Незабаром, 13 травня, первісток демократичної преси в Україні — Івано-Франківська обласна газета «Галичина» відзначатиме свій ювілей. Цього року виповнюється рівно три десятиліття з дня виходу її у світ. 5522 числа «Галичини» – такий щедрий ужинок колективу редакції за роки, що минули з дня народження часопису. До уваги його численних шанувальників — спогади про редакційні будні нинішнього головного редактора "Галичини" Василя МОРОЗА.
Як він сам зізнається, «ні в молодості, ні пізніше й гадки не мав» стати головним редактором газети будь-якого рівня. Для цього треба бути бодай маленьким кар’єристом, чого у генах Василя Івановича, схоже, не виявилось. Зате про нього «подбала» новітня доба в історії розвитку незалежної України – реформаторська доба, невблаганна й нервозна, нерідко з серйозними викликами, як-от роздержавлення комунальних засобів масової інформації. Але розмову нашу почнемо з менш дражливого запитання.
– Пане Василю, в «Галичину ви прийшли… з міліції. Невже на певному етапі свого буття справді захоплювалися цією непопулярною в народі професією?
– Було таке... Загалом до «Галичини» я мав прийти ще з «першим призовом» – у 1990-му. Принаймні головний редактор газети Богдан Галюк, який формував команду, погодився взяти мене на роботу. Тоді ж у перших числах «Галичини» з’явилася була й моя перша публікація в цьому часописі – під заголовком «Лихоманка». Проте через певні обставини я змушений був залишитися у «Прикарпатській правді», де тоді працював.
Та, як мовиться, від долі не втечеш. Після того, як «Прикарпатська правда» влітку 1991 року припинила своє існування, я перейшов на роботу до газети «Рідна земля». А 1993-го мені запропонували перейти на службу до управління МВС в Івано-Франківську в ролі прес-секретаря його чільника. Я погодився. Та в міліції мене спершу запроторили до карного розшуку, щоб, як пояснили, передусім «зробити» із журналіста оперативника. Зізнаюся, що 16-літнім я, звичайно, марив професією детектива. І після служби в армії навіть пробував вступити до тодішньої Львівської школи міліції…
Однак пізніше, на 32-му році життя, вже інакше дивився на світ. Тож коли почалися міліцейські будні з відвідинами наркопритонів і перевірками паспортного режиму в гуртожитках міста, в одному з яких і я проживав з родиною без прописки, написав рапорт на звільнення. А через кілька днів уже був у «Галичині».
Для мене праця в цій газеті свого роду знакова. Бо доти я «перепробував» чимало занять та місць роботи: до армії півтора місяця працював агрономом, опісля – регулювальником радіоапаратури на «Позитроні», закінчив філологічний факультет Івано-Франківського педінституту. Вже й не кажу, що студентськими роками підробляв столяром, електриком, сторожем, вантажником… Правда, моє газетярське становлення датується ще 1981 роком, коли розпочав як позаштатний спецкор дописувати до видання «За Родину!» Прибалтійського ВО, де служив. А з роками удостоївся навіть обласної журналістської премії ім. Богдана Бойка.
– Ви, схоже, ризикована людина, якщо згодилися бути капітаном корабля на ймення «Галичина», який «спровадили» у вільне плавання напередодні ювілейної дати – 30-річчя першого в Україні демократичного видання. Що б не казали, а залишатися першим заступником головного редактора й надалі було би зручніше й безпечніше, бо ступінь відповідальності на цих посадах явно не однаковий. У вас не було думки поступитися місцем для когось іншого з охочих кермувати «Галичиною»? Чи цього разу, на відміну від попередніх кадрових змін, такий сміливець не зголосився?
– Стати капітаном, як ви кажете, мені судилося радше тому, що, як мовлять, склалися так зорі. Ще 2014-го, коли опинився на посаді заступника головного редактора, чого не прагнув, не домагався й не просив, зрозумів, що, як писав давньоримський поет Горацій, «мене неминучість веде нездоланна». Тож який сенс було опиратися? З другого боку, завше маю за правило, точніше, за звичку – не втікати від труднощів, не ховатися в кущі навіть тоді, коли доля, образно кажучи, підводить під монастир, а йти назустріч проблемам, небезпекам, невизначеності…
Хоча, якщо відверто, якби я наперед знав, що мене як головного редактора газети чекає у зв’язку з реформуванням комунальної преси, то ще задовго до жовтня 2017-го, коли на зборах колективу «Галичини» мене обрали на ту посаду, кудись ретирувався б із редакції або ж заздалегідь відмовився б кандидувати на пост керівника. Але в тому й чарівність життя, що ми не відаємо свого майбутнього.
Що ж до «думки поступитися місцем для когось іншого», то вона постійно зі мною. Цілком розумію всю свою тимчасовість на цій посаді і свідомий того, що свого часу це зроблю – віддам кермо в руки іншого. Втім, наскільки пам’ятаю, на згадуваних виборах у редакції ніхто більше не претендував на цей пост. Власне, й досі немає претендентів. Принаймні – жодних видимих ознак.
Хоча, ймовірно, кожен журналіст нашої редакції в душі переконаний, що міг би бути кращим головним редактором газети, ніж той, хто нею нині кермує. І цілком можливо, що в колективі є реальний кандидат на цю посаду, справді й безумовно кращий. Просто ми його ще не бачимо. Або він ще не дозрів. Та щойно він заявить свої права і в колективі розцінять їх як слушні й дочасні, я негайно поступлюся місцем, навіть якщо доведеться порушити усталену в редакції «Галичини» традицію, за якої з посади керівника йдуть лише тоді, коли досягають відповідного віку. Я не тримаюся за кермо, як мовлять, руками й ногами. Бо не прийшов на керівну посаду з «Вепеша» (ВПШ – так за СРСР іменували кузню керівних кадрів при компартії – Авт.) чи з якихось інших «командирських курсів». А виріс зі звичайного репортера й, по суті, остаточно сформувався як журналіст в одному й тому самому колективі. Тож і в ролі керівника зостаюся в душі насамперед журналістом – вільним і безшабашним, який у житті має єдиний головний обов’язок: щоранку, аби відтак увесь день почуватися в тонусі, бездоганно логічно викласти на письмі два-три абзаци якогось майбутнього газетного тексту – свого чи когось із дописувачів до нашого часопису, а все інше, як мовлять, додається… І який лише силою волі щодня змушує себе займатися й такими вкрай непопулярними для творчих людей речами, як верстка, друк, передплата, роздріб, реклама, фінанси, правові питання, менедждмент персоналу й т. п., що аж ніяк не додає натхнення.
– Ще задовго до так званого роздержавлення друкованих ЗМІ, тобто реформування комунальних газет, лжепророки від журналістики віщували «апокаліпсис» для преси. Тоді як, відомо, у це біблійне слово закладено інший смисл: «відкриття», «виявлення» великої істини та незбагненної мудрости. Тож яким, на вашу думку, є на дотик чи на смак «апокаліпсичне» роздержавлення, що стартувало майже два роки тому?
– «Апокаліпсису» не сталося. Майже всі колишні комунальні газети області – а це переважно «районки», а також «Західний кур’єр» та інші міські газети – й далі виходять у світ, перетворившись із комунальних підприємств у приватні суб’єкти господарювання. Важко сказати, звісно, чи в ринкових умовах усі вони, відлучені від бюджетної підтримки, втримаються на плаву… Сьогодні й «Галичина» також завершила реєстраційні процедури. Але нам випав значно складніший шлях, оскільки на момент, коли потрібно було фінішувати з реформуванням (червень 2018-го), наша редакція як юридична особа мала статус комунальної установи, а одна з норм Цивільного кодексу забороняє реформувати комунальну установу через так зване перетворення, як велить названий закон. Ми довго домагалися від відповідних столичних інституцій посприяти нам в усуненні цієї юридичної колізії, штучно чи й навмисне витвореної горе-реформаторами із владного Олімпу. Проте нам ніхто не захотів чи не зміг допомогти.
– В якому ж статусі редакція часопису тепер?
– Оскільки той правовий казус так і зостався нездоланною перешкодою для нас, на початку 2019-го газета опинилася під загрозою скасування її свідоцтва про державну реєстрацію й, отже, припинення випуску, про що нас попередили в регіональному управлінні Міністерства юстиції в області. Тому відповідно до рекомендацій і державного реєстратора, і співробітників, і юристів Національної спілки журналістів, щоби врятувати видання, ми провели низку реєстраційних і перереєстраційних процедур – у результаті цього тривалого процесу зокрема всі члени трудового колективу нашої газети виступили співзасновниками нового видання з такою самою назвою, що дозволило нам після скасування старого свідоцтва про реєстрацію друкованого ЗМІ, виданого ще 2001 року, і далі безперебійно видавати часопис. На основі ж нового свідоцтва про держреєстрацію газети всі її співзасновники згідно із Законом «Про пресу» створили приватне підприємство «Редакція газети «Галичина», що виступає тепер як новий видавець часопису.
– 28 років співзасновником «Галичини» була Івано-Франківська обласна рада. Держава «розлучила» вас. Але владна тематика на сторінках газети мусить бути. На яких умовах вирішуєте цю проблему?
– Закон про реформування друкованих видань передбачає такі умови висвітлення на їхніх сторінках діяльності органів влади – згідно з відповідним договором між ними та редакціями і з оплатою наданих їм інформаційних послуг. Тому в цій ситуації все залежить від самої влади – скільки замовлятиме, стільки й друкуватимемо. Втім, ми з обласною радою ще цілковито не перейшли на такі відносини. Скажімо, 2019-го співпрацювали в такому форматі лише два місяці – протягом січня-лютого. А коли розпочало свою діяльність наше приватне підприємство, нам надали фінансову підтримку як реформованому виданню. Тож ми й далі інформували своїх читачів про діяльність облради у спосіб, відлагоджений ще минулими роками. І такий формат нашої співпраці з обласною радою триває й досі.
– Мимоволі подумалось ось про що. На перших порах «Галичина» була чи не єдиною регіональною газетою в Україні, яка надходила до читача щодня, крім понеділка і четверга. З 1994-го вона стала триразовою: частину її сторінок перехопив «Тижневик Галичини», так званий дочірній підрозділ. Пізніше – дворазовою і нарешті з листопада 2018-го – одноразовою, тобто газетою-тижневиком, як і абсолютна більшість регіональних друкованих ЗМІ такого ж типу. Не шкодуєте за 160-тисячним накладом, яким «Галичина» пишалася на початку 90-х років минулого століття?
– Звісно, що шкодуємо, хоча це на сьогодні й фантастика. Нині, щоб постійно видавати газету й тим накладом, який маємо, доводиться працювати над маркетингом нашого інформаційного продукту не лише в періоди передплатних кампаній навесні й восени, як робили зазвичай, а й чи не щодня – з початку січня до кінця грудня.
– Колись «Галичину» і її «Тижневик…» творили близько 30 журналістів, окрім інших працівників. Разом із головним редактором тепер залишилося лише восьмеро витязів слова. Чи вистачає їм наснаги заповнювати «Галичину» форматом 20–24 сторінки цікавими й змістовними публікаціями?
– Схоже, «золота доба» «Галичини», зрештою, як і багатьох інших газет, тобто період, образно кажучи, журналістики пера або ж періодичних видань, проминула. Останніми роками у тренді – електронні інформаційно-публіцистичні платформи. Втім, навіть їх уже поступово відтісняють соціальні мережі… Тим-то останніми роками штат «Галичини» з об’єктивних причин істотно скоротився. Скажімо, 1993-го лише в самому відділі інформації, в який я тоді влився, працювало четверо журналістів – завідувач відділу Микола Петричук, котрий з початком 2019-го пішов на заслужений відпочинок з посади заступника головного редактора, а також, опріч мене, ще Олег Басок та Ігор Никорович, які нині очолюють відповідно відділи економіки та кримінальної інформації і моралі. По двоє-троє журналістів працювало і в інших відділах. А тепер справді на всю редакцію разом зі мною лише восьмеро журналістів.
Однак сторінки газети «заповнює», як ви кажете, безпосередньо лише шестеро журналістів. Адже Юрій Кривень працює переважно на сайт, зокрема сам тримає на своїх плечах його новинний блок, а мені вдається писати істотні матеріали далеко не в кожен номер. Правда, останніми роками журналістський фах успішно освоює Анжела Бойчук, котра в нашій редакції працювала і оператором комп’ютерного набору, й коректором, і верстальником, а нині – на посаді репортера сайту, а також пише до газети. А загалом журналісти редакції, кожен на своєму місці, працюють переважно професійно й самовіддано. За частотою й добротністю їхніх публікацій читачі самі можуть судити про внесок кожного з них у вигляд і зміст газети.
Мені ж найдужче імпонує стиль роботи, крім згадуваного Ю. Кривеня, й журналістів "Галичини" Ольги Мончук, Оксани Процюк, Ігоря Лазоришина. Адже, крім усього іншого, їм ще притаманні гранична відповідальність, висока організованість, міцна трудова дисципліна. Підкреслюю це, бо такі суто людські риси вкрай потрібні для ефективної праці газетяра, та вони властиві далеко не всім творчим людям.
Безперечно, було б ліпше, якби над контентом «Галичини» й далі працювало 30 штатних журналістів. Тоді наш часопис був би популярнішим за «Експрес», який є наразі наймасовішим нашим конкурентом у прикарпатському регіоні. Та, на жаль, це неможливо.
Втім, дехто з журналістів, сказати б, ветеранів «Галичини» й далі постійно публікує свої кореспонденції на її сторінках. Це, зокрема, Іван Гаврилович, Петро Парипа, Роман Гладиш. Їхня робота є підпорою для нас, хоча вони й працюють суто на гонорарній основі. До останніх днів свого життя спортивну тематику в газеті вів світлої пам’яті Богдан Білецький, який помер у червні 2019 р.
– Не секрет, що прогнозоване безгрошів’я загрожує колективові скороченням штату. Чи є альтернатива цій неминучій напасті? Адже безробітна людина в нашій державі, на жаль, не має належного правового захисту…
– Такий виклик віддавна бовваніє перед нами. Власне, потреба, як модно казати, істотної оптимізації штатного розкладу редакції, була актуальною ще коли ми перебували під крилом обласної ради, а про реформування, як писав поет, «і не чуть було». Тож іще гострішою проблемою постає вона тепер. Проте є й альтернатива цій нібито неминучості. Над нею працюємо… Втім, і зараз усе ще важко достеменно спрогнозувати, як складеться наша доля найближчими місяцями.
– Насамкінець – ваші побажання читачам, усім, хто щиро зичить «Галичині» довголіття…
– Насамперед – теж активного довголіття у здоров’ї й достатку. Волів би, щоби наші шанувальники частіше долучалися до творення часопису. Принаймні – підказували, про що хотіли би прочитати на сторінках «Галичини», яку нову тематику варто запровадити на її шпальтах, а від чого, можливо, відмовитись.
