Поезія народжується у тиші. На самотині. Тоді, коли розмовляєш з Богом Його Словом... І «Сповідь вітрєка» (2025) Мирослава ЛАЗАРУКА – це та високість її духу, від якого серцю, зболеному російсько-українською війною та застиглому в чеканні справедливого миру, стає легко. Особливість книги, до якої ввійшли вибрані поезії спраглої до молитов і життя душі автора, написані впродовж десятьох років (2014–2024), і в тому, що він відроджує давню гуцульську говірку, ту, що з високих Карпат... Штрихи до творчого портрета письменника – це пізнання людяності, устремління до гармонії життя без воєн, сакральність у небесному й земному.

Поетичною збіркою «Сповідь вітрєка» Мирослав Лазарук однаково трепетно дорожить, як десятками інших своїх книг. За словами знаного письменника Романа Іваничука, у нього «творчість – як одкровення, як поклик».

Для письменника число «десять» є знаковим. Можливо, від десятьох Божих заповідей, яких старається дотримуватися. Про цю таємну святість найкраще знає автор роману в новелах «Посаг для приречених» (2014), відзначеного престижною премією імені Ірини Вільде. Десять новел – як декалог болю, як «велична драма життя», за художньою оцінкою голови Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України Євгена Барана.

Читаючи твори Мирослава Лазарука, лавреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, майстер історичної та філософської прози Роман Іваничук закликав «подивитися на світ через сльозу», яка є світлом.

З Мирославом ми навчалися на одному курсі факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка. Про своє входження в літературу він свого часу розповів в інтерв’ю коломиянину Василеві Рябому – письменникові, віртуозному авторові сонетів. Вони обидва були активними студійцями університетської літературної «Франкової кузні», яку за студентства очолював Мирослав Лазарук.

Пам’ятна й дорога життя. Вона починалася з вулиці Цісарської, що в селі Королівці під Коломиєю, якою ходив Франц Йосиф І – імператор Австрії, завойовницька влада якої гнітила українців. Тепер її названо ім’ям гетьмана Івана Мазепи. Інший Шевченківський лавреат – Василь Герасим’юк називає його «поетом на цісарській дорозі», по якій «Приходили і відходили. Привозили і відвозили. І... вивозили». Як Мирославову майбутню маму Євдокію ще неповнолітньою вороги України засудили на десять років суворих сибірських таборів за те, що була зв’язковою в УПА. Як вивезли з Гуцульщини й родину Василя Герасим’юка до Караганди, де він народився...

У «Цісарській дорозі» (2011) автор зізнається: «Щось важко стало. // Чуєте, гори? // Неначе камінь із обійстя Дзвінчукового // Скотився// І плаче на грудях у мене. // Мовчав віками осиротіло, // Мов без’язикий, // Тепер заплакав. // Та плач. // Не бійся».

Читаю й перечитую поезію Лазарука неквапливо. І це притому, що часто спілкуємося телефоном і ділимося творчими задумами. Оцей рядок із Мирославового вірша «Вандрує світ до власних милиц...», що означає «Іде світ до власних милиць...», який взяла як заголовок до цієї публікації, занурив мене в гіркі міркування про безглузду війну, яка забирає життя українців, нищить нашу родючу землю, руйнує міста й села. «Війна хрестами чорніє», як стверджую в однойменному авторському медіапроєкті, а тим часом палії війни з Європи та колишньої адміністрації президента США Джозефа Байдена разом із кривавим путіним насправді не хочуть її завершувати. Україна застрягла у пекельній небезпеці. Уже не приховати той факт, яким оперує цивілізований світ, що під час війни її призвідці заробляють великі гроші на крові українців, котрі гинуть щодня і помирають від ран.

Так, «роздарували зброю москалям...», як зболено пише автор «Сповіді вітрєка». Не стерти родинну пам’ять про «діда Василє», «розчахнута душа» якого «вандрує... по сибірах, по сибірах, по сибірах». І далі: «Могила дідова забута // На чужинецьких, на вітрах...».

Для мене поезія талановитого однокурсника – це духовний діалог. Поділяю думку згаданого Євгена Барана про те, що притягальним у його творчості є «мудре осмислення того, чим є життя». Він увиразнює думи Тараса Шевченка, запитує від його імені: «Ци хто вратує душеньку мою? Ни знаю...».

Людська душа спрощень не любить. Вона сплетена тривкістю і тривалістю почуттів та відчуттів. Ось як про це пише Мирослав Лазарук: «У памніти нічо не знищити, // Серце і душу щос тримає...».

З поезій своїх колег-письменників Миколи Вінграновського, Тараса Мельничука, Ігоря Римарука, Василя Герасим’юка, Ігоря Калинця, Василя Куйбіди та інших «сповідальник вітрєка» розмислює про час і простір, коли «Де треба воювати, важчают Слова...». Це він каже у відповідь українському генієві Іванові Франку, який стверджує: «Якби ти знав, як много важить слово...». Актуальним є також заклик Мирослава Лазарука: «Позичмо у Франка «Лупайте сю скалу...».

Надихають його поетичні рядки-роздуми українських лицарів слова Василя Стуса, Олександра Олеся... Він цитує ті строфи Олеся, написані ним 1931 року, котрі важливі нині в контексті назви свого вірша «Ціна мовчанє» – «Коли Україна життя прокляла // І ціла могилою стала, // Як сльози котились і в демона зла, //Європа мовчала». Відповіддю звучить справедливе Лазарукове: «Ми ж діждемоси миті, // Коли сю бойню москалє // Запрагнем підкорити, // Та вистоїт народ мій вес, // Хоч кровію умитий...».

У вибраних поезіях з цільних десятьох років Мирослав Лазарук переконує, що «...можна думками // Розтинати і простір, і Чєс, // Витікати зірками...». Для нього: «Слово «вОйна» підступне, // Поможи нам, Свіщенний Боже! //Ставай на сторожи...». Іще: «ВОйну повинні подолати, // Господь до Правди доведе!». І майже трагічне звертання до Бога: «О Господи, озвиси, де Ти?// Пошли спасінє матерєм...». Є й набат у «Хай згине вОйна» – «Гірке лайливе слово – // Хто вигадав та й узаконив. // Чому мовчить // Принишклий світ, // Де більш убивств, брехні та крови, // Не вистачає лиш любови, // Не увійшла в їх заповіт...».

Один із віршів називається «Слава Україні!». Його він присвятив Олександрові Мацієвському, розстріляному полоненому, який загинув, вигукнувши москалям: «Слава Україні!».

Тепла творча дружба єднала Мирослава Лазарука з автором відомого твору «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Іваном Дзюбою, людиною, котра мала відвагу говорити правду. Такі, як Василь Стус та Іван Дзюба, «волю напророчили народови» та «вірі прослужили». І досі, за означенням поета, «б’ют змоскалені куранти...» і «всим людєм жити не дают...».

На одній духовній струні Мирослав Лазарук був з Іваном Миколайчуком. Це його твори вивищували українську святість актора. Писав і про «бузьків, що гніздечько звили», про «Чорторию, що Матінка благословила», бо «без любови не прожити». А як не знати Дзвонарів зі знакового фільму «Білий птах з чорною ознакою»?

Мене сколихнули рядки про Юрія Блещука – найкрашого скрипаля Буковини: «Дзвонарі, Блещук на скрипци... // Світ аж заіскритси, // Бог опуститси з Небес...».

У творах Мирослава Лазарука слова «Бог», «Господь», «Усевишній» – з великої літери. Це не лише теперішній правопис без впливу безбожної радянщини. Це повага до Творця світу, любов до Нього. Наслідує національного Пророка Тараса Шевченка – «Боже! // Твоя віра не вмирає – // Світлий Наш Стороже!». Утверджують віру й такі рядки: «То ж, Господи, оборони, // Стояли й вистоїмо ми...». І за Біблією: «Навчиси сам собі прощєти // І людим, й Богови, усім...».

Зворушують оди рідній мові, своїй мамі в ім’я всіх матерів: «Туркеня йде, блаженна Мати // Несе народу чинний хрест». Образ «Туркені» – його мами зв’язкової УПА – щемливо зринає в творах її сина. Лягло на душу «Вітрища пишут телєграми... // А мама де: за сибірами...».

Хіба заперечиш авторові – «Держава не твориться в будучині, // Держава будується нині»?

Пласти кохання також нуртують у поетичній збірці. Лірика Мирослава Лазарука просякнута духовною світоглядністю, світлим порухом душі та серця. «Невже забув коханє, // Котре не має давнини?».

У «Спогадах про нев’януче кохання», присвячених світлої пам’яті Марії Миколайчук – дружині Івана Миколайчука, автор стверджує, що «Коханє – Божа сила, // Єк незбагненна благодать...».

Ще одне слово, яке в творчості письменника заслужило великої літери, – це «Правда». «Лиш Правда вирина... // Із болем заголосит...». Правда і Бог – в одному ряду. Інакше ніяк – «Бо з нами – Правда, з нами – Бог». Він шукає її: «О Правдо, де ти, де ти, де ти – // В людскім і зболенім житі?».

Поетична збірка отримала назву від поеми «Сповідь вітрєка...», розміщеної в розділі «Суйби забутий переліг». Автора надихнули споріднені думки з письменником Михайлом Стельмахом, який намагався писати про зумисний голод в Україні, про нелегку боротьбу УПА за самостійність Української держави. Він належав до тих, хто ніколи не був членом комуністичної партії. Це в Михайла Стельмаха вітряки «крилами жадають неба».

Глибинна філософія сягає коренів української ідентичності. Наче такий собі «заблуканий вітрєк». Але в ньому вчувається «голос вітрів» – «Стоїть незрушно на вітрах». Не скорила його доля, «І вітер на тилинці грає // Та й віри людєм додає...».

Захоплює творчий діалог з вітряком, як із живою людиною: «Аби не знидіти у Слові... // Пробач старому вітрєкови, // Промовит Правду направці, // Котра вивищуєси в Слові, // Не обирає манівців».

Той «вітрєк стоїть один в самотині... ». Покинутий. «Але ж і сіялоси, і родилоси». А ще він – «ратунок Чєсу» (слово «Чєс» – також з великої букви як поклоніння Творцеві), бо «крізь него пролетє // І Чєс, і вічність». Не вмирає свобода, вкорінена в землю – «Недоля їх сто літ косила, // Та не могла ні повернути, // Ні розчавити. Крила // У дух людский переросли, // У віру попереливали...».

Вітряк пахне хлібом, чути, як сопілка грає на вітрах, трембіта голос подає... «Вітрєче, друже, не втомивси // Гортати Чєс?», – запитує в співрозмовника й подумки каже: «Шумлє забуті вітрєки, // Засвітєси стрімкі зірки...». І запевняє його: «Ми переможемо чуму // І заженемо ворога за ґрати...».

У філософській поемі «Сповідь вітрєка...» Мирослав Лазарук свідомо перевтілює його у живого свідка, що «з крилами до неба». Це відчула в «Розмові з другом», присвяченій поетові й військовому захиснику Станіславові Новицькому, творчість якого мені теж подобається. «Бо вояк – ти! // А я – розгублений вітрєк?!». І довірливо: «Болит войнов убите серце...», «Триває ще война, // Закінчитис ни хоче...».

Додають сили у затяжній війні й такі рядки: «Я вірую в Господню силу, // Благаю миру й тилько миру!».

Розуміння віх суспільного поступу дає міць для історії, яка «лігає борозною», як слушно вважає Мирослав Лазарук. Історія не оминає й знакові постаті, якою є автор «Сповіді вітрєка», – письменник і громадсько-політичний діяч. У розмові з письменницею Іванною Стеф’юк він зазначив: «Якби історія нас учила, ми не ходили би колами...».

Чи не кожна творча людина мріє про збірник, який відображав би нею створене. Мирослав Лазарук ощасливлений ним. 2016-го до його 60-річчя за сприяння управління культури Чернівецької обласної державної адміністрації та Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Івасюка вийшов у світ «Бібліографічний покажчик». Укладачі Олександра Гаврилюк та Галина Григорець старалися відтворити всі найменування книг, статей, інтерв’ю, а також повну біографію працелюбного автора. Хронологічні рамки охоплюють 1974 – 2016 рр. Видання містить понад 750 бібліографічних записів, згрупованих за відповідними розділами, та, на думку укладачів, не претендує на вичерпність. Наступне майже десятирічне бібліографічне дослідження творчості Мирослава Лазарука також насичене подіями, вартими суспільної уваги.

Мені близькі за духом поетичні рядки колеги з першої збірки «Коломия» (1988). Зберігаю її, як і всі наступні книги з автографами, зокрема його сакральну «Покрову» (1993), в переддень свята якої з’явився на світ із благословення Бога та любові мами й тата. Зріднені й думки трилогії «Ріка» (2016). Ріка – це ніби вічний змаг добра і зла. Як завважив Іван Дзюба, «душевне зродичання» у творах Мирослава Лазарука «прокладає мости через найбурхливіші ріки-життя...».

Важко осягнути, як може одна людина стільки зробити, де вона брала для цього той «Чєс», що пише його з великої літери? До великих праці й таланту додається дружнє коло літературних побратимів і творча родина – сини Мар’ян і Тарас, дружина Орина.

Саме Мирослав Лазарук згенерував ідею та організував збірник спогадів – «Червона рута: від земного – до небесного» (2020) з нагоди 50-річчя першого виконання в Чернівцях 1970-го безсмертної пісні Володимира Івасюка. В їх основу лягла книга батька автора «Червоної рути» письменника Михайла Івасюка – «Монолог перед обличчям сина». Унікальні у виданні спогади Володимирових сестер Галини й Оксани. Привертає увагу сузір’я імен з вагомим словом про генія української пісні. Це Василь Зінкевич, Галина Тарасюк, Богдан Стельмах, Михайло Маслій, Павло Дворський, Софія Ротару, Марія Миколайчук, Назарій Яремчук, Степан Пушик, Іван Лепша, Мирослав Скорик... Мені пощастило – я маю цю книгу, як й інші, авторства та за упорядкування студентського друга.

В очолюваному ним «Буковинському журналі» у першому його числі 2017 року був опублікований мій есей «Вознесись, мелодіє, біль мій погаси... ». Ці рядки Володимирові Івасюку присвятив Олег Дорош з Долинщини – незмінний соліст естрадно-джазового ансамблю «Медікус» під орудою Ігоря Хоми. Прем’єра «Пісня буде поміж нас» прозвучала на Львівському радіо перед новоріччям 1973-го у виконанні двох українських соловейків – автора пісенного твору Володимира Івасюка та Олега Дороша, на «Срібному колі» якого ми зростали, як і на «Червоній руті», що ввійшли до Золотого фонду української естрадної пісні.

2017 рік позначений зустріччю Мирослава Лазарука з долинянами у краєзнавчому музеї «Бойківщина» Тетяни і Омеляна Антоновичів, а також з Галиною Івасюк як вдячність Олегові Дорошу за дружбу з братом. Тоді з нами був і світлої пам’яті фотомайстер Любомир Криса – чоловік Галини Михайлівни. Він залишив нам унікальні світлини великого американського мецената з Долини Омеляна Антоновича, який і збудував музей у рідному місті. Проникливо звучать Мирославові рядки про смерть Володимира Івасюка в Брюховицькому лісі – «На букові немає листя ще, // Торішнє – нотами опало й оніміло...».

У біографії письменника з Коломиї, що осів у Чернівцях, є створення видавництва серії «Третє тисячоліття: українська поезія», редакційну колегію якої очолював Іван Дзюба. У письменників з’явилася можливість скористатися професійним творчим стартом.

У межах цього проєкту побачила світ і поетична книжка Мирослава Лазарука «Тилинка й литаври» (2021). Тилинка – давній музичний гуцульський духовий інструмент, який зачаровує Господніми звуками. І, як зазначає професійний літературознавець Данило Ільницький, «автор втягує ритмом свого слова...».

В одному з інтерв’ю Мирослав Лазарук зізнався, що і поезію, і прозу пише вдосвіта. Удень він – директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка і головний редактор Усеукраїнського громадсько-політичного, літературно-мистецького та наукового часопису в Чернівцях «Буковинський журнал». Сумлінна праця в цих інституціях тривала по двадцять років у кожній і відзначена престижними нагородами. 2009 року він також отримав звання «Заслужений діяч мистецтв України».

Сотні публікацій про своїх сучасників Івана Миколайчука, Ігоря Римарука, Миколу Вінграновського, Михайла Слабошпицького, Сергія Параджанова, Кирила Стеценка та інших видатних українців, котрих шанував і творчістю яких захоплювався. Добірний творчий доробок Мирослава Лазарука про українських класиків Тараса Шевченка, Івана Франка, Григорія Сковороду, Василя Стефаника... Зустрічі, презентації, виставки... Чернівці, Київ, Львів, Коломия, Івано-Франківськ... Час і відстані єднають думки для утвердження українськості, особливо останніми майже чотирма роками війни з росією, щоб, як той вітрєк, міцно триматися рідної землі, сягаючи неба...

Я мала щастя друкувати свої статті й есеї у «Буковинському журналі», як і колеги по перу Віктор Палинський, Євген Баран, Олександр Масляник, Ігор Фарина, Світлана Кирилюк, Василь Рябий, Василь Куйбіда, Іванна Стеф’юк, Олена Чайка, Ярослава Ткачук, Петро Цеголко, Іван Гриджук...

Прикро, що через фінансові труднощі та юридичні колізії цього року не виходить професійне видання, яке заснували Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, обласна організація «Просвіта» ім. Т. Шевченка та обласне відділення Українського фонду культури. Свого часу я передплачувала «Буковинський журнал» для бібліотеки рідного села та Долинської центральної публічної бібліотеки, де він мав великий читацький попит.

Попри багатолітню директорську та редакторську працю й власну творчість, Мирослав Лазарук має снагу до організації проєктів, що помітно стають значущими у літературному житті України. Насамперед йдеться про премію «Князь роси» імені Тараса Мельничука, яку він заснував. Ціла плеяда достойників, чиїм ім’ям освячена творчість, – Василь Герасим’юк, Василь Клічак, Василь Карп’юк, Олександр Масляник, Ярослав Ткачівський, Василь Шкурган, Ніна Гнатюк, Василь Кухта, Микола Близнюк, Ярослав Ясінський, Віра Китайгородська, Анатолій Кичинський, Микола Рачук, Леонід Талалай та інші. Премія імені Шевченківського лавреата за книгу «Князь роси», великого гуцула Тараса Мельничука бажана для всіх, хто любить Україну, береже рідне слово.

Торік «Княгинею роси» пам’яті поета-політв’язня стала парамедикиня-поетка Олена Герасим’юк, якій Мирослав Лазарук вручив почесну нагороду з гордістю за молодих з естафети гідних українських літераторів. Пишаюся Оленою Герасим’юк з позивним «Гера», героїнею свого есею «Отче наш! Боже України суверенної», надрукованого в низці медіа.

З любові та пошанування поета-дисидента Тараса Мельничука Мирослав Лазарук організував також у Чернівцях усеукраїнський фестиваль поезії «Від Гуцулії – до кряжів донецьких». «Поезія – це що неминуче», – вважає ініціатор літературно-мистецького дійства, яке охоплює всю Україну. Це посвята тому поетові, «Котрий із москалями навоювався // І в Україні, в сибірах», за Мирославом Лазаруком.

Спонукальність бути гідним своєї героїчної історії, її творцем для майбутнього українців – ще одна визначальна лінія поезій Мирослава Лазарука. З нею – його проникливий дар творити красу. Вражає художня естетика його книг, як і «Буковинського журналу». У митця закодовано внутрішнє бачення прекрасного. Згадала одне інтерв’ю, в якому він розповідає про зв’язкову УПА маму Євдокію (за давньою традицією тепер зростає онука Мирослава на ім’я Євдокійка). Відбуваючи покарання на диких широтах російської імперії, вона малювала обличчя святих. Одного разу політична невільниця відтворила на аркуші образ Божої Матері, з якого вишивали на полотні інші жінки. Пресвята Богородиця сяяла світлом. Молитви до Неї рятували їх від туги за Україною. Можливо, в Мирослава Лазарука на генетичному рівні закладено розуміння про потребу творити красу. Завважила, що в усіх видавництвах друкували його книги на високому художньому рівні, про який він дбав, залучаючи художників та ілюстраторів.

Взірцем того, якою має бути книга, на мою думку, є «Чорторийські марева-видіння» (2019, ТОВ «Друк Арт», Чернівці) про долю геніального кіномистця Івана Миколайчука. Автор вдячний народному художникові України, лавреатові Національної премії України ім. Т. Шевченка Іванові Остафійчуку з Гуцульщини за надані до неї роботи. До речі, згадану поетичну збірку «Тилинка й литаври» оформлено репродукціями творів світлої пам’яті заслуженого художника України Прокопа Колісника.

Есеї, літературно-мистецькі статті про цих майстрів пензля, а також про заслуженого художника України зі Снятинщини світлої пам’яті Ярослава Зайця, як і багатьох інших, виставки яких відбувалися зокрема в Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка, становлять історичну й літературну цінність. У списку художників, про яких писав Мирослав Лазарук, є й Петро Яковенко. Про його роман-есе як високий зразок літературного жанру свого часу тепло відгукувався письменник із Тернопілля Петро Сорока.

Видавнича адреса збірки поезії «Сповідь вітрєка» – «Писаний Камінь» (Косів) з креативним директором Михайлом Павлюком. Висока естетика! Промовиста художня вишуканість! Простота й заглибленість у її просторовість! Без будь-якої зайвини, що професійно вирізняє з-поміж інших. На білому тлі – кольорі чистоти й безмежності – коло як вічність, і в ньому на тлі гірського краєвиду – врослий у землю вітрєк, що крилами торкається неба... Автор художньої обкладинки – Олег Ємельянов.

Україна пише історію книжкових виставок, форумів, ярмарків у Львові, Києві, Житомирі, Харкові... Прикарпатські літератори, що тішить, відродили фестиваль книги з гарною назвою «Коломийський манускрипт» за підтримки міського голови Богдана Станіславського.

Коломия – колишній центр книгодруку. Тут працювали 32 видавництва! Відроджується й благодійність книжкового свята. Тепер і надалі потрібні кошти для Івано-Франківського обласного госпіталю ветеранів війни та оздоровчого центру «Тепло крилатої душі» на Коломийщині, який організувала Наталія Тарабалка на честь свого загиблого сина «Привида Києва» Героя України пілота Степана Тарабалки. Легендарний захисник неба над столицею народився, як і Мирослав Лазарук, у славній Королівці! В авторському медіапроєкті «Війна хрестами чорніє» свою статтю назвала за передсмертними словами Степана Тарабалки – «Цей удар я беру на себе» («Галичина», 15 листопада 2024 року).

У розмові зі мною Мирослав Лазарук, коли ділився думками про «Сповідь вітрєка», шанобливо згадував літературного редактора книги – письменника Василя Шкургана, який є головою Косівського осередку Національної спілки письменників України.

Я бойківчанка, але зачарувалася мовою гуцулів, що живуть високо в горах. Гортаючи останні сторінки «Сповіді вітрєка», майже перейшла на гуцульську говірку. Ось така непереборна сила людей Карпат! До того ж зраділа, що альманах «Ади Жию!» (є такий!) під егідою та за сприяння видавництва «Золота Пектораль» з директором-подвижником відомим письменником Володимиром Погорецьким запланували видання, покликане зберегти пам’ять про автентичність Гуцульського краю. Його головний редактор – той самий Василь Шкурган!

Так збіглось у часі, що в серпні цього року «Українська літературна газета», яку редагує голова НСПУ Михайло Сидоржевський, надрукувала новелу Василя Шкургана «Сойка». І тут наше (бойківське також!) – «дідо», «баба», «вуйна», «стрийна»... Як колись! І оте «єк», за яким упізнаєш гуцулів. Як і за «Сповіддю вітрєка» – самобутнього письменника Мирослава Лазарука.