На широкі екрани українських кінотеатрів вийшла довгоочікувана прем’єра – екранізація бестселера лауреата Шевченківської премії Мирослава Дочинця «Вічник. Сповідь на перевалі духу». Задум створити фільм про карпатського мислителя, мольфара та довгожителя Андрія Ворона виник 10 років тому – саме тоді у письменника придбали права на екранізацію. І ось нарешті український глядач має можливість побачити історію того непересічного чоловіка у кіноформаті.

Драма «Вічник» – дебютна робота режисера Івана Ніколайчука. Як на мене, взятися знімати повнометражний фільм за мотивами книжки, що запала в серця мільйонам читачів, – справжній виклик, який потребує неабиякої сміливості. Особливо коли за плечима небагато досвіду, а очікування суспільства – надзвичайно високі. А сам роман перекладено 14 мовами та перевидано 10 разів. Погодьтеся, завдання – не з простих…

Отже, фільм розповідає про реальну постать – Андрія Ворона, який прожив довге й насичене життя – 104 роки, тож на його вік припало чимало подій, що стали тлом для розкриття його особистості. Режисерський задум полягав не в тому, щоб показати хроніку епохи, а щоб висвітлити внутрішній шлях героя та здатність зберегти себе, попри постійні випробування долі. У своїх інтерв’ю Іван Ніколайчук наголошує, що прагнув зняти фільм про людину та її місію. І варто визнати – йому це вдалося.

Цікаво, що сам письменник не брав участі у створенні кіноадаптації власного твору. Як зазначив в інтерв’ю для «Суспільне Ужгород» Мирослав Дочинець, «мені пропонували, але я відмовився. Я не знімаю фільми і не беру в них участі. Я пишу книги, відповідаю за книги, які написав».

Зізнаюся чесно: йшла на перегляд із певною пересторогою, побоюючись, що екранізація виявиться невдалою – з тих, яких краще б не було. На щастя, мої страхи не справдилися, адже драма дійсно вдалася. Як на мене, творцям вдалося вловити дух роману й дуже тонко передати його на екрані.

Зрозуміло, що знайдеться чимало тих, хто скаже: книжка краща за фільм. І це цілком нормально. Мені здається, що кожна екранізація літературного твору – чи в Україні, чи за кордоном – отримує бодай один такий відгук. Та переглядаючи стрічку, варто розуміти, що це два абсолютно різні види мистецтва. Багатьом кіно може не сподобатися лише тому, що в уяві творчої групи герої та події виглядають інакше, ніж в уяві читача або глядача.

Під час перегляду «Вічника» мене не покидала думка, ніби мені вголос зачитують книжку, адже чимало діалогів та філософських роздумів звучали саме так, як вони й були написані. Фільм сповнений цитат, тому репліки сприймались, як життєві настанови. Це значно підсилювало зв’язок літературного першоджерела з його кіноадаптацією, хоча, без сумніву, книга є набагато глибшою, ціліснішою, об’ємнішою та, зрештою, зовсім іншою.

Молодого А. Ворона зіграв Павло Текучев, а мольфара у поважному віці – Олег Мосійчук. Проте детальніше я хочу спинитися саме на першому акторові, адже на його плечі лягло майже 90 відсотків екранного часу. Зізнаюся: раніше я вже бачила Павла Текучева в роботі, зокрема у стрічці «Коли ти вийдеш заміж?», але там, як на мене, йому бракувало простору, щоб сповна розкрити свій талант і продемонструвати весь спектр можливостей. У «Вічнику» ж актор виклався на всі сто. Він надзвичайно переконливо прожив цю непросту історію, і я сміливо можу стверджувати: це однозначно його найсильніша та найцікавіша роль.

Також мені сподобалася Анастасія Іванюк у ролі Терки, коханої Ворона. Їхній тандем видався гармонійним і переконливим, а гра акторки – природною та доволі майстерною. Про інших персонажів писати складно, оскільки майже весь тягар ролі ліг на плечі Текучева. Для мене цей фільм став майже моновиставою, де решта дійових осіб лише доповнювали та підсвічували головного героя.

«Вічник» – це повільне, красиве кіно з довгими кадрами пейзажів та метафоричними сценами. Це фільм, який потрібно розгадувати, а після перегляду хочеться подумати про вічне, адже стрічка вийшла доволі філософською. Думаю, більшість глядачів вийдуть з кінозали із роздумами про власне призначення та сенс буття. Адже впродовж усього фільму звучать глибокі афоризми, як-от: «Найбільша цінність, яку людина може здобути, – це свобода», «В житті небагато речей, за які варто вмерти, зате багато, за які варто жити», «Ненависть – безплідна, якщо не відповідати злом на зло, воно потоне», «Небо любить тих, хто підтримує вогонь життя», «Життя триває поки ти рухаєшся, допоки стаєш кращим, аніж був учора, допоки пам’ятаєш свої недоліки і рухаєшся вперед», «Поки ти йдеш – ти в дорозі. Навіть коли достеменно не знаєш куди йдеш. Йди. Це твоя дорога». І саме ці суцільні цитати, не давали змоги абстрагуватися від того, що це не просто фільм, а екранізація літературного твору.

Уже з перших кадрів стрічки стає помітною майстерна операторська робота Сергія Ревуцького, яка додає історії особливої глибини, об’ємності та краси. Деякі статичні плани мені хотілося буквально поставити на паузу, щоб якомога краще роздивитися та закарбувати їх у пам’яті. Хоча, припускаю, такий підхід припаде до душі не всім: глядачі, які віддають перевагу динамічним сюжетам, можуть занудьгувати.

Не останню роль у фільмі відіграла й музика. Вона влучно доповнює візуальний ряд і додає йому змістової глибини. Зокрема у стрічці лунають легендарна «Мелодія» Мирослава Скорика та знакова «Пливе кача» у виконанні «Піккардійської терції». Ці твори, добре знайомі кожному, напрочуд органічно вплелися в історію. Якби ми не чули ці композиції раніше, могло би скластися враження, що їх створено спеціально для цієї картини.

Сильна сторона «Вічника», як на мене, в тому, що в центрі сюжету опинилися не історичні події, які змінювали одна одну, а людина, котра своїм прикладом довела: жага до життя та незламність духу сильніші за будь-які обставини. Вважаю, що бестселер Дочинця отримав гідну екранізацію, адже творцям вдалося передати дух твору. Після перегляду фільму справді виникає бажання прочитати чи перечитати першоджерело. А це означає, що стрічка «працює», вона ловить глядача на гачок і закохує його у свого героя.

Звичайно, фільм має і свої слабкі сторони. Їх вистачає. Зокрема, сучасному глядачеві він може здатися занадто повільним та метафоричним, оскільки тут потрібно не просто спостерігати, а думати й переосмислювати. З огляду на шалену популярність коротких і динамічних форматів, для багатьох це може стати перепоною. Проте ритм і атмосфера кіно цілком відповідають ритмові й атмосфері самого твору. І найважливіше: автори взяли за основу потужну історію і не зіпсували її, а доволі гідно втілили на екрані згідно із власним баченням.