Назва цієї невеликої за обсягом книжки декому може видатися надто прозаїчною і довгою – «Івано-Франківське обласне культурно-наукове товариство «Рух» – провісник українського відродження 1988–1991 років», та все ж її недавня презентація викликала значний резонанс серед громадськості міста й області (зала ОУНБ ім. І. Франка була переповнена) і саме видання, думається, зацікавить багатьох читачів. А особливо тих, хто ще за кілька років до розпаду СРСР стояв біля джерел цієї першої на Прикарпатті новітньої громадської організації, готував і проводив акції фактично політичної – національно-демократичної спрямованості під «прикриттям» такої їх ідеї культурною тематикою чи екологічною, як, звичайно, і тих наших краян, які приходили на ці заходи. 128-сторінкова історіографічна книжка має аж чотирьох авторів – це Олег Малярчук, Оксана Когут, Роман Івасів, Василь Остап’як. Але хай це нікого не дивує: робота над нею потребувала неабияких зусиль, невтомного пошуку істини, яку часом доводилося шукати по крупинці, послуговуючись архівними матеріалами КНТ «Рух» та живими свідченнями перших рухівців. Так, саме членів цього івано-франківського новітнього товариства, від назви якого – «Рух» дістав найменування і створений 1989 р. Народний Рух України за перебудову. Отоді наші краяни й почали розрізняти малий Рух і великий Рух, хоча про перший в Україні багато хто й дотепер нічого не знає. Насправді ж він був попередником і передвісником НРУ.

На цьому наголосив на початку презентації нового видання її модератор – доктор історичних наук, професор ІФНТУНГ Олег Малярчук:

– Батьківщина «Руху» – Івано-Франківщина, про що, втім, майже не згадують у своїх розвідках дослідники історії НРУ, і не лише столичні науковці, котрі виникнення Руху пов’язують суто з Києвом. На цьому тлі відрадним винятком є кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України тодішнього Івано-Франківського педінституту, а нині Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Степан Кобута, який ще наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття подав у своїх публікаціях відомості про появу в Івано-Франківську найпершого в Україні «Руху» – таке культурно-наукове товариство сформувалося ще навесні 1987-го, а наступного року було засноване й офіційно. Аж через два десятиліття, до 20-річчя Народного Руху України, у виданому Прикарпатським університетом збірнику статей різних авторів з’явилася стаття краєзнавця Михайла Паньківа про створення і становлення так званого малого Руху. Тож поки живі свідки подій, пов’язаних із заснуванням КНТ, ми, історики і краєзнавці, маємо поспішати – записувати від них свідчення про ті події та й залучати їх самих до написання спогадів.

Автори презентованої книжки починали працю над нею з вивчення документів архіву культурно-наукового товариства «Рух». Ці документи унікальні й воістину безцінні, бо відображають самі джерела рухівської ідеї, започаткованої в обласному центрі Прикарпаття, яка невдовзі поширилась і на всю Україну. Олег Малярчук розповів:

– Коли 34 роки тому виникло перше неформальне громадське об’єднання «Рух», я був студентом четвертого курсу історичного факультету педінституту і в своєму щоденнику зафіксував як неординарну для мене подію один із перших організованих цим культурно-науковим товариством заходів: його активісти запросили виступити в Івано-Франківську гурт «Не журись» Товариства Лева. 19 грудня 1987 р. ми з товаришем потрапили на другу половину концерту львівських бардів, який відбувався в актовій залі педінституту. Тоді й почули, як до глядачів звернулися із закликом підтримати рухівську ідею викладач та студент Івано-Франківського медінституту Маркіян Чучук і Сергій Бондаренко, яких можна вважати одними з її ініціаторів не лише на Прикарпатті, а й в Україні. Маркіян очолював КНТ «Рух», створене на кшталт львівського Товариства Лева. Починаючи із травня 1988 року газета «Комсомольський прапор» надрукувала серію статей Леоніда Бондаря, Неоніли Стефурак, Ярослава Шевчука та інших авторів на розвиток рухівської ідеї. А першим ужив назву сформованого на той час в Івано-Франківську новітнього неформального громадського об’єднання – «Рух» у публікації в «Комсомольському прапорі» за 28 травня 1988 р. журналіст, згодом знаний і як письменник, Василь Ганущак. Тим самим він, образно кажучи, закарбував цю назву й загалом рухівську ідею в друкованих виданнях України, а отже, і в нашій історії. 30 червня 1988-го відбулися установчі збори культурно-наукового товариства «Рух», зареєстрували перших його членів..

Нове видання побачило світ у книжковій серії «Моє місто» івано-франківського видавництва «Лілея-НВ», формат якої змусив авторів у кілька разів скоротити обсяг підготовленого первинного – 460-сторінкового – рукопису свого дослідження. Тож представлена читацькій аудиторії книжка – це наразі лишень нарис історії культурно-наукового товариства «Рух». Він став результатом досить тривалої – впродовж року – праці авторів історіографічного видання над десятьма томами документів. А зібрав їх і тримав у себе вдома один із засновників малого Руху, до речі, нинішній голова КНТ, яке й дотепер існує як юридична особа, Ярослав Шевчук. Він протоколював засідання товариства, робив інші записи.

Я. Шевчуку запропонував передати архів товариства на зберігання у приміщенні крайової організації НРУ її голова Ярослав Єфімчук. Сюди приходив і невтомно працював з документами архіву малого Руху і холодної пори року, коли приміщення не опалювалось, О. Малярчук. Адже ті численні документи потрібно було опрацювати, систематизувати й прокоментувати. Найвагоміші із них і представлено у виданні. Задум книжки втілили в життя завдяки допомозі близько двох десятків перших рухівців, які запропонували її авторам для дослідження історії КНТ додаткові матеріали, свої спогади про події, пов’язані зі створенням і становленням товариства, рецензували підготовлений до видання рукопис, вносячи в нього свої доповнення, зауваги, фактологічні уточнення.

Цінність і мета цього дослідження в тому, що, як наголошували на його презентації, «треба залишити нащадкам нашу справжню українську історію, оперту на тогочасні документи, на свідчення перших рухівців». Скажімо, серед тих, хто не побоявся кинути виклик молоху окупаційного комуно-московського режиму і робив це самовіддано й безкорисливо, був історик за фахом Зіновій Дума, який очолював у КНТ політичну секцію, вів 29 січня 1989 р. у Парку культури і відпочинку ім. Т. Шевченка організований товариством перший мітинг, присвячений пам’яті жертв сталінських репресій, а 1990-го прикарпатці обрали його депутатом Верховної Ради України першого скликання. Звертаючись до присутніх у бібліотечній залі, серед якої переважали ті, хто як члени малого і великого Рухів в умовах радянської тоталітарної системи відважно пробуджували національну свідомість українців у 1988–1991 роках, він не без хвилювання в голосі і душі сказав:

– Це зустріч з нашою молодістю... Пригадую, як 1987-го таємно збиралися у крилоському лісі Ярослав Шевчук, Маркіян Чучук, згодом обраний першим головою «Руху», і я – обговорювали концепцію майбутнього культурно-наукового товариства, завдання якого нам, звісно, бачилися набагато ширшими й далекосяжнішими від цього його профілю. Нами керувала огида до держави, в якій ми жили. Певна річ, потрібно було й відроджувати українську культуру, народні звичаї та обряди, як-от вертеп, – важливість культурологічного напряму в діяльності новоствореної громадської організації ми вбачали також у тому, що через нього залучали до КНТ нових членів. Але й політикою теж активно займався малий Рух, і вона для нас із кожним місяцем щораз більше виходила на перший план. Я далекий від так званого провінційного месіанства, та слід визнати, що ідеї відновлення української державності, генеровані в Галичині, потім стали надбанням і центральної України. Ми врятували гідність нашого бандерівського краю перед всією українською нацією. Важко переоцінити і зроблене товариством для виходу з підпілля й відновлення Греко-Католицької Церкви. Після проведених віч рухівці йшли на протестні акції до івано-франківського катедрального собору Святого Воскресіння, стояли перед храмом, тримаючи в руках синьо-жовті прапори й гасла з вимогами повернути його УГКЦ – і таки домоглися цього в тодішньої обласної влади. Наша совість перед Богом і Україною чиста. КНТ «Рух» було одним із потічків, з яких починалася ріка, що називалася українським визвольним рухом 80-х років. Рухом, який змінив долю не лише української нації, а й, за великим рахунком, геополітичну картину світу. Якби й досі існував СРСР, ми б уже не були українцями. Отож книжка про Івано-Франківське культурно-наукове товариство, в яку її автори втілили результати своєї ретельної дослідницької праці, думаю, гідно прислужиться тому, щоб ця наша славна історія не пішла, як вода в пісок…

Отак за майже чотири роки до проголошення незалежності України створений в Івано-Франківську «Рух» своєю активною громадською діяльністю виразно засвідчив конкретику гасла «Інерції застою протиставимо «Рух»!, висунутого, як сказав в одному із газетних інтерв'ю Маркіян Чучук, групою молодих іванофранківців ще наприкінці 1987-го. Не випадково ж три літери назви цього товариства, що була запропонована одним із ініціаторів його створення – Ярославом Шевчуком і поширилась на всю Україну, люди популярно розшифровували, як «Рятуйте Україну, хлопці!».

«Малий Рух» дав імпульс народженню на Прикарпатті і великого – установчу конференцію крайової організації НРУ готували Маркіян Чучук і Ярослав Шевчук. Відбулася вона 13 серпня 1989 р. – на день пізніше від запланованої дати через смерть одного із перших активістів НКТ «Рух» Романа Левицького, вбитого в ніч на 12 серпня. Із малого Руху на Прикарпатті вийшли новостворені осередки майже всіх демократичних партій і громадських організацій, зокрема історико-просвітницького товариства «Меморіал» (саме рухівець Зіновій Дума очолив його обласну організацію, засновану 14 жовтня 1989 р.; втім, ще за три тижні до цього, з 21 вересня, розпочалися ініційовані КНТ розкопки жертв сталінських катів у Дем'яновому Лазі).

Завдячують своїм відродженням малому Рухові і Союз українок, «Просвіта», яка відновила діяльність спершу з назвою «Товариство української мови ім. Т. Шевченка». Цікаво, що загалом в Україні, навпаки, поява ТУМ передувала створенню «Народного Руху України за перебудову» – це товариство стало при заснуванні НРУ його асоційованим членом. Прикарпатські рухівці 21 січня 1990 р. стояли в «живому ланцюзі», яким Івано-Франківськ через Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир поєднався з Києвом і який став своєрідним каталізатором розгортання «мітингових стихій», «провінційних революцій» у багатьох регіонах України. 4 березня того ж року активісти малого і великого Рухів брали діяльну участь у кампанії з виборів до Верховної Ради тоді ще УРСР та до місцевих рад, агітуючи прикарпатців голосувати за представників національно-демократичних сил. І в нашій області кандидати в депутати від цих сил на більшості виборчих округів здобули впевнену перемогу над компартійними висуванцями.

Перед читачем книжки зримо проходить історія малого Руху аж до сумнозвісного ГКЧП, під час якого в нашій області створили координаційну раду демократичних організацій – звісно ж, з участю і КНТ, провели на Вічевому майдані Івано-Франківська мітинг-зустріч з депутатами Верховної та обласної рад, звернулися до депутатів та голів рад Прикарпаття з пропозицією скликати надзвичайні сесії, на яких засудити антинародні дії заколотників у Москві, забезпечувати неухильне дотримання Конституції та чинного в Україні законодавства.

Під час презентації нового видання, яке водночас було для багатьох рухівців Івано-Франківська та області і доброю нагодою знову зустрітися, поділилися своїми спогадами про особисту причетність до відображеної у книжці діяльності КНТ в 1988–1991 роках член ради товариства, координатор його співпраці з Українською Гельсінською Спілкою, до якої він також належав, кореспондент «Радіо Свобода» Роман Гладиш, учасник установчих зборів КНТ, який в наші часи захищав від російської агресії незалежність і територіальну цілісність України на її східних рубежах, Василь Ленів, активісти товариства Володимир Ковальчук, Оксана Ольшанська (цитати з її спогадів «Все це пишу на колінах» використано у книжці), голова Івано-Франківської міської організації НРУ Ярослав Остафійчук, завідувач меморіального комплексу «Дем’янів Лаз» – філії Музею визвольної боротьби ім. С. Бандери Михайло Фреїк, директор видавництва «Лілея-НВ» Василь Іваночко та інші.

Делегат першого Всеукраїнського з’їзду НРУ і впродовж тривалого часу заступник голови крайової ради Руху кандидат фізико-математичних наук Роман Лучицький, зокрема, зазначив, що розмежовувати патріотичні акції, які проводили на Прикарпатті малий і великий Рухи, просто неможливо, бо ці громадські організації і партія завжди діяли спільно, й закликав присутніх: «Рух і далі має спонукати всіх нас рухатися вперед!». Міркуваннями про презентовану книжку і щодо того, яким хотілось би бачити зміст майбутнього солідного за обсягом видання, поділився доктор історичних наук, завідувач кафедри історії України, професор ПНУ ім. В. Стефаника Ігор Райківський: «Майбутнього немає без минулого. Перші рухівці мають бути для сучасної молоді взірцем українських патріотів, ідейно-моральним орієнтиром. Тому так важливо, щоб люди, які стояли біля джерел малого Руху в Івано-Франківську, не залишалися осторонь нинішніх суспільно-політичних процесів, потрібно залучати їх до написання спогадів». А на думку одного з авторів нового видання – доктора політичних наук, професора ІФНТУНГ Василя Остап'яка, такі книжки повинні слугувати «фундаментом, на якому формуватиметься нова ідея розвитку України».