Неабиякою подією в культурному і громадському житті Прикарпаття стала недавня зустріч в ОУНБ ім. І. Франка з двома воістину легендарними жінками – з сестрою поета-дисидента Героя України Василя Стуса вчителькою за фахом Марією СТУС та активною учасницею руху опору в 60–80-х роках минулого століття, літераторкою, волонтеркою Маргаритою ДОВГАНЬ, теж берегинею світлої пам’яті про українського праведника, яка його добре знала. Завдяки спілкуванню з ними слухачі в бібліотечній залі відкрили для себе чимало досі невідомих їм сторінок й епізодів життя цієї навдивовижу креативної і пасіонарної особистості.

Пані Марія розпочала свою розповідь з родоводу Стусів: «Наш з Василем батько Семен був круглим сиротою, а одружився він з дівчиною Іриною (Ілиною) з небідної – радше заможної сім’ї. Завдяки працелюбності обох їхнє індивідуальне господарство швидко піднялося вгору. Батько першим у Рахнівці Гайсинського району на Вінниччині звів простору хату з підлогами в кімнатах замість глиняної долівки – на кшталт тих добротних будинків, які він бачив у Німеччині, де перебував у 1914 році. Але коли більшовики розпочали кампанію колективізації, Семена доброзичливці застерегли, що йому, з огляду на статки Стусів, можуть навісити ярлик куркуля й вивезти до Сибіру, й порадили втекти із села та пересидіти десь потай від влади цей непевний час. Що він і зробив. Після повернення додому батько з мамою знову підняли своє господарство, проте влада таки реквізувала основну частину нажитого ними тяжкою працею майна. Тож у 1939-му С. Стус виїхав до Сталіного (нині Донецьк). Батько наш, який в юності леліяв мрію вивчитися на лікаря, але через бідність не зміг її здійснити, дуже хотів бодай своїм нащадкам дати вищу освіту. В 1940 році він забрав до себе на Донбас старших дітей, щоб вони вчилися у місті, за якийсь час – і нашу маму. А ми з братом Васильком були у бабусі в Ковелі. Привезли в 1941-му і нас на нове місце проживання сім’ї, і тут гітлерівські полчища напали на СРСР. Батько, працівник військового заводу, мав бронь, його не мобілізовували до армії, а після досягнення 50 років він уже й не потрапив на фронт. Під час німецької окупації Донбасу ми жили в евакуації.

Василь пішов до першого класу шестилітнім у 1944-му, а я – на рік раніше. Але я навіть букваря не мала, і вчив мене читати й писати батько, тож перший клас ми з братом закінчили фактично одночасно. Василько був щупленьким, худеньким, бо тоді ще тривала війна і не було чим нашій сім’ї нормально харчуватися. Він дуже хотів якнайскоріше стати учнем, але проти його «дострокового» школярства була мати. Вона із самого ранку залишала Василька вдома, а сама йшла на якісь роботи, щоб матеріально підтримати сім’ю. Брат мій дружив зі значно старшим хлопчиком, котрий через війну вже «переростком» пішов 1 вересня до першого класу, і він почав ходити до школи разом з ним. Через кілька днів мама наша дуже здивувалася, коли при зустрічі вчителька запитала її: «А чому ваш синок ходить до школи босим?». Мама на те: «Таж я його й не пускала до школи – він такий маленький, слабенький, то краще нехай ще сидить удома». Вчителька заперечила: вона його вже викликала до дошки, і Василько виявився здібнішим від багатьох старших за нього і здоровіших учнів.

Біля нас була бібліотека, до якої записався і мій брат. Книжки він брав додому на два-три дні і приходив поміняти їх на інші. Засумнівавшись, чи школярик встиг ознайомитися з усіма тими виданнями, які повертав у бібліотеку, її працівниця запитала, про що там написано. І з детальної відповіді хлопчика переконалася, що таки справді він усі книжки зацікавлено перечитує.

Вчився Василь старанно. Був він щирим, добрим і разом з тим надзвичайно справедливим, не боявся сказати комусь правду у вічі і твердо обстоював її. Щомісяця виходила шкільна стіннівка – її по черзі випускали старші класи, і в номері газети, редактором якої був Василь, він вмістив свій матеріал із критикою сина директора школи за погану поведінку. Я тоді дуже переживала, щоб це не обернулося для нього якимись неприємностями, але, як кажуть, Бог милував. Донецька школа, в якій ми вчилися, звісна річ, була російською. З-поміж усіх педагогів лише вчитель української мови й літератури Кость Тесленко і на уроці, і на перерві розмовляв, а також спілкувався зі своєю дружиною українською. Учні дуже його любили. Щоправда, якось Кость Макарович дуже образився на Василя Стуса, котрий на уроці дозволив собі вголос сказати, що в епізоді із життя одного з українських письменників, про який учитель перед цим розповів учням, насправді все було зовсім не так. Справедливість слів свого вихованця Кость Макарович визнав у розмові з Василевим батьком, вельми стурбованим імовірністю неприязного ставлення педагога до його сина – претендента на медаль, але при цьому зауважив, що хлопець мав би висловити десь наодинці з ним, а не перед усіма учнями свої сумніви щодо трактування вчителем окремих фактів біографії того літератора. Адже він змушений був подавати дітям матеріал про письменника в дусі ідеологічних вимог влади. Зрештою, Кость Макарович таки поставив зі свого предмета Василеві Стусу п’ятірку за рік.

Школу мій брат закінчив зі срібною медаллю й вирішив подати документи для вступу до Київського університету ім. Т. Шевченка. Але, як з’ясувалося, до цього престижного вишу того року приймали юнаків та дівчат не молодших 17 років, а йому було лише 16. І повернувшись у Донецьк, Василь вступив до місцевого педінституту, який згодом реорганізували в університет.

Він, випускник російської школи, друзі якого розмовляли на «общєпонятном», ставши студентом історико-філологічного факультету (а я тоді вже перейшла на другий курс фізмату), взяв за тверде правило спілкуватися з оточенням лише українською мовою. Я навчалася у першу зміну, а мій брат – у другу, виходили ми з дому рано-вранці разом – Василь ішов працювати в бібліотеку. Здібному, допитливому, старанному в науці студентові дозволили ознайомлюватися і з матеріалами архіву. Тож Василь знав дуже багато такого, про що пересічні студенти й уявлення не мали».

Із 43 років життя 13, аж до загадкової й досі смерті в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору в Пермській області, поет-дисидент за вердиктами радянської Феміди був позбавлений волі, тобто перебував у слідчих ізоляторах, тюремних камерах, зокрема й одиночних, у таборах, на засланні. М. Стус поділилася з прикарпатцями тим, як вона особисто сприймала переслідування її брата репресивною радянською машиною: «Коли заарештовували побратимів по боротьбі з ненависним їм тоталітарним режимом, Василь навіть дивувався з того, що ще не прийшли за ним. А коли та за яких обставин в 1972 році посадили за ґрати вперше і самого поета, який тоді жив у Києві, про це ми не знали. Одного дня рано-вранці до нас із мамою навідався з іншого кінця Донецька схвильований товариш мого брата. Повідомив: Василя, який перед тим побував у справах у Львові, після повернення додому забрали до управління КҐБ. Про затримання мого брата співробітниками спецслужби чоловік дізнався із випусків новин радіо Бі-Бі-Сі та «Голос Америки». Я працювала вчителькою й одразу ж звернулася до директорки школи з проханням відпустити мене на два-три дні для поїздки до Києва на побачення із заарештованим братом. Директорка спершу відмовила мені, але я на це зреагувала так бурхливо (бо Василя любила і цінувала), що вона змилостивилась: «Відпускаю вас до Києва з тією умовою, що коли там спитають, то скажете, що я вам не давала дозволу відлучатися посеред навчальної чверті на кілька днів задля такої поїздки, проте ви наполягли: написали заяву на відпустку за власний рахунок».

У столиці України, прийшовши в управління КҐБ, я з великим трудом довідалася від одного з працівників номер, на який мала зателефонувати, щоб отримати бодай якусь інформацію про долю Василя Стуса (а про моє побачення з ним не хотіли навіть говорити). На той номер першого дня ніхто так і не відповів. Коли ж вранці наступного дня я знову прийшла в управління й почала телефонувати, черговий на вході до нього нагримав на мене: «Звідки ви дізналися цей номер?»… Та врешті він змилосердився й сам викликав до мене слідчого, прізвище, ім’я і по батькові якого я добре запам’ятала: Владімір Ільїч Логінов. Той запросив мене й супроводив до свого кабінету. Дуже довго – аж дві години – говорив про те, що громадянин СРСР Василь Стус, мовляв, займає неправильну політичну позицію, зводить наклепи на керівну суспільну силу – комуністичну партію та радянську владу. Як приклад «очорнення» соціалістичної дійсності моїм братом зачитав один із віршів, у якому йшлося про тяжку працю колгоспників (цей вірш каґебісти при обшуку знайшли у чернетках, а у виданих книжках Василя Стуса я на нього не натрапляла). Я спробувала переконати слідчого, що то не наклеп на владу – поетичний твір насправді відображає реалії: вірш написано на основі Василевих і моїх дитячих вражень з життя подільського села. А там ми на власні очі бачили, як доводилося гарувати на колгоспному полі нашим тітці і бабусі, проте їм за це нараховували мізерні трудодні. Та слідчий не захотів мене далі слухати і розмову завершив.

Після того, як Василь за вироком суду отримав перший свій термін позбавлення волі «за антирадянську агітацію і пропаганду», мені, вчительці математики в донецькій школі, стало важче працювати, хоча цей предмет і ніяк не стосувався політики. Відтепер на початку кожного навчального року до мене в клас на перший урок – ленінський, як його називали, приходила комісія, в складі якої був хтось зі шкільної адміністрації. Звісно, я їх остерігалась і не давала підстав для якихось звинувачень ідеологічного характеру на мою адресу. Одного разу до мене в освітній заклад навідався співробітник Донецького управління КҐБ. Певна річ, завів мову про Василя: «Ваш брат, безперечно, має поетичний талант, але занадто багато хоче – щоб видавали його книжки навіть якщо в їх рукописах бракує ідейно і художньо вартісних віршів. Ви як старша сестра повпливайте на нього». А я тому каґебісту кажу: «Як я на Василя можу вплинути, якщо він набагато розумніший від мене?..».

Відбувши призначене судом покарання – п’ять років провів у мордовських таборах, потім ще три на засланні в Магаданській області, де тяжко працював на золотих копальнях, – мій брат восени 1979-го повернувся до Києва. Та через сім місяців його знову заарештували й невдовзі засудили. Потрапив до табору в Пермській області. Одного разу ми, подолавши далеку дорогу, приїхали туди і чекали увесь день на те, що Василеві дозволять побачення з нами (адміністрація виправної установи погоджувала це телефоном аж з Москвою), а ввечері нам сказали, що воно не відбудеться, бо «Василь Стус не виконав ритуал». Уже пізніше трапилася нагода розпитати: «Все ж через яку конкретну причину тоді заборонили тобі, Василю, зустрітися з нами?». І я почула від нього: «Мене попередили, щоб я з рідними говорив тільки російською мовою, бо працівники табору, які обов’язково слухають такі розмови, не розуміють української. «Але ж це моя рідна мова, – не стримався я, – по-українськи із сестрою розмовляв усе життя, тому російською з нею і зі своєю дружиною говорити не буду». Ось такий «ритуал» відмовився виконати мій брат»…

З не меншим зацікавленням сприйняли слухачі і розповідь шістдесятниці, письменниці й журналістки Маргарити Довгань про знайомство з Василем Стусом, довголітнє спілкування з ним і членами його родини: «Якось на станції метро «Хрещатик» мою увагу привернула молода пара, що стояла між двома ескалаторами: він – високий, із профілем Данте Аліг'єрі (це, нагадаю, італійський поет епохи Відродження, його ідеалом і персонажем написаного ним твору «Божественна комедія» була реальна особа – Беатріче Портінарі), а біля юнака схилила голівку дівчина з витонченими рисами ніжного обличчя, – видно, зустрілися тут випадково і про щось говорять. І мені тієї хвилини мимохіть зафіксувалися в пам'яті образи їх двох: Данте і Беатріче…

Тоді з «Вечірнього Києва», куди мене направили після здобуття журналістського фаху в Київському університеті ім. Т. Шевченка, я перейшла працювати в газету «Друг читача», в якому публікували книжкові новинки, бо з юних літ любила поезію, була одержима Словом. Мені здавалося, що воно, Слово, здатне перевернути гори, в ньому закладено і виховний заряд, і, за великим рахунком, спроможність звільнити наш народ від національного гніту, від усіх негараздів.

А ще вельми позитивним моментом для мене було те, що навпроти редакції цієї газети розташовувалося видавництво «Молодь», де редактором працював Іван Дзюба, з яким ми одразу знайшли спільну мову. Він давав мені для ознайомлення рукописи книжок Василя Стуса, Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Івана Драча. Я мала нагоду читати й ті твори, які однозначно не могли бути опубліковані в той час з ідеологічних причин. Такі вірші я передруковувала й розповсюджувала серед тих своїх знайомих, навіть зросійщених місцевих українців, яким могла довіритися. А особисте знайомство з В. Стусом відбулося вже пізніше за таких обставин. Почалася хрущовська «відлига», і хоча вона тривала недовго – якихось два-три роки, саме в цей час українські поети заговорили потужним голосом. Це стосувалося і Миколи Бажана, котрий доти чимало віршів присвятив Леніну і Сталіну, але нова його збірка містила твори, які поет написав, з усього було видно, без впливу ідеологічної цензури і самоцензури. Зокрема до справжніх поетичних шедеврів належить вірш «Вальпургієва ніч»: автор через напівлегендарну німецьку історію засобами алегорії показав усю гидь, жорстокість, баламутство «імперії зла», в якій жили громадяни СРСР. На книжечку Бажана мав написати кваліфіковану рецензію для газети хтось із літературознавців. І. Дзюба порадив мені пошукати майбутнього її автора в Інституті літератури ім. Т. Шевченка, до директора якого я й звернулася.

Цю наукову установу в ті роки очолював відомий Микола Шамота, котрий пізніше виявився негідником, але тоді він скерував мене до Василя Стуса, як сказав, «нашого найкращого аспіранта, до того ж знавця німецької літератури» – просто панегірик молодому науковцю заспівав переді мною. І ось я стукаю у двері кабінету Стуса й чую: «Заходьте!». У кімнаті стояло три столики, та лише за одним із них сидів молодий чоловік. Він підвівся, і я остовпіла: та це ж той самий «Данте» з переходу на станції метро «Хрещатик»! Із перших же хвилин знайомства у нас виникли інтерес одне до одного, взаємна симпатія – на все життя. Згодом я познайомилася і з Василевою дружиною Валентиною Попелюх, його ріднею. Ми зустрічалися не лише на літературних та святкових імпрезах, а й у сімейному колі...

Василь Стус є в поезії генієм світового масштабу, спроможним піднести душу людини до небесних духовних верховин, а тут, на землі, дати їй енергію боротися за правду й справедливість навіть у нестерпних умовах. І сам він за своєю внутрішньою суттю був мужнім борцем, чий внесок у розвиток національної ідеї та відновлення української державності важко переоцінити. Це один із тих українських поетів високого інтелекту, вірші якого одразу почали перекладати на європейські мови. І нині, коли одвічний наш ворог розв’язав війну супроти української нації, серед символів її стійкості, які мають привести нас до Перемоги над рашистами, – і несхитна перед поневолювачами особистість поета-дисидента Василя Стуса.

На Володимирській вулиці у Києві колись дуже давно стояла церква Святої Ірини – грецької князівни, яку взяв за дружину князь Володимир, щоб остаточно стати християнином. Ту церкву більшовики знесли і на її місці звели капітальну будівлю управління КҐБ. У ній довелося побувати Стусовим друзям і йому самому. А один з віршів поета починається такими рядками: «Церква святої Ірини криком кричить із земли, мабуть, тобі вже, мій сину, зашпори в душу зайшли». І далі в тексті – про те, що власне стосується самого поета: «Жінку лишив на наругу, маму лишив на біду. Рідна сестра, як зигзиця, б’ється об мури тюрми».

Свою майбутню долю поет прозірливо означив «страсна моя путь». Цей вірш Василь Стус написав під час майже дев’ятимісячного перебування у слідчому ізоляторі управління КҐБ там, на Володимирській. А в іншому його вірші є рядки, що вражають своєю метафоричністю: «Тюрма не доросте до неба, ще землю їстиме тюрма». Час від часу заарештованого поета возили по Києву і з віконечка машини показували безупинні людські потоки на вулицях української столиці, спокушали, терзали душу, щоб він написав покаянного листа перед владою. Але нічого від Стуса його мучителі не домоглися».

Як авторка книжок «Шпитальні нотатки. Лютий 2015 – березень 2018» (2018) із записаними нею, волонтеркою, історіями поранених учасників АТО, «Ріка життя. Сповідь» (2019), у якій розповідає про себе й своє оточення, «Етюди зі світлого минулого» (2021), що присвячена борцям за свободу України та митцям, письменниця поділилася з прикарпатцями думками про те, наскільки патріотичний громадянський чин поета-дисидента Василя Стуса корелюється з буремним українським сьогоденням: «Коли 2014-го в нашу дійсність увірвалася російсько-українська війна, спершу лише на Донбасі, я почала постійно ходити у київський військовий шпиталь до поранених бійців. Добре пригадую, як і на Різдво 2017-го навідалась туди надвечір. У шпиталі застала учасників АТО, яких перед тим звільнили з російського полону шляхом обміну і привезли для поглибленого медичного обстеження. Познайомилася ближче з Андрієм Бесарабом, родом з міста Чугуєва на Харківщині, до якого приїхали дружина і двоє синів. Він розповів мені, як українських вояків кинули у макіївську тюрму, знущалися над ними.

Запитала: «Як ви з хлопцями це все витримували?». І цілком несподівано для себе почула: «Нас рятував Василь Стус!..». Мій співрозмовник сказав так не задля красного слівця. Глибоко в душу запала мені його розповідь. Поміщених у підвальну камеру Андрія, Івана та ще одного хлопця щоранку брали на роботу – розбудовувати тюрму. Працювали там і робітники з волі. Якось один із них вибрав момент, коли наглядач відійшов десь убік, і підбіг до Івана: «Я знаю, що ти з Вінниччини… Ось для вас вірші Василя Стуса!» – і витягає з-під майки та передає українському військовополоненому поетичну збірку. Іван її тут же сховав і до підвалу повернувся з цією книжечкою. Відтоді вони в камері читали й запам’ятовували поезії Стуса. Наступного дня я провідала Андрія, він мені у шпитальному коридорі читав напам’ять вірш за віршем Василя, в очах вояка у ті хвилини були сльози… І я, стоячи біля нього, плакала… Після київського шпиталю атовець повернувся додому на Харківщину, став бізнесменом. Цікаво, що після всього пережитого на війні і завдяки, думаю, духовному заглибленню в поетичний світ В. Стуса Андрій Бесараб і сам почав писати вірші, видав невеличку збірку, яку надіслав мені. Нині він знову серед українських захисників, які воюють з рашистським агресором.

Ще одним промовистим прикладом проілюструвала Маргарита Довгань значення пристрасного поетичного слова і мужньої постаті борця за волю України Василя Стуса для наших сучасників. Під час Революції Гідності на столичному Майдані висіло два великі портрети – Шевченка і Стуса. Біля другого як пропагандист Василевої творчості стояв киянин Микола Микитенко – юрист за фахом і разом з тим знавець української літератури, інтелектуал, який пішов добровольцем на фронт, коли московити розв’язали війну проти України на її східних рубежах. У шпиталі я випадково почула, як цей уже старший чоловік у розмові з молодим вояком згадував ім’я свого улюбленого поета. Оскільки я нерідко маю при собі якісь речі, пов’язані з ім’ям В. Стуса, чиї твори й літературознавчі праці й сама активно пропагую, то тут же витягла з сумки його портрет у рамочці: «Дарую вам, пане Миколо! – І додала: – Я мала щастя бути знайомою з цим великим поетом…». І такої реакції вояка на мої слова і невеличкий дарунок на згадку про нашу зустріч я не сподівалася. «Що, ви особисто знали Стуса, українського генія?.. » – дещо навіть спантеличено перепитав він, укляк на коліна й поцілував мені руку…».

Енергійна, жвава, із глибинним, а не позірним почуттям патріотизму, яке просто струменіє з її єства, «баба Рита», як називають близькі цю жінку, своїм життєвим оптимізмом могла б дати фору і багатьом нашим молодим сучасникам. А їй 11 вересня сповниться вже 92 роки, чого вона не приховує, хоча виглядає значно молодшою. Провідною для літераторки-шістдесятниці є Стусова зірка. Вона наголосила під час зустрічі в ОУНБ ім. І. Франка на тому, що поет-дисидент не загортав слів у папірці, а відкрито – прямо у вічі, без усякої дипломатії – говорив представникам тодішньої комуністичної влади жорстку й сувору правду про їхню зневагу до української мови, духовності, культури, історії. Зі своїми ідейними однодумцями – прикарпатцями М. Довгань давно вже підтримує дружні зв’язки, не раз бувала у нашому краї. Згадала: «Коли я гостювала на Косівщині в 1969 році, тоді якраз прокочувалась чергова хвиля боротьби радянського атеїстичного режиму з релігією. Під загрозою знесення була старовинна дерев’яна церква у Пістині. Я долучилася до громадських активістів села, ми зібрали людей, оточили церкву й таки відстояли її перед безбожниками, яких прислала нищити храм районна влада». А приїхавши на Косівщину тепер, на 31-му році відновленої державності України, «баба Рита» не просто вельми засмутилася, а, за її словами, була ошелешена й обурена, почувши, що в Косові хочуть закрити єдину на всю територіальну громаду із 15 населених пунктів школу мистецтв. «У цьому я, – каже пані Маргарита, – вбачаю, без перебільшення, злочин проти культури благословенного гуцульського краю, яка поширюється на всю Україну і теж якоюсь мірою підживлює спільну нашу силу для боротьби за незалежність своєї держави, адже мистецтво – це дух народу. Прикро і гірко, що намірилася піти на таку «оптимізацію» місцева – вже наша, українська, – влада, шукаючи, на чому можна було б зекономити кошти у цей, безперечно, непростий воєнний час. А от у Німеччині в мистецькій школі, де нині працює викладачем моя онука, оперна співачка Стефанія Довгань, навпаки, цього року навчальну програму з поваги до України присвятили нашій державі. Бо німці розуміють, що мистецтво, культура , красне письменство виховують націю і, по суті, слугують її підмурівком».

Власне, в радянські часи Маргарита Довгань, як зізналася про це присутнім у переповненій бібліотечній залі, не зразу відчула себе українкою, а усвідомлювала свою національну ідентичність поступово. Бо лише після смерті тирана Сталіна в 1953 році батьки почали потроху відкривати дочці, яких жахіть зазнали її предки в російській імперії, потім ще більшою мірою – в Радянському Союзі: «А у мене в роду, особливо по маминій лінії, буквально живого місця немає. Мій прапрадід, який за часів Мазепи був священником на Волині, закінчив свій життєвий шлях на Соловках. Прадіда вбили в 1918 році просто на вулиці, тільки ввійшовши у Київ, озброєні московські бандити. Мого двоюрідного прадіда з Волині, інженера-артилериста за військовою спеціальністю, спершу заслали далеко за Урал, не пускали на батьківщину, а в 1937-му розстріляли у Краснодарі, не зваживши навіть на те, що чоловік втратив під час Першої світової війни обидві ноги: як він українець з освітою, інтелігент – значить, «враґ народа»... Сама я народилася в Ташкенті. Бо мого діда Миколу в 1929-му репресували й відправили аж у концтабір «Кушка», і щоб бути ближче до нього, в Середню Азію поїхали моя бабуся Ольга, за нею – мама Тетяна з чоловіком, майбутнім моїм татом Костянтином, інженером-геодезистом за здобутим в інституті фахом. Потім куди лишень не направляли батька працювати, а разом з ним і ми кочували по Союзу: Урал, Поволжя, Білорусь, Литва.

На українську землю я вперше ступила 1944 року, коли батько перевіз сім'ю на нове місце своєї роботи – до Києва. Тоді ж у школі почалася моя українізація. Вчительку української мови та літератури Олександру Ігорівну Білоцерківську згадую завжди як рідну матір. Я потім дізналася, що вона була з того ж національно свідомого інтелігентного середовища, жила на тій самій київській вулиці, що й Косачі, Грушевські. З огляду на тодішні ідеологічні «рогатки», Олександра Ігорівна мусила бути обережною, але вміла сказати так, що мовлене нею слово життєдайним зерном лягало в дитячі душі.

Утім, тоді я загалом була ще наївним радянським дівчиськом. Одного дня прискакала зі школи додому й радісно закудкудакала: «Мене прийняли в комсомольці!». «Костомольці…», – зумисне іронічно перекрутив назву членів комуністичної спілки молоді батько, який, до речі, комуністом ніколи не був, на роботі всіляко відхрещувався від пропозицій «партизуватися». Я навіть образилась на тата через той його скепсис. Але саме завдяки тому, що почався український – у Києві – період мого життя, я все більше почувалася людиною дорослою, мислячою. У 60-х роках минулого століття мені з побратимами й посестрами, які боролися з московським тоталітарним режимом проти русифікації, за волю України й права та свободи українців, не було страшно. Ми просто жили й діяли так, як підказувала нам совість». Незадовго до розпаду СРСР у Верховній Раді тоді ще Української РСР було створено Народну Раду, й «обов'язки її секретаря акуратно виконувала Маргарита Довгань, з якою я познайомився в 1990-му», – сказав на зустрічі з нею і Марією Стус в ОУНБ ім. І. Франка народний депутат України 1-го і 2-го скликань, голова обласної «Просвіти» Степан Волковецький…

Легендарних жінок зі столиці привітали на прикарпатській землі – теплими словами, квітами, книжковими дарунками, бажали їм здоров'я і плідного довголіття, наголошували на важливості й актуальності пропагування та вивчення нашими сучасниками творчої спадщини В. Стуса.

Своєю чергою, М. Довгань подарувала головній книгозбірні краю нове видання творів поета-дисидента – «Палімпсести», яке торік у Києві, як вона сказала, «прекрасно видав ваш земляк Іван Малкович».