У пленарному засіданні взяли участь не лише нинішні депутати найвищого обласного самоврядного органу, а й депутати обласної ради першого скликання, народні депутати України першого і дев’ятого скликань від Івано-Франківщини, голови обласної ради попередніх каденцій.

Присутні вшанували хвилиною мовчання пам’ять усіх героїв, які полягли за українську незалежність – і в історичному минулому, і нині, в час російсько-української війни на сході нашої держави. Від учасників урочистого зібрання було покладено квіти до пам’ятників Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Степанові Бандері та до могил героїв України в Меморіальному сквері.

Голова обласної ради Олександр Сич виголосив святкову доповідь «30 років відновлення Незалежності України: уроки і перспективи».

– Протягом тисячі років нашої писемної історії, – підкреслив він, – ми не раз мали на своїй землі власну державу. Під тиском обставин її втрачали, але знову і знову здобували. А це означає, що українська нація ніколи не зрікалася права бути вільною й кожного разу народжувала борців та провідників нового етапу державотворення!

О. Сич нагадав, що лише впродовж ХХ століття ухваленому 24 серпня 1991 року Верховною Радою Актові проголошення незалежності України передувало чотири форми українського державотворення – Українська Народна Республіка, Західно-Українська Народна Республіка, Карпатська Україна і державність, відновлена Актом 30 червня 1941 р. у Львові. Ми є спадкоємцями саме цих форм української державності, а не московського колоніального утворення під назвою «УССР». В умовах боротьби з московською агресією настав уже найвищий час остаточно позбутися метастазів колоніального минулого і факт такої спадкоємності закріпити в оновленій українській Конституції. А тому сьогодні ми цілком закономірно вживаємо словосполучення «відновлення Незалежності України». Бо ми не безрідні чи незнані пришельці, які невідь-звідки взялися в 1991-му, як би комусь не хотілося на законодавчому рівні не визнавати нас корінним народом на власній землі. Ми тисячолітньо закорінені в нашу землю, запуповинені в неї кров’ю і прахом мільйонів представників нашого давнього українського роду!

30 років життя у відновленій Українській державі – це багато чи мало? І багато, і водночас мало, вважає доповідач. Багато для такого постколоніального утворення, як наша держава, бо вже кожен наступний рік суттєво збільшує її шанси на життя і перспективу. В цьому світі, переповненому боротьбою за краще місце під геополітичним сонцем, Україну, що народилась як небажане дитя геополітичної мачухи, крім нас самих, не хотів бачити незалежною державою ніхто: ані Московщина чи будь-яка інша сусідня держава із числа колишніх колонізаторів; ані держави – лідери світової політики, яким зручніше було зберігати статус-кво, ніж допустити реалізацію придуманого для слабких народів принципу світової справедливості; ні пропагандивно перехвалена Європа, що як тоді, так і тепер не потребує ще одного потенційно сильного конкурента на рингу міждержавного змагання.

Водночас 30 років, зазначив О. Сич, – це ще дуже мало, аби побудувати такі тривкі основи цивілізованого державного життя, якими нині пишаються «стабільні демократії», що існують вже сотні літ і за цей час створили механізми автоматичного самозахисту й самовідтворення, котрі убезпечують цілісність цих держав від різноманітних казусів внутрішньої політики та зовнішніх загроз… Але, на його думку, цього достатньо, щоби проаналізувати уроки державного становлення України і на їхній основі вибудувати перспективу її прямування надалі. Власне, голова обласної ради навів із трибуни найвищого представницького органу влади в регіоні низку таких висновків-уроків. Отже,

«Згадаймо, як починається Акт проголошення незалежності України: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року…». І лише після цього йдуть слова про нашу тисячолітню державницьку традицію й про право на самовизначення, закріплене в міжнародних документах. Постає запитання: а якби не було загрози путчу, ми б і далі трималися московського імперського воза?..».

У контексті цього уроку, сказав доповідач, заслуговує осуду наше самооманливе сподівання на ілюзорну світову справедливість, на чиїсь співчуття, допомогу і захист. Ми так полюбляємо сентиментально виставляти себе в ролі жертви й чекати, що весь світ прямо-таки зобов’язаний нам допомогти розбудовувати нашу економіку, наше державне життя і захищати нас від зовнішніх ворогів! Насправді ж нам ніхто нічого не зобов’язаний! Бо світові міждержавного життя і змагання невідоме почуття альтруїзму. Його просто не існує в природі таких відносин, що будуються суто на захисті свого національного інтересу. І якщо якась держава намагається впливати на наше внутрішнє життя, то не з бажання нам допомогти, а захищаючи на нашій землі свої національні інтереси. А тому нам слід якнайшвидше позбутися цієї вкрай шкідливої самоомани і твердо затямити, що світ любить сильних! Як звучить у славні ОУН: «…Бо плач свободи ще не дав нікому, а хто борець, той здобуває світ!».

Нам її, зазначив доповідач, уже віддавна бракувало. Ще, напевно, від часів козацької Гетьманщини, після ліквідації якої одна частина української шляхти змосковщилася, а інша – сполонізувалася і лиш її дрібка трималася своєї поневоленої нації. Тому на межі ХІХ–ХХ століть в українських освічених середовищах ідеалом політичного майбутнього України була не самостійність, а тільки автономія в складі Московщини. Тому й не дивно, що як Верховна Рада 1991-го, так і Центральна Рада 1918-го проголошували незалежність України під тиском зовнішньої загрози.

Так, саме вона, а не відчуття національної гідності і внутрішня потреба мати власну національну державу стала основною причиною проголошення Акту незалежності! Цей факт виводить проблему залежності українського державотворення від зовнішніх чинників у розряд тієї негативної хронічної риси, яка в різні часи була і далі є притаманною українському проводові і яку потрібно витравити із ментальності нової української еліти, котру ми зобов’язані формувати. Бо її відсутність прирікає нашу спільноту на вічні безсистемні метання у часі і просторі.

О. Сич означив національну еліту як пасіонарну суспільну верству, яку формують методом суспільної інженерії не за короткий проміжок часу, а впродовж століть шляхом природного добору кращих з-поміж спільноти. Беззастережне служіння національній спільноті – це спадкова риса й навіть предмет гордості, справа честі кожного представника елітного роду.

Як відомо, обласна рада проголосила 2021-й роком Євгена Коновальця на Прикарпатті. Тож як святковий подарунок учасники урочистої сесії облради отримали збірник «Євген Коновалець та його доба». На цього політичного лідера, для якого було характерне принципове соборництво у мисленні та діях, який умів знаходити компромісний підхід і єднати українців різних політичних середовищ, мав би взоруватися й теперішній український політикум. Хоча рідкісні, але є і в нашому сьогоденні прояви справжньої української елітарності. Тільки ж уміймо їх бачити і шанувати таких людей ще при житті, а не лише після смерті, і безвідносно до того, яке політичне середовище вони репрезентують, – головне, що вони своєю освіченістю, інтелігентністю, вродженою мудрістю, державницькою жертовністю вирізняються на тлі суспільного загалу.

З цього приводу О. Сич, звертаючись до колег-депутатів, процитував слова яскравого представника української еліти нашого часу Блаженнішого Любомира Гузара: «Політика – це одна з найвищих форм служіння. Цей шлях не повинен обиратися з метою особистого збагачення, здобуття слави чи ще чогось. Політиком має бути особа, яка свідомо прагне всю свою духовну силу присвятити спільноті, загальному благу».

Упродовж усіх років Незалежності, зазначив О. Сич, ми були свідками того, як кожен наступний президент держави повністю заперечував політику свого попередника. Але то тільки у філософській діалектиці закон заперечення заперечення відображає спадкоємність між новим і старим явищами та формування нового на основі окремих елементів старого, а в реальній українській політиці явище заперечення заперечення означає обнулення п’ятирічної діяльності попередника. Проте, намагаючись його «помножити на нуль», черговий чільник держави насправді «множить на нуль» саму державу. Саме від цього й виникають постійні зигзаги у її поступі – замість того, аби всі 30 років Незалежності Україна системно рухатися вперед, вона після кожного такого чергового «обнулення» знову і знову повертається майже на ті самі висхідні позиції.

Отож держава вкрай потребує стабільності і вироблення такого стратегічного курсу, який не матиме права заперечити жоден із наступних кандидатів на найвище державне крісло. Зможемо цього досягти лише тоді, коли у провід держави потраплятимуть найдостойніші представники національної еліти. Щоправда, для цього слід мати й освічений люд.

освічена маса формує освічений провід

О. Сич вказав на два гріхи українських політиків. Перший – цинічне використання у своїх меркантильних інтересах неосвіченості українських мас. Навіть політикові-початківцю відомо: «Хочеш виграти вибори, говори людям те, що їм подобається!». І безсоромно, але не без успіху використовують цей метод, впливаючи і на тих виборців, які ще інерційно опановані постсовєтською психологією, і на тих, хто тікає від складних реалій життя і з радістю поринає у світ ілюзій.

Відповідно перші ностальгують за совєтськими часами, а другі легко піддаються на популістичні рецепти простого вирішення складних питань, хоча такого насправді не існує, тож справжній політик мав би розуміти своє призначення – бути лідером, вести виборців за собою й у міжвиборчий період формувати їхній світогляд. На думку доповідача, нині, як і сотню літ тому, український люд украй потребує елементарної просвіти, а особливо – політичної. Щоправда, для цього і самому політикові слід володіти відповідним рівнем знань, життєвої мудрості і бути переконаним українським державником. Адже політика в перекладі із грецької – це мистецтво управляти державою.

Гріх другий українських політиків – купівля-продаж політичної волі виборців. Використовуючи неосвіченість мас і їхнє ожебрачене соціальне становище, значна частина українських політиків підкупом домагається перемоги на виборах. Це настільки аморальне явище, що йому не мало би бути жодного прощення і жодного терміну давності для уникнення кримінального покарання. Адже це, сказав О. Сич, є проявом новітнього рабства! Фізичне рабство – це позбавлення волі. Купівля голосу виборця – це також позбавлення волі! Ці два типи рабства різняться лише методами здійснення: в одному випадку позбавлення волі шляхом насильства, а в іншому – шляхом купівлі волі виборця.

Урок п’ятий:

шлях до реальної демократії пролягає через створення самодостатнього місцевого самоврядування

Воно протягом усіх років незалежності України перебувало в жалюгідному стані, а отже, нагально потребувало реформування. Сьогодні цю реформу вважають чи не найуспішнішою в державі. Однак вона, на думку доповідача, ще далеко не завершена й неоднозначна. Тому що децентралізацію не можна зводити лише до об’єднання громад і закінчення цього процесу вважати завершенням самої реформи. Ба навіть навпаки, як би це не скидалося на парадокс, але укрупнення громад шляхом спершу добровільного, а потім і адміністративного об’єднання, по суті, є якраз централізацією, а не навпаки, як декларується.

Так само централізацією є й укрупнення адміністративних районів. Чи потрібно було це робити? Очевидно, що так! Хоча, як свідчить світова практика, в умовах війни жодна держава не допускає децентралізації.

Чи об’єднували громади винятково на основі критеріїв економічної самодостатності громад, як декларувалося у відповідних законодавчих актах? Далеко не завжди! Всі ми, сказав О. Сич, були свідками того, як часто головним критерієм такого об’єднання слугувала політична доцільність. Ще поки внесення змін до «Перспективних планів…» належало до компетенції обласних рад, Івано-Франківська облрада принципово дотримувалася закладеного в чинному законодавстві принципу добровільності. Але коли обласні ради усунули від цього процесу, почав домінувати сумнозвісний принцип політичної доцільності. Щодо одних проєктів об’єднання громад державні органи виконавчої влади давали негативні висновки, а для інших, що мали ідентичні або й навіть гірші економічні, демографічні, інфраструктурні та інші показники громад, вмикали зелене світло.

Тож на виході маємо ось який результат. У більш як 80 % об’єднаних громад Івано-Франківщини рівень доходів на душу населення менший за середній по області; основна питома вага їхніх видатків – це заробітна плата й захищені статті, а фінансів на розвиток у них практично немає; деякі ТГ не забезпечені коштами навіть на зарплату своїм працівникам. Отож своєї мети процедура об’єднання громад у нашій області, на жаль, не досягла.

Задля справедливості, сказав доповідач, варто зауважити, що причина такої несамодостатності громад полягає не тільки у їх неграмотному й політично заангажованому об’єднанні, а й у державній бюджетній політиці. Бо децентралізація у її комплексному розумінні – це перш за все передача громадам повноважень самостійно вирішувати питання місцевого значення, а відповідно до них – і передача фінансових ресурсів. З передачею повноважень держава не бариться, чого не скажеш про ресурси. У цій сфері часто спостерігається навіть протилежне – централізація. Скажімо, раніше ПДФО повністю надходив до місцевих бюджетів, а з 2015-го, тобто вже після початку реформи децентралізації, 25% цього податку забирають до Державного бюджету; з 2018-го відрахування екологічного податку до місцевих бюджетів також зменшили з 80 до 55%; у 2019-му обласні ради позбавили права погоджувати використання надр на територіях своїх областей. І перелік таких нелогічних і суперечних трендові децентралізації прикладів доволі довгий.

Ще сумніший вигляд має реформа місцевого самоврядування на субрегіональному і регіональному рівнях, тобто на рівні районів і областей. Сьогодні хіба що лінивий не говорить про територіально-просторовий і демографічний дисбаланс новостворених районів, так само як і про невизначеність повноважень та бюджетної основи функціонування районних рад. Складається враження, що центральні органи влади цю ланку в системі місцевого самоврядування хочуть просто дискредитувати. Невирішеним залишається і приципове питання про повернення районним і обласним радам права формувати свої виконавчі органи. І якщо вони, обрані жителями відповідних територій, не можуть через сформовані ними виконавчі органи впливати на виробленння стратегії розвитку цих територій, то це аж ніяк не можна назвати демократією!

В особі виборних колегіальних органів – районних рад, що їх зводять до маргінального стану, та обласних рад, повноваження яких критично урізують, громади, вважає голова Івано-Франківської обласної ради, фактично втрачають на своїх територіях владні координуючі центри. І навіть при наданні ТГ відповідних повноважень та ресурсів для вирішення питань місцевого значення вони в бюджетних питаннях залишаються цілковито залежними від вертикалі виконавчої влади. Що, власне, для верхівки цієї вертикалі і потрібно – провести реформу місцевого самоврядування так, аби не втратити інструментів впливу на його структури, а отже, й інструментів забезпечення свого політичного майбутнього.

– Звичайно, таких уроків і викликів для аналізу можна навести значно більше, – зазначив О. Сич. – Наприклад: як плекати всіма декларовану національну єдність у конкретній громаді чи конкретній області (вважаю, що в цьому питанні Івано-Франківщина традиційно демонструє добрі зразки для всієї України); як фактор нинішньої російської агресії повернути на користь державотворчому процесу?; як припинити в українському суспільстві постколоніальне меншовартісне схиляння перед усім чужоземним?; як не допустити, аби пропагандистське педалювання неіснуючого в Україні антисемітизму, расизму чи надуманої проблеми захисту ЛГБТ не відтісняло на задній план становлення національних основ Української держави?; як не допустити, аби боротьба з корупцією і задекларований початок боротьби з олігархами не використовували з метою політичного «полювання на відьом», себто на своїх опонентів?.. Я вірю в народження справжньої української національної еліти, яка зуміє дати адекватні відповіді на всі виклики цього складного перехідного часу! Вірю, що ми їх з честю подолаємо, із отриманих уроків зробимо належні висновки і збудуємо таку могутню і впорядковану Українську державу, яка забезпечить майбуття нашої нації і в якій кожному українцеві буде комфортно жити, народжувати дітей і бачити їх щасливими!..

– Сподіваюся на нашу спільну роботу задля соціально-економічного, духовного та культурного розвитку Івано-Франківщини, – наголосила недавно призначена голова обласної держадміністрації Світлана Онищук, привітавши присутніх, а в їхніх особах усіх прикарпатців з державним ювілеєм. – Важливо налагодити конструктивну співпрацю органів державної влади і місцевого самоврядування задля динамічного розвитку Прикарпаття. Декларуючи новий формат цієї співпраці, я хотіла би підкреслити готовність обласної виконавчої влади до такого діалогу, щоб допомогти територіальним громадам стати успішними, фінансово спроможними. Переконана, що живе спілкування із громадами дасть дієвий результат, сприятиме реалізації ними розвиткових проєктів, наповненню їхніх бюджетів, наданню якісних послуг жителям області…

С. Онищук зазначила, що розв’язанню проблемних питань прислужиться створення офісу децентралізації при ОДА, поінформувала, що в рамках програми Президента України Володимира Зеленського «Велике будівництво» цього року на Прикарпатті реалізовують 13 проєктів будівництва, реконструкції та капітального ремонту об’єктів соціальної сфери: 4 шкіл, 2 дошкільних навчальних закладів, 4 спортивних споруд, 3 об’єктів у сфері культури. Завершують комплексну модернізацію й осучаснення 9 приймальних відділень опорних лікарень.

Від імені депутатів Івано-Франківської обласної ради першого демократичного скликання та народних депутатів, які проголошували незалежність України, на сесії виступив голова обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка Степан Волковецький. Він назвав поіменно обранців від Івано-Франківщини, безпосередньо причетних до ухвалення доленосного Акта 24 серпня 1991 року: Левко Лук’яненко, Маркіян Чучук, Михайло Голубець, Дмитро Захарук, Степан Пушик, Зіновій Дума, Петро Осадчук, Любомир Пиріг, Володимир Шлемко, Богдан Ребрик, Євген Новицький, Степан Волковецький. На жаль, п’ятеро з них уже відійшли у вічність.

– Якщо ведемо розмову про значення для нашого народу цієї вікопомної дати, – сказав С. Волковецький, – то я відзначив би ось який момент: уперше в українській історії, майже за сім століть починаючи від Київської держави і Галицько-Волинського королівства, незалежна Українська держава існує вже аж три десятиліття. Як на мене, це знаменний факт і привід для нашої гордості, для визнання нашої національної гідності, того, що ми є справді державним народом. Думаю, важливо також розуміти, що основні проблеми українського народу впродовж його вікової історії зумовлювала його бездержавність. Саме з цією обставиною, вважаю, були пов'язані голодомори, геноциди, депортації, чорнобильська катастрофа, яких довелося зазнати українцям. Утім, і до сьогодні ще багато людей в нашій країні не усвідомили належним чином значення української державності. Тим часом Українську державу необхідно будувати саме на національній основі. Національна ідея для мене особисто означає пріоритет цінностей і традицій нашого народу, української Церкви й загалом всього українського – цього, на превеликий жаль, ще немає у нашій вже 30 років незалежній державі. Її політичний курс протягом тих трьох десятиліть нагадував зигзаг: були на цьому шляху і успіхи, як-от прийняття Закону про мови, і невдачі, і проблеми – найбільш очевидні в тих регіонах, де не бралися діяльно утверджувати серед населення українські мову й національну ідею. Очевидно для мене і те, що Московія була й залишається історичним ворогом України. На жаль, чимало наших співвітчизників цього чомусь не бачать чи не хочуть бачити. Тож напрошується запитання: скільки ще потрібно жертв, які ще території, окрім Криму й частини Донбасу, Україна мала б втратити, щоб ті люди повністю прозріли? У зв'язку з цим виникає ще одне запитання: чому наша історична наука така пасивна, де навчальні підручники для учнів та студентів зі справжньої, а не «накинутої» українцям їхніми сусідами історії України? В 1991-му ми не вагалися, а знали, на що йшли. Основним нашим прагненням було використати історичний шанс, який тоді Україна мала, і ми його використали. Такого б духу й натхнення і нашим сучасникам, а найперше – молоді, якій належить перейняти естафету від старшого покоління.

С. Волковецький привернув увагу присутніх і до такого моменту:

– Івано-Франківська обласна рада з першого ж свого демократичного скликання активно проявила і за 30 років Незалежності закріпила у своїй діяльності політичну функцію. В той час, коли я очолював обласну раду, нам адресували немало нарікань і звинувачень у її «заполітизованості», ухваленні численних звернень політичного характеру до центральних органів влади. Але такі й тепер, переконаний, потрібно приймати. Мені імпонує те, що обласна рада восьмого демократичного скликання виступає із заявами з різних питань політичного життя, враховуючи при цьому загальнодержавні, а не просто регіональні інтереси. Бо як три десятиліття тому, так і тепер депутатський корпус облради розуміє, що їх навряд чи ухвалюватимуть на своїх сесіях інші обласні ради поза трьома галицькими областями. Отож щиро бажаю як обласній, так і радам нижчого рівня нашого краю гідно тримати марку патріотичного Прикарпаття, а всім нам – тієї віри в українську справу, яка зринала в людських душах 30 років тому на хвилі ентузіазму. Бажаю молодому поколінню українців, аби воно упевнено понесло вперед, у майбуття передану нами естафету неспокою, повсякденної боротьби за Україну і домоглося відчутного зміцнення Української держави.

З нагоди свята було нагороджено депутатів першого і восьмого демократичних скликань, народних депутатів України першого скликання, голів обласної ради попередніх каденцій, владик традиційних українських Церков грамотами та ювілейними медалями, які обласна рада виготовила спеціально до 30-річчя відновлення Незалежності України. Також голови обласної ради та ОДА вручили низці наших краян державні нагороди.