– На тлі Ваших спортивних досягнень і рекордів сьогодні мало хто пам’ятає Василя Кричуна як депутата першого демократичного скликання Івано-Франківських обласної й міської рад 1990-го. Згадайте декілька штрихів з тих часів. До речі, ви мали стосунок і до появи газети «Галичина»…

– Як голова обласної комісії з інформації, статистики та ЗМІ сприяв заснуванню не лише вашого часопису, а й телебачення та видавництва з такими самими назвами. До речі, водночас був і головою такої самої комісії й у міськраді – тодішнє законодавство це дозволяло. Також прописував плани роботи цих комісій. Тоді з моєї ініціативи було придбано американську програму баз даних, зокрема й для ведення роботи щодо підбору кадрів. Адже шукати, виявляти, підбирати талановитих людей до управління різними галузями господарства потрібно було постійно і системно.

Окрім нас, так само ще зробили в СБУ. І все – більше нікому цього не було потрібно. Але тоді, на жаль, щодо комуністичної влади від опозиції мало було системних підходів, а більше ура-патріотизму. Тоді я був начальником штабу опозиції, і в одній особі курирував 12 виборчих округів до Верховної Ради, 140 – до обласної і 150 – до міської. Запам’яталася перша сесія міської ради Івано-Франківська, яку ми провели на меблевому комбінаті. Там, до речі, проводили свої зібрання і УГС, і Товариство української мови…

– Ваше замилування до коляди і плєсу звідки походить – то голос предків у крові чи інші чинники?

– Усе разом, напевно. Походжу з Рожнева Косівського району, колядував з маленького, коли ще вчителі забороняли. Пригадую, як мене, 10-річного, у грудні корова розірвала рогом від паху й до печінки, коли їй давав їсти. Телефонів тоді не було. Мене врятувало те, що на вборі була криниця з дуже доброю водою, по яку – слава Богу! – прийшла сусідка і почула мої крики, коли стікав кров’ю… Казали, що калікою зостануся на все життя… Але на коляду, хоч і з коштуром, я все одно пішов! То було святе!

Щодо плєсу, то ми запозичили його у Криворівні. А точніше – нас навчила плєсу викладач музичного училища ім. Дениса Січинського. Отож ми вже дев’ятий рік ходимо колядувати, з 2011-го.

– А з якого віку почали підкорювати карпатські верховини?

– Із шостого класу. Влітку 1955 року нас повів на Говерлу вчитель фізкультури. Мене тоді найбільше вразили приємні запахи тамтешнього різнотрав’я. Щось подібне до того пережив шість років тому, коли брав участь у гірському бігові на Львівщині, де проводили Всеукраїнський забіг на 80 км на гору Лопату. Я прибіг добре – другим. А вже коли повертав з гори, нахлинули на мене дивні почуття, тож ліг у траву і пригадав собі, що такий самий п’янкий запах дивував мене, малого, тоді 1955-го. Правда, довго не дали мені натішитися спогадами два лікарі, які кинулися мене рятувати… Ледво’м їх заспокоїв, що зі мною все гаразд.

– Знаю, що Ви повернули з того світу охоронця Віктора Ющенка, якого вдарила блискавка, коли люди сходили з Говерли. Як то сталося?

– Я тоді йшов з депутатом міськради молодою лікаркою Галиною Винничук десь метрів 30-50 попереду групи Ющенка, яка встигла зійти з вершини не більше ніж на 200 метрів. Скажу, що мене тоді також блискавка зачепила. В моїй руці – суха палиця, бо молоде дерево не можна рубати. Коли блискавка вдарила, то в мене було відчуття, мовби гора піді мною розкололася навпіл і я провалююсь у прірву. Схопився за палку і впав на коліна. За мить бачу, поблизу лежить уражений блискавкою чоловік, до якого кинулися на допомогу чотири лікарі. Робили вони охоронцеві штучне дихання, масаж серця.

Не переставали рятувати його десь хвилин 40. Але зневірилися, позбирали свої інструменти й пішли. Правда, чомусь апарат для інтубації залишили вставленим у легені чоловіка…

Тоді за врятування цієї людини взялися ми з Г. Винничук і продовжили робити штучне дихання і масаж серця. Лишень руки доводилося мені міняти, бо був собачий холод. Тим часом подумки я не переставав просити Всевишнього у короткій молитві повернути душу охоронця в його тіло. В такому режимі діяли десь із годину.

Раптом бачу: охоронець розплющив очі. Від такого несподіваного дива ноги затрусилися і підкосилися. У чоловіка з’явився пульс і він почав дихати, хоча до тями так і не приходив. Довелося мені швидко бігти майже з вершини Говерли до її підніжжя, до «еменесників» за ношами. Та вони не захотіли дати їх «дурному дідові», бо, мовляв, «мають трупа зносити з гори, як вітер ущухне і випогідниться». Довелося добряче полякати їх усіх карами небесними, а потім бігти з ношами на гору.

Свого часу я вибігав на Говерлу за 48 хвилин, а найкоротший мій спуск з неї, правда, без правил техніки безпеки – каюся! – тривав лише 10 хвилин і 8 секунд… Словом, знесли охоронця і в скорім часі вертольотом допровадили до обласної клінічної лікарні, де його вже наші лікарі остаточно привели до тями і відходили…

– То скільки разів Ви побували на Говерлі й чи часто морозяної пори?

– Люблю наші гори. На Говерлі був 94 рази. Останні 12 років сходжу на неї на свій день народження – 24 березня, коли там ще мороз. Наприклад, позаминулого року температура впала до мінус 30°. А вітри бувають такі, що льодяний наст на сталевому хресті наростає в паралельній площині до рамен хреста. Найбільший сніг, який я застав на Говерлі, сягав заввишки чотири з половиною метри. Його легко виміряти відповідно до висоти хреста.

– А Ваше захоплення спортом чим викликане?

– Так історично склалося. Пішов на пенсію у 61 рік, цілими днями сидів удома й бачив у вікні, як навколо стадіону івано-франківської школи №2 діти бігали. Попробував бігати з ними. Сподобалося. Згодом почав їх обганяти. Відтоді бігаю й досі.

– Розкажіть про власні спортивні здобутки й особливості своїх занять бігом.

– Недавно мій старий друзяка, а ваш колега Василь Лесів змусив мене підбити підсумки. Отож я взяв участь у різних змаганнях від обласного до світового рівнів, зокрема в 384-х – з бігу від 60 метрів до 60 кілометрів. На цих змаганнях 343 рази посідав призові 1–3 місця. На останньому Кубку України здобув друге місце на 800 метрів, і третє – на три тисячі. 60 кілометрів біг у 2015 році на змаганнях «Чорногора». Для тих, хто цікавиться спортом, зазначу, що марафон починається після 35 кілометрів.

Мені, правда, легше, бо коли я біжу, то води не п’ю, в туалет не ходжу, бананів не їм. Мені добре, коли сонечко світить, і того стає. Втім, для мене змагання – це випробування, але аж ніяк не гонитва за призами. Біг, а радше сам процес, має приносити задоволення і, відповідно, й здоров’я. Василь Кричун – прихильник і популяризатор спорту заради здоров’я. До речі, мені часто доводиться виступати з лекціями на тему пропаганди й популяризації здорового способу життя серед дітей, молоді, студентів.

– «Плєсуватимете» й цього року в обласному центрі й за його межами?

– Наше товариство плєсу – гуцульської коляди – завжди раде вітати стародавніми колядками і віншуваннями заслужених людей та відомих колективів Івано-Франківська й області. Були у нас різдвяні свята, коли зверх 90 газдів ми відвідували та їм колядували, а найбільше було зверх 130. Обов’язково завітаємо з Родженим Христом і з Божим добром і до редакції газети «Галичина» як і минулими роками і як до давніх приятелів.

– Чим хотіли би повіншувати наших читачів, що побажати їм?

– Від усіх колядників плєсу, які тримають під час коляди строгий піст, віншую християн Прикарпаття новою радістю – народженням Господа нашого Ісуса Христа і щастям-здоров’ям. Щиро бажаю усім людям доброї волі щедрої Божої ласки і благословення, щасливого Старого Нового року, щоби хотіли й змогли помагати народові нашому хто як може, в міру своїх сил, і приносити йому лише радість і добро. А усім Василіям – щоб ми були дужі, як наш небесний покровитель – святий Василій Великий.