Є один величезний міф, на якому ґрунтується вся історія українського народу. Міф, який навіть не червоною ниткою, а цілим товстелезним канатом, криваво забарвленим, тягнеться крізь тисячоліття. Згідно з ним Київська Русь аж до кінця Х століття була нібито дикою язичницькою країною, задвірками цивілізованого світу.

Торгувала Русь суто медом та воском диких бджіл, шкурками диких білок і не менш дикими рабами. Молилися наші варварські бородаті пращури пням на болотах, деревам та різьбленим липовим колодам, свідчить той міф, аж поки Володимир Великий 988 року не охрестився сам і не охрестив Русь. Разом з християнством та грецькими попами і прийшла, мовляв, із Константинополя на Русь культура. І навчилися нарешті дикі слов’яни читати, писати, лічити на пальцях і навіть храми будувати.

А тим часом – диво дивне – не існує жодного (!) історичного документа кінця Х століття, в якому хоча би словом згадувалося про хрещення Руси 988 року. Ані європейського, ані арабського, ані перського, і навіть візантійського. Навіть придворний історик Лев Диякон, який мав би відзначити таку подію, як хрещення від Константинополя величезної п’ятимільйонної країни, промовчав.

А перші – як стверджують історики – кам’яні храми Руси? Ті, про які у навчальному посібнику згадано? Чому, якщо Володимир і Русь прийняли хрещення від Константинополя, святу Софію Київську побудовано не за класичними християнськими (Нікейськими), а за аріанськими канонами? Адже аріанство у Х столітті вважали єретичним ученням.

Які таємниці затаїлися за цим усім? Що ховають від нас світські історики та хронікери Церкви аж до того, що згодні визнати: Русь охрестилася останньою із князівств і королівств Європі, якщо не брати до уваги далекі скандинавські фіорди?

Річ у тім, що справжня історія Києва абсолютно інша, ніж офіційна. Київ має всі права на статус світового християнського центру перед Римом і Константинополем, точніше на противагу їм. Це видається фантастикою. Та лише в тому разі, якщо не знати про історико-філософську концепцію Києва як Нового або Небесного Єрусалиму.

Усім відома легенда про місії апостолів. У тому числі й про місію «Скіфія» Андрія Первозваного. Згідно з нею перший учень Христа прибув до Криму, звідки вирушив Дніпром на північ, і нарешті, як зазначає «Повість минулих літ», «…прибув і зупинився під горами на березі. А вранці, вставши, промовив він до учнів, що були з ним: «Бачите ви гори ці? На горах цих засяє благодать Божа, буде місто велике і багато церков здвигне тут Бог». І піднявся він на гори ці, благословив їх, помолився Богу і зійшов з гори цієї, де пізніше виріс Київ».

Але це ще не все. За сучасними дослідженнями апостол Андрій перебував на місії «Скіфія», тобто в наших землях, від 10 до 20 років. На питання, що він тут робив, є лише одна відповідь: створював на київських кручах Церкву і був першим її чільником.

Існує переказ, за яким апостол залишив у Києві свій наперсний хрест. Це не що інше, як священна інсиґнія, – атрибут влади, який у церковній традиції надають єпископії, митрополії або патріархії. І нехай читачів не бентежать слова «легенда» та «переказ», бо вся історія Церкви разом із житіями святих та апостолів здебільшого є нічим іншим, як переказами. Переказ зовсім не означає, що він неправдивий, а легенди містять і чимало реальних фактів.

Що означає заснування Андрієм Первозваним Церкви на берегах Дніпра? Поміркуймо разом. Якщо це була єпископія – кому вона підпорядковувалася? Не Константинополеві й не Риму. Бо Київську Церкву було створено раніше, ніж було висвячено перших єпископів у Римі та Константинополі.

Київська Церква підпорядковувалася апостолові Андрію. Першому учневі Христа. Іншої відповіді бути не може.

А що ж Римська та Константинопольська Церкви? Аби зрозуміти політичні хитросплетіння навколо Церкви (а вона сама є одним з найважливіших політичних чинників), треба знати кілька речей. По-перше: головний церковний центр імперії мусить розташовуватися в її столиці. Нею був Рим. Відповідно Римський архієпископ мав бути за головного серед інших священників імперії. Саме тому він має такий титул. Аж до Великого церковного розколу 1054 року усі інші патріархи, у тому числі й Константинопольський, визнавали верховенство Папи.

Проте така тривіальна річ, як політика, для обґрунтування претензій саме Римського первосвященника на владу не надто добре підходить для церковної міфології, тому пізнішими століттями у Ватикані трохи підправили Біблію на свою користь. Зокрема низка дослідників вважає інтерполяцією, тобто пізнішою вставкою, знамениті слова Христа в Євангеліє від Матфея, на яких Рим будує тезу про свою першість:

«Я кажу тобі: ти Петро, тобто «камінь», і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її. І дам тобі ключі Царства Небесного; і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане на небесах».

Але навіть якби то було не так, це ще не означає, що римські архієпископи успадкували особливий статус апостола Петра. Просто тому, що він ніколи в Римі не бував. Є відомості, що до 44 року він перебував у Єрусалимі, а потім – в Антиохії. Це все. Американський теолог Ролайн Боеттнер у своїй книжці «Римский католицизм» зазначає: «Насправді не існує ні Новозавітних, ні історичних свідчень будь-якого виду про те, що Петро коли-небудь був у Римі. Все засноване на легенді».

Треба додати, що легенди почали з’являтися від початку ІV століття, коли християнство починає перемагати, а надто після прийняття його як державної релігії Римської імперії, що відбулося 380 року.

Можливо, нам заперечать: Петра було страчено в Римі за наказом Нерона. Це не так. Петра справді стратили, і справді в часи Нерона, але де саме – не відомо. Андрія Первозваного, до речі, теж стратили за правління цього імператора, але не в Римі, а у грецькому місті Патрі.

Із Константинопольським, тобто Вселенським, патріархом ще цікавіше. Вважається, що першого єпископа Константинопольського висвятив той-таки Андрій Первозваний. Ним – знову ж таки за легендою – був святий Стахій. Рукопокладення буцімто здійснено 38 року. Але цього не могло бути, бо одразу після зішестя Святого Духа апостоли, а в їхньому числі й Андрій, вирушили на свої місії. Очевидно, що Стахія, так само, як і єпископа Македонського Урвана, апостол Андрій висвятив (якщо це взагалі не пізніша легенда) лише після свого повернення зі Скіфії. Після повернення Андрій також став архієпископом Константинопольським, тобто фактично саме він вважається першим Вселенським патріархом.

Але звернімо увагу на одну «дрібницю», на якій не акцентують церковні історики. У 38 році ще ніякого Константинополя не існувало. На його місці було фінікійське містечко Візантій. Новою столицею Римської імперії, яку було названо на честь Костянтина Великого, Візантій став лише 330 року. Тож у 38 році єпископ там не був потрібен.

Ще якийсь час Римський Папа вважався головним у християнському світі, аж поки християнство не стало державною релігією Римської імперії і не виникло потреби, аби її центр перемістився до столиці. Проте Церква є інститутом консервативним і зробити це було непросто. Пішли іншим шляхом – почали підвищувати статус Константинопольського єпископа спочатку до архієпископа (337 рік), потім рішенням Халкідорнського собору (451), скликаного на вимогу імператора, і як патріарха Церкви, котрий мав уже рівні з Папою у церковному адмініструванні права.

У 476 році Рим було захоплено германським вождем Одоакром й залишилася лише Східна Римська імперія, або Другий Рим, зі столицею в Константинополі. І от саме після цього вперше патріарха Константинопольського Акакія почали іменувати Вселенським. Зрозуміло, що тут була чиста політика: Папа залишався у Першому Римі, але столиця Другого Риму здобула реального чільника християн на території імперії. Потім відповідно до політичної необхідності VI Вселенський собор (691), скликаний імператором Юстиніаном ІІ, ухвалив, що Константинопольський патріарх має рівні з престолом Давнього Риму переваги, але є другим після нього.

З усього цього невеличкого й дуже поверхневого екскурсу в історію можемо винести головне: фактично і Папа Римський, і Вселенський патріарх є самопроголошеними церковними чільниками.

Інша річ – Церква в Києві, Церква від Андрія Первозваного, першим чільником якої був сам апостол. Навіть за офіційною версією, яку вигадали радянські історики, роком заснування Києва вважається 482-й. Але археологічні розкопки показують, що вже в І столітті на цьому місці існувало велике поселення, яке було важливим торговельним вузлом.

Тобто з огляду на перебування тут апостола Андрія маємо підстави говорити принаймні про правомірність претензій Києва на один із християнських центрів поряд із Римом, Єрусалимом, Олександрією, Константинополем. Або ж навіть претензій на центр Вселенської Церкви.

Про це все добре відали київські князі. Саме тому вони будували в Києві навіть не Новий Рим (як імператори візантійські у Константинополі), а – беріть вище – Новий Єрусалим. Історіософська («київська») ідея вбачала в Києві Небесний Єрусалим, до якого мав бути перенесений з Першого Єрусалиму духовний центр християнського світу. Зокрема ця тема виразно проявляється у творах знаменитого митрополита Іларіона Київського.

Історики трактують-подають нам війни, що їх вели київські князі Олег, Ігор, Святослав, Володимир, як такі собі грабіжницькі походи, змальовують їх як дикунів, котрі, мовляв, не мали власної зовнішньої політики. Це неправда. Бо кожен їхній крок було обумовлено політичними і релігійними мотивами. Воюючи в Болгарії, руси підкоряли Охридську церкву; перемагаючи Хозарський каганат, підпорядковували Києву Хозарську церкву (була така); штурмуючи Дербент, накладали руку на Дербентську патріархію тощо. Недаремно підкоривши Херсонес, Володимир забрав мощі четвертого Папи Римського Климента І, апостола із 70, першого проповідника християнства на наших теренах і зробив його небесним заступником Києва.

Тобто Русь утверджувала Небесний Єрусалим, утверджувала первинність у тогочасному християнському світі Церкви Андрія Первозваного. Недаремно Київ у тогочасних філософсько-релігійних працях виступає не просто як суперник Константинополя, а як його рівний суперник. Якщо це розуміли в Києві, то в Римі та Константинополі й поготів. Тому й убили Володимира Великого, після чого створили міф про хрещення Руси 988 року – бо ж треба було будь-якою ціною знищити оту стару Київську Церкву від апостола Андрія, замінивши її на ортодоксальну – римського або константинопольського обрядів…

Як доказ справдешності цієї версії – ще у ХІІІ ст. князя Володимира зображали на фресках із символами насильницької смерті. Але поступово нова Церква брала гору, з ХІІІ ст. згасає ідея Нового Єрусалиму і з ікон Володимира ці символи зникають. Настає інша доба. Ера боротьби за Київ між Ватиканом і Фанаром (район Стамбула, де розташована резиденція Константинопольського патріарха), а потім до цих змагань долучилася й Москва.

Новий поштовх ідея Києва як Нового Єрусалиму отримала з 1620 року, після візиту до Києва Єрусалимського патріарха Теофана ІІІ. Наступного року відбувся перший після відновлення Київської православної ієрархії Собор, який прийняв знамениту ухвалу: «Святий Апостол Андрій – перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і Апостол Український. На київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив».

Цю історіософську ідею розвивали такі потужні філософи, як Феофан Прокопович, Петро Могила, Йов Борецький та ін. Але то були вже інші часи. Руси давно не існувало, за Київ точилася перманентна боротьба, а Україну рвали на шматки. Тому, зберігаючи пам’ять про старовинну Церкву та ідею Нового Єрусалиму, українські церковні діячі вже сильно обмежували свої амбітності: Собор 1621 року скромно, наче умовляв когось, визначав: «Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував Апостол».

І сховано було відомості про існування Києва ще у І столітті, а відтак – імовірність того, що столиця Руси-України пішла від самого апостола Андрія. А потім і небесного заступника Києва св. Климента Римського замінив новий – архангел Михаїл.

Проте Церква Андрія хоч і понищена, хоч і забута, але вона все ж була. І її право на першість нікуди не ділося. Саме тому нині за Київ іде така шалена боротьба. І геополітична, й ідеологічна, і військова. Бо Церква у часі оперує категоріями століть і тисячоліть. Як приклад: 500 років Фанар чекав моменту, коли можна виступити проти Москви й забрати «під себе» Київську Церкву.

Бо Київ – це Небесний Єрусалим, що його заснував і як християнський центр, і власне як саме місто перший учень Христа апостол Андрій…