Василь Олійник… Поет і журналіст. Людина слова «мужнього і ніжного, справедливого і люблячого (так його характеризує письменниця Марія Вайно). І додає: «Музика його творчості не фальшива, злагоджена, їй віриш і йдеш за нею думкою, чуттям». Це стосується кожної із дев’яти його поетичних збірок, кількох прозових. Він настільки був залюблений у життя, у рідну землю, що ніколи не втомлювався сказати про це вголос і щиро… На жаль, був. Бо вже минає шостий рік, як поет відійшов у вічність. Ба ні!.. Не відійшов! Точніше, недавно повернувся до нас! І не будь-як, а постукав у віконця села, в якому народився, – Сівки-Калуської книжкою, над якою працював не один рік та за життя не встиг видати, яка так і називається: «Іду селом, в віконця його стукаю». Аж тепер, через кілька літ, це змогли зробити його земляки-односельці, депутати Калуської міської і обласної рад, учителі гімназії Сівки-Калуської.
У книжці – багатющий матеріал: історичні довідки, місцеві спогади старожилів про важкі воєнні та повоєнні роки, цікаві розповіді про відомих людей села. Але починається вона із «Пісні про Сівку-Калуську» на слова Василя: «Ми з тобою, друже, в Сівці народились, І з тобою разом в цім селі зросли, І воно дало нам для польоту крила, Щоби мрій високих у житті сягли».
Власне цією піснею і розпочалася презентація книжки в Народному домі Сівки-Калуської. Як багато прийшло на неї прихильників таланту поета!.. З далекої Витвиці, що на Долинщині, з Калуша і з Брошнева-Осади, з навколишніх сіл. Хоча дороги понакривало снігом – до сільського Народного дому йшли і йшли люди, аби почути добре слово про земляка, аби привітатися з ним. Так-так, привітатися, бо якраз на стіні дому – меморіальна дошка з дуже виразним портретом-барельєфом, з таким відвертим поглядом поета, та ще й зі словами з одного з його віршів: «Іду селом, яке мене пеленало, // Яке мене виводило у світ».
…А людей у залі – яблуку ніде впасти. Ведуча читає фрагмент із переднього слова до книжки самого автора: «Тут живе моя родина, вчителі, друзі, тут, на березі швидкоплинної Сівки, стоїть одна з найстаріших на Калущині церква Архистратига Михаїла, де мене, як і моїх ровесників, тривожного 1948 року охрестили, сказали оте найдорожче слово – живи!».
І він живе!.. Попри все, його дух витає посеред зали, де вже не один із виступаючих так світло, так душевно говорить про В. Олійника і його творчість. Василь жив і творив для них. Він списав не одну сторінку своїх записників, зустрічаючись із ними. А тепер герої цих розповідей ожили на сторінках книжки – січові стрільці і вояки УПА, фронтовики, учасники АТО, переселенці з Польщі…
Цікавий факт. У пору дитинства Василя сільська дітвора, серед якої був і він, прийшла до клубу (тепер – цей самий Народний дім) переглянути фільм. Була зима, холодно було в приміщенні… Прибиральниця розпалювала пічку… старими книгами і журналами. Коли малий Василько побачив у її руках, що вже наближалися до дверей пічки, товсту книжку, підбіг до неї і випросив, аби не палила. Це були вибрані твори поета Володимира Сосюри, випущені того року, коли Василь народився. Це був ніби якийсь знак… В. Сосюра став для В. Олійника натхненником у всій його подальшій праці зі словом.
Свої перші поетичні твори Василь почав друкувати більш як пів століття тому на сторінках багатотиражної газети «Калуський хімік». Велет хімічної промисловості Прикарпаття – Калуський хіміко-металургійний комбінат тоді досягав піку будівництва своїх промислових корпусів. Як Василь гарно і майстерно оспівував хід того будівництва! Його вірші перегукувалися з поезією ще молодого Степана Пушика, образками мало відомого тоді письменника Богдана Бойка, перекладами Анатолія Онишка та інших надалі відомих письменників краю.
Він любив писати про людей. Здавалось би, що скажеш у поезії про звичайного робітника? А ні!.. – можна (і треба) писати про трударя піднесено! Приклад – його остання поетична збірка «Йордань-вода». Відаючи про мою шахтарську юність і підписуючи даровану мені книжку, він порадив звернути увагу на вірш про колишню шахту. Я його прочитав на одному диханні. Звісно, про яку шахту йшлося: про ту, що в кількастах метрах від його Сівки-Калуської. «Старий шахтар – в очах небесна синь, онукам в сокровеннім зізнається… Його під землю, наче короля, дбайливо і поважно опускали».
«Як короля», «дбайливо і поважно» – як точно передано! Так воно й було… Щойно зачинялися дверцята кліті – і вона повільно, обережно (у ній же – «королі»!) попливла у нетрі підземелля… А нині що? Шахтар печально дивиться на мовчазні копри й «у душі аж набрякає крик». Бо сини, що вже давно у світах, запитують старого у листах: «А як там шахта, чи працює, тату?» Ні. Бездиханна…
Зі сцени Народного дому линули патріотичні пісні у виконанні місцевого хору чоловіків. Співали і сільські ансамблі. Здебільшого – пісні на слова Василя. Ці слова, теплі й ніжні, так близько лягали на серце, що сам баяніст, розтягуючи міхи інструмента, пускав сльозу.
