На спекотному схилку воєнного літа на Івано-Франківщині вшанували 85-річчя Тараса МЕЛЬНИЧУКА(20.08.1938 – 29.03.1995). В Літературному музеї Прикарпаття його вірші читали письменники, й усі присутні чарувалися поетичним словом Князя Роси – містким своїми сенсами і смислами, наснаженим силою художньої образності й емоційною чутливістю.

Ярослав Ткачівський, нині заступник голови НСПУ, знав поета, з яким його познайомив Богдан Бойко, тричі зустрічався з Тарасом Мельничуком. Василь Мойсишин і Михайло Батіг згадали, як їм пощастило побувати в грудні 1991 року на єдиному проведеному в Івано-Франківську, у переповненій залі Центрального народного дому, творчому вечорі уродженця с. Уторопів на Косівщині. А голові ОО НСПУ, критику й літературознавцю Євгенові Барану випало бути вже на похороні, як він означив, «геніального поета-метафориста», який заповів поховати його не на сільському цвинтарі, а на родинному обійсті, де якраз на день народження Т. Мельничука, 20 серпня 1990 року, невідомі зловмисники спалили його хату.

Євген Баран також упорядкував і написав переднє слово до присвяченого поетові альманаху «Каміння поколінь» (2019), де вміщено вірші авторів не тільки з України, а й із Польщі та Білорусі. У розмові про пасіонарну й креативну, як би тепер сказали, особистість Тараса Мельничука, глибинну за сприйманням і відчуванням земного світу і Всесвіту, про залишену ним нашим сучасникам самобутню поетичну спадщину взяли участь також Василь Бабій, Іван Гаврилович, завідувач Літмузею Володимир Смирнов, котрий розповів, як свого часу він з колегами допомогли створити громадський музей Тараса Мельничука в Уторопській школі. Гостем цього заходу був військовослужбовець ЗСУ Максим Рибак із Харківщини, який після поранення на фронті перебуває на лікуванні в Івано-Франківську. Він щиро подякував за те, що відкрили нове для нього ім’я в українській поезії, прикарпатським письменникам та працівникам музею, які також підготували виставку «Князь Роси» – представили книжки поета, матеріали про його життя і творчість із фондів цього закладу.

Серед віршів Тараса Мельничука є і твори, які сьогодні резонують в душах українців своїми патріотичними мотивами, бо їхня актуальність особливо загострилася через повномасштабну криваву війну, розв’язану московитами проти незалежної України. Тонкий лірик, він без пафосу й затертих словесних кліше зізнається у своїй любові до України:

Трагедія життя Мельничука в тому, що йому, поетові неабиякого ліричного таланту, злочинна система совітської влади приготувала долю в’язня сумління. Гуцульський тезко Тараса Шевченка так само, як і він, поплатився перед тоталітарним режимом за свої вірші, які стали основою для звинувачень Мельничука в «антирадянській агітації». Власне, рукопис великої за обсягом книжки «Чага» (перша збірка віршів поета «Несімо любов планеті» побачила світ у 1967-му), який він подав одразу у два видавництва – ужгородське «Карпати» і київське «Радянський письменник», і послужив причиною для арешту Т. Мельничука в січні 1972 року, під час масових репресій проти української інтелігенції.

Тоді він був студентом-заочником третього курсу Московського літературного інституту ім. М. Горького. За те, що «розповсюджував в усній та письмовій формі віршовані твори, в яких зводив злісний наклеп на радянський державний лад, закликав до боротьби проти радянської влади», за вироком суду Т. Мельничуку призначили покарання у виправно-трудовій колонії суворого режиму. Поет протестував разом з іншими політв’язнями голодуваннями проти сваволі адміністрації пермських таборів, де вони карались і мучились, але не каялись. Вийшов поет на волю в березні 1975-го. Далі – два роки адміністративного нагляду, поневіряння у пошуках роботи. У грудні 1978 р. каґебісти підлаштували поетові у його рідному селі Уторопах штучний інцидент і за «опір працівникові міліції» вдруге запроторили Мельничука до в’язниці, а в квітні наступного року його засудили на чотири роки позбавлення волі.

Термін ув’язнення відбував у вінницькому таборі. Додаймо до років, проведених у неволі, тяжке життя вічного блукальця: де і ким він тільки не працював – у різних куточках України і неозорого СССР валовідбійником вугільної шахти, лісорубом, будівельником, теслею, коректором і журналістом районних газет. Водночас був він і вічним бунтарем, свого роду гуцульським опришком XX століття. Усе це, зрештою, зруйнувало фізичні сили поета, але не пригасило вогонь його таланту, високі духовні устремління. На зорі національно-демократичного відродження України, в 1990-му, побачила світ книжка віршів Тараса Мельничука «Князь роси», за яку через два роки, вже за Незалежності, його удостоїли Шевченківської премії. А сигнальні примірники вже згаданої книжки «Чага», рукопис якої, як і самого поета, ув’язнили більше ніж на два десятиліття, вже невиліковно хворий Князь Роси потримав у своїх ослаблих руках, мов рідне дитя, незадовго до своєї смерті. Випустило цю книжку Коломийське видавничо-поліграфічне товариство «Вік».

Про те, наскільки його віршовані рядки пророчі щодо подій нинішньої війни, якою пішов на нашу незалежну державу одвічний ворог українства, свідчить хоч би цей уривок вірша, написаний поетом 14 лютого 1979 р. в камері попереднього ув’язнення косівської слідчої тюрми й увійшов до випущеної в 1982 р. у Торонто (Канада) видавництвом «Смолоскип» збірки віршів Тараса Мельничука «Із-за ґрат»:

Учасники заходу, особливо ж ті, кому пощастило бачити живого Тараса Мельничука, згадували його як патріота України і рідного Прикарпаття, автора і таких, афористичного звучання, рядків (вірш «Пожити б ще… як хочу… вволю»): «Але якщо немає болю // За край свій – то й життя нема». Погодьтеся, цей поетичний вислів у нинішній воєнний час особливо співзвучний думкам і почуттям наших співвітчизників.