Минуло 40 днів, як відійшла у вічність моя мати – Катерина Дідик (у заміжжі – Мороз, та після розлучення з чоловіком повернула собі дівоче прізвище). Прожила важке, але славне й порівняно довге життя – 100 днів не дожила до свого 92-річчя.

У таких випадках заведено казати, що відійшла у засвіти ціла епоха. Але казати так про людину, яка народилася 1930-го й дожила до нинішніх днів, мабуть, замало. Адже в її життя вмістився не один епохальний період із минувшини галицького краю. Приміром, застала те, як було тут за Польщі, щасливо пережила «фронт» Другої світової, який спершу покотився нашими землями на схід, а відтак повернувся назад, була очевидцем «партизанки» на теренах Підвербців, де прийшла на світ і звікувала вік, побувала у повоєнній «вербовці» – як заробітчанка – на Запоріжжі й Донеччині, працювала в колгоспі бухгалтером, обліковцем, а відтак – до виходу на заслужений відпочинок – і простою робітницею в ланці.

Разом із мамою Анною, бо майже всі їхні родичі з колись багатодітної родини Миколи й Варвари Дідиків загинули або ж померли у війну, поступово з Божою поміччю відновили й розбудували господарку на рідному обійсті, яка була геть знищена, коли 1944-го москалі спалили село, обстрілявши його з «катюш». Ще мама побачила розпад Союзу й понад три десятиліття прожила в незалежній Україні, з болем сприйняла звістку про війну росії проти нашої держави…

З усіх етапів долі власної і своїх односельців, як історії галицької людності й українського народу загалом, залишила розповіді і спогади. Але то, сказати б, лише один бік життя Катерини. А був і другий, більше внутрішній, аніж зовнішній. Змалку її хвилювало питання, що стається з людиною, коли вона покидає земний план свого буття. І якось відразу вона вірила-відала, що зі смертю, точніше з тим, що ми називаємо цим словом і розуміємо під ним, життя не закінчується.

З роками сила віри в Бога й перебування з Ним у вічності лише зростала і зміцнювалася, доки вона мовби не здійснила настанову одного зі східних релігійних філософів: «З ким і про що б ви не спілкувалися, розмовляйте лише про Бога»… Першою сходинкою цього процесу стали відвідини християнських храмів традиційного віросповідання, наступною – самостійні студії Святого Письма, вивчення Його через проповіді пасторів протестантських церков, спроби аналізувати й роз’яснювати Слово Боже для себе самої і своїх рідних, для всіх зацікавлених у пізнанні істини, та викладати на письмі власні почування й роздуми в тому ключі.

Ось як мама написала про це в нотатках про себе, які її просили підготувати у зв’язку з можливою публікацією її віршованих творів у газеті «Вірую»: «Відвідувала православну церкву, вірила в Бога. Біблії тоді не мала, та коли довідалася, що Слово Боже проповідують з-за кордону, то придбала радіолу і щодня слухала передачі з Монте-Карло (Монако), Канади й інших держав. Завдяки проповідям по радіо дуже полюбила Слово Боже і повірила в Ісуса Христа як у свого особистого Спасителя.

Хотіла й сама читати Святе Письмо, та в часи СРСР, у 1960–1970-ті роки, Біблію не було де купити, хоч скільки я не шукала. Тож періодично позичала в односельців давнє видання Книги книг і так читала, а потім навіть переписала з Неї весь Новий Заповіт і Книгу псалмів у товсті зошити, щоби мати Слово Боже в себе вдома… Я дуже вдячна Богові за те, що Він допоміг мені прийти до Нього, відкрив, як розуміти Святе Письмо й дотримуватися Його Заповідей».

Власне, картини того, як мама ретельно майже друкованими літерами (щоби й ще хтось, окрім неї самої, міг прочитати занотоване) переписує Біблію – одне з найсильніших моїх вражень із пізнього дитячого та раннього підліткового віку. А ще як зараз бачу й чую, як бабуся сидить на печі і вголос перечитує свіжі сторінки маминої праці.

Ці спомини з новою силою ожили в мені, коли служителі Тлумацької церкви віри євангельської під орудою пресвітера Романа Білого здійснювали 13 серпня чин поховання мами Катерини. Хтось із них згадував, як вона хотіла, щоби всі люди були спасенні через віру в жертву Сина Божого, хтось зізнавався, що багато почерпнув від спілкування з нею, а хтось визнавав, що саме завдяки їй і став євангельським проповідником. «Відійшла від нас наша молитовниця і дорога сестра Катерина, яка була взірцем святого і побожного життя, прикладом справжньої духовності й очікувала свого Господа, з Яким тепер вона зустрілася», – написав у фейсбуці пастор однієї з євангельських спільнот у Підвербцях Віталій Маланчук.

Було від тих одкровень одночасно і легше, й важче. Бо заразом служителі говорили і про те, що може означати у світлі Святого Письма, коли Бог забирає праведника з родини, місцевості, країни, незалежно від того, скільки йому років. А надто ж тепер, коли через війну в Україні її землю покидають найкращі – і юні, й літні. І кожен, хто пережив таку втрату, погодиться зі мною, що світ осиротів без найдорожчих.

Та єдина розрада в тому, що такий талан усіх без винятку рожденних на Землі: рано чи пізно, кому як судилося, на ліжку чи в окопі, а ми всі, як казали ще наші пращури-слов’яни, відлетимо в Ирій. І тут важливо пам’ятати, як напоумляла мама: