Нині знову можна почути в різних дискусіях про те, що свого часу, а точніше, як пишуть, після монголо-татарської навали на Русь у XIII столітті протягом певного часу велика частина теперішньої української території стала своєрідною зоною запустіння – «Диким полем». Навіть у газеті «Галичина» за 6 серпня надибуємо на таку назву як нібито цілком лояльне найменування степової частини українського Причорномор’я. Насправді ж це чистісінької води маніпулювання.

Термін «Дике поле» вигадали поляки у XVI ст. Так вони називали всі землі на південь і схід від Білої Церкви, вказуючи тим самим на їхню нібито «нічийність». Навіщо? Щоб загарбати…

Хоч український Степ належав тоді Військові Запорізькому, поляки ласо поглядали на нього. Тим паче, що Січ стримувала натиск на ці землі кримських татарів та їхніх суверенів-союзників турків. Тож «за її плечима» можна було жити-поживати й горя не знати.

Тим-то польський уряд обізвав цей регіон «Диким полем», себто своєрідною безлюдною цілиною: мовляв, там ніхто не живе, й під цим приводом почав видавати шляхті грамоти на володіння тамтешніми територіями, дарма що насправді на них рясніли як велелюдні українські села, так і численні хутори та козацькі зимівники.

А вся річ у тім, що надто гарною була тут землиця для вирощування пшениці й жита, яке за срібло й золото у необмеженій кількості купувала супербагата Англія. Оскільки в цій країні чи не всі свої сільгоспугіддя пустили під випас овець – виробництво вовни та сукна давало надприбутки, то змушені були імпортувати звідси і хліб, і до хліба.

Захоплення земель, названих поляками «Диким полем», і стало однією з причин визвольних війн українського народу, в тому числі й тієї, що почав Богдан Хмельницький 1648 року.

До речі, хутір Суботів, який відібрали у Хмеля його вороги Конєцпольські, разом із сусідніми населеними пунктами, поляки теж вважали «Диким полем». Як і всю Чигиринщину, що її за такою самою «схемою» король «подарував» тим самим Конєцпольським.

Така практика дуже сподобалася Катерині ІІ, яка теж називала Великий Степ «Диким полем», і, своєю чергою, також привласнила його, точніше приєднала до Російської імперії. Отже, скажімо, нинішній Луганськ стоїть на місці давніх козацьких поселень «Кам’яний брід» та «Вергунка» – два величезні мікрорайони міста називаються так і досі. Донецьк стоїть на місці козацького села Олександрівки. Маріуполь – це давня козацька фортеця Домаха, а Слов’янськ – колишнє місто Тор, назване так, очевидно, на честь давньоскандинавського бога-громовержця, «рід» якого, як і Перуна, Зевса, Індри й інших тотожних персонажів світової мітології, за деякими науковими дослідженнями, походив з берегів Дніпра...