову розвідку «Криваве весілля на Каялі» (про «темні» місця у «Слові о полку Ігоревім».
Інтуїція в Степана Григоровича також була на диво феноменальною, як і вроджений трудоголізм, адже навіть за кілька годин до смерті він ще працював над статтею для журналу «Дзвін», а останній вірш поета («Парашка») датовано 1 серпня 2018 року.
Як письменник Степан Пушик – унікальна особистість в українському літературному процесі другої половини ХХ ст. Своєрідний «фольклорний» метод наративу, започаткований Пушиком-прозаїком у «Галицькій брамі» та «Страж-горі», знайшов багатьох послідовників: його підхопили В. Скуратівський і Ф. Зубанич. Новаторськими за жанром видалися і твори з народних вуст – зокрема книжки оповідань та повістей «Ключ-зілля», «Дараби пливуть у легенду», які повиходили відтак у світ також іноземними мовами. А загалом твори Степана Пушика перекладено на китайську, румунську, молдовську, білоруську, литовську, киргизьку, башкирську, словацьку, непальську, російську мови. За «Страж-гору» й «Галицьку браму» Степана Пушика було нагороджено Державною (нині – Національна) премією імені Т. Шевченка в галузі літератури. Для дітей Степан Григорович видав збірки «Маленьке шпаченя» та «Золотий човник».
«Пізній шістдесятник», як любив себе називати Степан Пушик, він був ровесником Василя Голобородька. «Нульова», тобто видана без відповідних регалій та реєстрації книжка Степана Пушика, – «Зелена хвоя» (1964 р.) вийшла як ротапринтне видання накладом лише 25 примірників за рекомендацією Клубу інтелігенції Прикарпаття. Після повернення зі служби в армії Степанові Григоровичу вдалося видати свою справжню першу книжку поезій у касеті, тобто в одному випуску з тонюсінькими книжками-метеликами інших авторів.
Називалася вона промовисто: «Молоді громи». А цензура ж тоді контролювала кожне слово, найменший натяк, недвозначний підтекст! Крім того, на відміну від Миколи Вінграновського чи Ліни Костенко, Степан Пушик не особливо володів хитромудрими алюзіями чи метафорами, якими іншим співцям іноді вдавалося замаскувати крамольні колізії. Стосовно тропіки, то Степанові Григоровичу значно ближчими були Василь Симоненко та Дмитро Павличко. Отже, все сказане ним у віршах було цілком доступним і зрозумілим для всіх.
Пушикові громи, та ще й молоді, також могли бути розшифровані як бунт юного покоління, а отже, і як загроза тоталітарній прогнилій системі, яка невблаганно котилася в прірву…
У житті Степан Григорович виявився високоморальною людиною, однолюбом. Він завжди був хорошим сім’янином, відданим чоловіком, мудрим і строгим батьком, який найбільше переживав, щоб його діти не схибили навіть у чомусь мізерно малому. Сина й дочку Степан Григорович змалку брав із собою в гори, а онуків, яких любив безмежно й якими щиро гордився, згодом возив у найкрасивіші куточки України. Такими індивідуальними екскурсіями митець виховував у власних нащадків почуття патріотизму, глибинне зворушення від того незаперечного факту, настільки дивовижна й прекрасна Україна.
У молодості Степан Пушик пішки обійшов усі Карпати. У розмовах він не раз іменував себе останнім фольклористом, адже постійно записував безцінні зразки фольклору. Така праця справді заслуговує високої оцінки. Чому? Тому, що фольклорні тексти кожного народу завжди виявляються підвалинами національного красного письменства, важливим елементом культури, світогляду й світобачення та ментальності. Народ старається зафіксувати власні історію, героїв і події в художньо переосмисленому вигляді легенд і переказів, приказок і прислів’їв, які непідвладні нищенню ні жорстокими колонізаторами, ні прагматичним прогресом, ні модними віяннями, які завжди виявляються явищем тимчасовим і короткочасним.
Водночас збирання та впорядкування фольклору на ділі річ дуже складна, трудомістка й важка: це насамперед паспортизація, наукове упорядкування, систематизація, глибоке осмислення. Степан Пушик не просто принагідно записував народні легенди й перекази, а належно структурував цей багатоваріантний фольклорний матеріал, у передмовах до відповідних книг пропонував своє оригінальне бачення, робив умовиводи й виважені висновки. А записував від випадкових людей цікаві фольклорні скарби Степан Пушик в автобусах, поїздах, літаках, на вокзалах, на базарі, на вулицях. До речі, саме так було врятовано від забуття 15 тисяч прислів’їв і приказок. Тим часом сам фольклорист не загордився, а виявився дуже толерантним, ніколи не претендував на лаври, хоча насправді його надбання дуже значні й вагомі, великі обсягом й потужні змістом. Збирачем фольклору й науковцем-фольклористом Степан Пушик був унікальним, і те, що він записав і дослідив, виявиться цінним для українців ще на роки й роки. Причому так чітко структурувати народні пісні, як це зробив С. Пушик, ще не вдавалося нікому.
Степан Пушик – унікальний і як поет-пісняр. Десятки його ліричних віршів поклали на музику композитори А. Кос-Анатольський, В. Івасюк, О. Білаш, А. Пашкевич, Б. Шиптур, Б. Юрків, Б. Буєвський. Навіть вийшла окрема збірка пісень, і досі виходять численні буклети: «Співають гори», «Любисток», «Над горою місяць повен», «Козак гуляє», аудіокасети, грамзаписи. А деякі з Пушикових пісень («Любисток», «Пісня про матір», «Козак гуляє») давно стали народними. Якщо взяти до уваги Пушиків пісенний внесок (а його пісень – добрих півтори сотні!), то ні за якістю, ні за кількістю створеного він нічим не поступався ні Андрієві Малишку, ні Дмитру Павличку. Пам’ятаю, як у Києві один відомий професор наполегливо переконував мене, що пісня «Козак гуляє» – фольклорна перлина козацьких часів, хоч насправді написав її Степан Пушик.
Серед митців Степан Пушик за взірець мав насамперед Василя Стефаника. До різних ювілеїв Василя Стефаника С. Пушик створив два прекрасні сценарії, за якими на сцені тодішнього Івано-Франківського драматичного театру ім. І. Франка було поставлено прекрасні імпровізовані дійства. Як відзначав театрознавець Степан Хороб, твір мав «колажний, мозаїчний сюжет, сконструйований на сценах-діях». Сцени-епізоди й сцени-дії також успішно було використано й у спектаклі «Земле моя» його авторами – письменником Степаном Пушиком і режисером В. Смоляком. У рецензії на постановку театрознавці Д. Кулик і Л. Клевцова назвали інсценізацію новел В. Стефаника «Земле моя» «гідною галузкою у вінку слави» галицького новеліста.
За жанром «п’єсою за мотивами новел Василя Стефаника» назвав С. Пушик і перероблену з попереднього сценічного дійства «Земле моя» свою нову, належно удосконалену інсценізацію «Заплакані вікна». Її демонстрували на сцені Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру ім. І. Франка до 125-літнього ювілею Василя Стефаника. Під час прем’єри 4 травня 1996 р. глядацька зала була переповнена. С. Хороб тоді справедливо акцентував: «Заплакані вікна» – чи не найоригінальніша сценічна композиція з-поміж здійснених досі».
У стосунках з оточенням Степан Григорович завжди був справді не простим і навіть далеко не пересічним чоловіком, іноді аж занадто категоричним і гострим у відстоюванні правди й справедливості, але завжди чесним і порядним. На високу посаду не спокусився, квартиру в Києві, як інші народні депутати, не вхопив, від сина й дочки вимагав не прикриватися його іменем.
Що стосується творчої спадщини нашого земляка загалом, то неопублікованого ще залишилося чимало – значно більше, ніж те, що вийшло друком. Хоча мати такі відгуки, які лунали на адресу Пушика з уст літературних китів – це вже велика честь. Ось думка Олеся Гончара: «Читаю Степана Пушика «Страж-гора». Повість із магнітофона, але яка то річ! Справді народна. Справді мистецьке дослідження народної психології. Розум, дотепність, глибина. І розкутість. Яка мова! Злитки золоті!».
Збірка легенд і народних переказів Степана Пушика, яку в останні роки він дуже мріяв побачити виданою, на жаль, вчасно не побачила світ. Багато чого іншого митець також не встиг завершити! У рукописах Степана Пушика лежить за обсягом найбільший, мабуть, у світі щоденник. Це мемуаристика, яка нині має найбільший запит і попит у читачів, адже епоху змальовує та аналізує очевидець з дуже близької відстані. Пушиковим щоденникам нема ціни – це просто унікальна, неперехідна річ. Звичайно, опублікувати всі 250 грубих зошитів щоденникових записів Степана Пушика нереально, але видати бодай тритомник у чотирьох книгах із промовистою назвою «З останніх десятиліть: щоденник очевидця» – річ цілком можлива. Принаймні перші дві книги коштами області й міста Івано-Франківська вже таки побачили світ!
Щоденникові записи митців, звісно, оцінно суб’єктивні, але вже саме від цього – надзвичайно свіжі й правдиві аж до животрепетності. Водночас вести щоденник – непроста річ: це навіть не спогади, коли з відстані часу можна багато що переосмислити, переоцінити, викреслити чи додати. Це записи по гарячих слідах подій людини-сучасника – «очевидця времені лютого» (Улас Самчук). Людина енциклопедичних знань Степан Пушик фактично все своє зріле життя вів багатотомний власний щоденник, або, як він такі записи називав, підручник (від внутрішньої форми цього слова – те, що постійно під руками), адже зі своїм великоформатним зошитом не розлучався ні в походах у гори, ні в дорозі до Києва й назад, ні у Верховній Раді.
Власне, Степан Григорович не пропускав жодного дня без нотаток, бо чудово усвідомлював, що людська (і його власна) пам’ять дуже ненадійна, і часто все те, що не занотуєш по гарячих слідах, вже через кілька днів може сприйматися, а значить, бути записаним, у викривленому тлумаченні. Якщо ж часова відстань між подією й записом збільшується, то й правдивість описаного пропорційно до часу також зменшується. Коли ж у автора вкрали один з його записників (очевидно, хтось із депутатів тодішньої Верховної Ради злякався, що Степан Григорович занотовує в «підручнику» його неблаговидні справи), то письменник гірко зажурився й стривожився не на жарт: переписати наново так, як це було, виявилося непосильною справою. На щастя, той великоформатний зошит («гросбух») авторові згодом підкинули.
Що цікаво, Степан Григорович у власних нотатках часто постає пророком: багато разів він скрушно бідкається, що росія відбатує від України Крим, що згодом війна росії з Україною стане просто неминучою, і що москалі поки що (середина 90-х) не нападають лише тому, що тлумлять маленьку, але непокірну Чечню, рівняючи місто Грозний із землею.
Потенційних своїх читачів Степан Пушик вважав рівними собі, своєму інтелекту, величезній обізнаності. Лаконічної інформації історичного плану в Пушикових щоденникових записах дуже багато. Є про Івана Лютого (Грозного), Петра Першого, про історичні події ХХ ст., про придушення Ю. Андроповим революції в Угорщині, про Празьку весну, неблаговидні політичні вчинки Єльцина й Горбачова.
Загалом щоденники Степана Пушика – явище унікальне. Власне, початок ХХІ ст. яскраво ознаменований тим, повторимо, що основна маса читацької публіки, належно сприймаючи й схвально оцінюючи сучасні ключові художні книги, все-таки щоразу більше й активніше прагне літератури мемуарної – спогадів, коротких нотаток, щоденникових записок живих очевидців історичних подій. Якщо таким свідком епохи стає відомий письменник, то його наболілі свідчення про часи, в яких доводилося жити, гніт влади, кривава тоталітарна система, яку мало сміливість, міць і силу зруйнувати лише Слово талановитих безстрашних митців, то покоління й покоління українців не раз перечитуватимуть такі книги.
Звичайно, певною мірою щоденникові нотатки автор завжди робить під власний настрій, часто будучи схвильований, вражений, обурений чи розчарований. Проте більшість нотаток загалом завжди мають панорамний характер: очевидець дає оцінку, очевидець бунтує проти неправди й зла, очевидець прямо висловлює свою позицію, а часто висловлює не лише гіпотези, а й робить справжні відкриття, здирає полуду з очей своїх земляків…
Щоденникові записи Степана Пушика, які мені довелося перечитувати не в рукописному, а друкованому вигляді, адже почерк Степана Григоровича може розшифровувати хіба що його дружина Ганна Миколаївна, справляють незабутнє враження. Відчувається, ніби Степан Григорович стоїть поруч, спілкується з невидимою аудиторією, аргументує власні висновки, сперечається, робить умовиводи, окреслює вектори руху нашої Української держави на майбутнє. Така вагома книга вкрай потрібна й нині вже зрілим поколінням українців, і нашій молоді. Адже 50 – 60 років тому – це ніби недалека історія, проте події як неминучого занепаду СРСР, так і становлення незалежної України в непростих 90-х роках ХХ ст., – це саме та історія, що її треба особливо студіювати й достеменно знати, адже саме на цьому доведеться будувати завтрашні дні нашої держави.
Творчість Степана Пушика багатогранна й потужна, як розкішне плодове дерево. Для різновекторних наукових досліджень є багатий матеріал, тому до такої роботи й надалі треба активно залучати студентів-магістрантів та аспірантів.
