Сьогодні шкільний предмет «Історія України» – це не лише про дати й персоналії, а й про національну безпеку та деколонізацію свідомості. Чи встигає освіта за змінами в державі? Чому нові підручники іноді нагадують «валізу із залізними злитками», а вчителям доводиться навчати багатовікової минувшини за лічені години? Чому не існує «правильної» історії? Відповіді на ці та інші запитання знайдете в інтерв’ю з кандидатом історичних наук, методистом Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти та співавтором шкільних підручників з історії Валерієм ОСТРОВСЬКИМ. Також ми поспілкувалися з ним про створення навчальних програм, їхні плюси та мінуси, а ще – про «міни сповільненої дії» у модельних навчальних програмах Нової української школи (НУШ) та про те, які запитання не варто ставити історикам.
– Пане Валерію, на Вашу думку, у чому плюси та мінуси шкільних програм з історії України? Як вони змінилися?
– Якщо говорити про програми для закладів загальної середньої освіти, то варто розмежувати два напрями: навчальні програми для нинішніх 10-11 класів традиційної школи та модельні навчальні програми для 5-9 класів НУШ. Вони істотно відрізняються між собою за змістом, компетентнісним наповненням і навіть виглядом.
Щодо навчальних програм для 10-11 класів, то процедура їхнього створення була традиційною. Міністерство освіти і науки формувало робочі групи, які розробляли проєкт, після чого він проходив експертизу відповідної комісії та отримував гриф. Ці програми були уніфікованими, однаковими для всієї держави. Саме в такому форматі найчіткіше відображалася державницька ідеологія.
Останнє оновлення цих програм відбулося 2022 року. Я мав нагоду працювати у складі робочої групи. То були перші місяці повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. Ми взяли за основу програми 2017 і 2019 років. На перший погляд, вони не були антиукраїнськими, тож ми налаштувалися на «косметичні» правки. Проте, заглибившись у зміст, побачили, що він відображав історіографічні напрацювання наших науковців ще від початку 1990-х, містив чимало «постовєтського» спадку.
Відтак ми створили програми, які відкинули «постсовєтські» наративи і врахували сучасні напрацювання українських істориків. Хоча ці програми офіційно називаються «оновленими», фактично вони є новими. Судячи зі зворотного зв’язку, вони теж є якісними. Ми сподівалися, що вони стануть орієнтиром для авторів модельних навчальних програм.
Щодо модельних навчальних програм для 5-9 класів НУШ, то тут процедура створення зовсім інша. Їх пропонують на конкурсній основі, тобто будь-хто охочий може створити програму для певного класу чи циклу класів. Потім проєкт розглядає експертна комісія, і за умови позитивного висновку він отримує гриф.
Згідно з Державним стандартом базової середньої освіти «наша» галузь тепер називається «Громадянська та історична освіта». Нині для 5-7 класів існує чи не 30 модельних навчальних програм. Жодна з них не є загальнообов’язковою у межах держави. Учитель самостійно обирає ту, за якою працюватиме. Зворотний бік такої «свободи» в тому, що ці програми дуже різні.
Не знаю, чи є зникнення уніфікації однозначним плюсом. З одного боку – так, адже вчитель отримує право вибору. З іншого, як я вже зазначав, – ми сподівалися, що наші навчальні програми стануть історіографічним орієнтиром для розробників модельних навчальних програм. На жаль, не всі автори врахували сучасні здобутки українських істориків. Чимало модельних навчальних програм досі базуються на історіографії «донезалежних» періодів. І в цьому полягає мінус, адже учитель часто йде шляхом найменшого опору. Припускаю, що він обиратиме те, до чого звик і для чого зібрав власні напрацювання.
Ще один недолік стосується компетентнісної складової – тобто того, чого саме ми маємо навчити. У модельних навчальних програмах її зорієнтовано на Державний стандарт базової середньої освіти. Як на мене, цей документ надто громіздкий. Уявіть собі, його обсяг для 5-9 класів налічує понад 450 стандартних сторінок тексту! Хто реально буде його студіювати й – головне – послуговуватися ним у щоденній роботі?!
Крім того, стандарт має дуже складні конструкти. Там за принципом виноградного грона закладено загальні критерії компетентностей, які дробляться. Найменша одиниця – це так звані орієнтири для оцінювання. Щоб ви розуміли масштаб проблеми: у нашій галузі для 5-6 і 7-9 класів таких орієнтирів по 107! Кожен – це конкретне вміння, для формування якого потрібне бодай кількаразове повторення. А тепер порахуймо: у 5-6 класах маємо мінімально 2,5 навчальні години на тиждень для предметів нашої сфери. За два роки це приблизно 87 годин. Отже, 87 годин і 107 орієнтирів. Навіть якщо на кожному уроці «відпрацьовувати» один новий орієнтир – це нереально виконати.
– Ще одна тема, яку дуже жваво обговорюють, – підручники з історії України. Їх часто критикують. Наскільки ці нарікання є виправданими?
– Оскільки модельні навчальні програми сьогодні може пропонувати кожен, хто бажає, виникає наступна ситуація: до однієї програми можна створити будь-яку кількість підручників. Уявіть, якщо маємо 30 модельних навчальних програм, то кількість посібників зростає у геометричній прогресії, і це все знову лягає на «голову» вчителя, який має зробити вибір.
Донедавна вся процедура – від оприлюднення переліку навчальних книжок, у яких є потреба, до потрапляння їх у школу мала втиснутися в один рік. У цей нетривалий термін треба було вмістити «написання тексту», експертизу, вибір педагогами, затвердження результатів вибору, друк тиражу і логістику. Як наслідок, у авторів залишалися лічені місяці на творчість. Саме хронічний поспіх став причиною появи сумнозвісних порад про «лікування содою», інших наукових помилок та численних хибодруків. В умовах такого «спринту» автори не встигали ретельно попрацювати над власним «продуктом».
Нині ситуація змінилася, оскільки Верховна Рада України ухвалила зміни до Закону «Про освіту» щодо вдосконалення науково-методичного забезпечення освіти та якості навчальної літератури. Зміни, зокрема, передбачають обов’язкове створення ще й інтерактивного електронного додатка до підручника, який може містити презентації, відеосюжети, відомості з рубрики «цікава наука», завдання для оцінювання, які в книжку «не втиснути» через суворий санітарний регламент, та апробацію всього комплекту у школах. Цього року Український інститут розвитку освіти, який визнано організатором процесу «підручникотворення», збільшив його тривалість до двох років. Після попередньої експертизи комплект матеріалів мають апробувати мінімум у п’яти закладах загальної середньої освіти з різних регіонів України, що важливо для об’єктивної оцінки.
Проте є нюанс. Досі за апробацію не доплачували вчителям. Вони погоджувалися на волонтерських засадах. Постає запитання: «Чи належно виконуватимуть те, за що не винагороджують?» Нині обіцяють запровадити доплати. Якщо апробація матиме фінансове стимулювання, вона стане якіснішою, а охочих долучитися побільшає. За умови схвальної апробації «рукопис» «перетворюють» на макет підручника і знову спрямовують на експертизу. У разі позитивної оцінки він отримує гриф і стає доступним учителям для вибору. І тут другий нюанс. Хоча загальна процедура стала ретельнішою, авторам залишили ті самі пів року для творчості.
– Щодо інтегрованого курсу також лунає чимало критики. Мовляв, навіщо поєднувати історію України зі всесвітньою та іншими суспільствознавчими предметами, адже через це діти не знатимуть її належним чином…
– Позаторік я також мав нагоду працювати у складі робочої групи, що розробляла Концептуальні засади реформування історичної освіти в системі загальної середньої освіти. Це справді фундаментальний документ, затверджений наказом Міністерства освіти і науки. У ньому запропоновано кардинальні та стратегічні зміни, які відповідають сучасному баченню розвитку історичної освіти. Перша новація. Сьогодні в переважній більшості шкіл історію України та всесвітню вчать як окремі предмети. Такий роздільний підхід зберігся від «совєтських» часів і, крім нас, лише у московитів та білорусів. Але він вичерпав свою ефективність. Працюючи з дітьми, стверджую, якщо учні 11-х класів ще щось пам’ятають за попередні роки з історії України, то зі всесвітньої – нічогісінько. Можливо й через це в західних освітніх системах відсутній поділ на історію своєї держави та історію світу.
У Концептуальних засадах ми й заклали такий підхід. І тут важливо не плутати: є поняття «інтегрований курс», а є «єдиний курс». Інтегрований курс «складають» за принципом торта «Наполеон», коли за основу беруть шмат матеріалу зі всесвітньої історії певного періоду, потім на нього «накладають» матеріал того самого періоду з історії України. Далі «процедуру» повторюють з іншими періодами. Ми ж запропонували єдиний курс, за великим рахунком, відмовляючись від всесвітньої історії як окремого предмета. Фактично залишаємо лише історію України. Це не інтеграція двох дисциплін, а курс історії України на тлі європейського та світового контекстів. Ми вивчаємо своє, але не оминаємо тих країн, із якими Україна тісно взаємодіяла в минулому або має плани на відносини в майбутньому.
Новація друга. Сьогодні переважно у 6 класі вивчають первісне суспільство та стародавній світ, а в 11 – сучасність. Як результат, випускники не пам’ятають того, що вчили на початку. Це природно. Так працює людська пам’ять, люди схильні забувати. Отож ми запропонували концентричний підхід, адже державні стандарти, у принципі, надають таку можливість. Згідно з ним, 5-6 класи – це адаптаційний цикл, коли належить вивчати історію від первісних часів до сучасності. Але на рівні, зрозумілому для дітей цього віку – через цікаві сюжети та яскраві оповідання. Наступний концентр – 7-9-ті класи. Тут знову «вся» історія, нібито вдруге, проте вже на рівні викладу подій. Попередні сюжети розширюються, доповнюються та деталізуються з огляду на причинно-наслідкові зв’язки. А далі, перейшовши до старшої профільної школи, учні «проходять» заключний концентр. Вони втретє занурюються в ту саму історію, але вже на рівні проблемному, історіософському. Тож дванадцятикласник, який студіював предмет тричі на різних рівнях складності, матиме ґрунтовні знання, уміння і навички.
– Ці напрацювання будуть упроваджені в шкільний процес?
– Коли справа дійшла до дорожньої мапи впровадження – процес зупинився. Ідею єдиного курсу історії сприймають неоднозначно. По-перше, є побоювання учителів щодо скорочення годин. Хоча насправді Концепція пропонує на цей курс по три уроки на тиждень у кожному класі. По-друге, присутній певний спротив педагогів, авторів програм, підручників через необхідність перебудови змісту й методики. Перехід на єдиний курс означає, що всі попередні «заготовки» стають неактуальними. Не вийде, як давніше, «рухатися» від класу до класу за відпрацьованою схемою.
Предмет «Історія України» повною мірою відіграв свою виховну роль. Зокрема, завдяки йому наші дівчата та хлопці взяли до рук зброю і боронять нас на фронті. Адже першу хвилю мобілізації становили патріотично налаштовані добровольці. Іноді я думаю, що, можливо, хтось усвідомлював силу цього предмета і навмисно намагався його змаргіналізувати? Тож тепер нам потрібно повертати престиж історії України, яка не розгорталася окремішньо від європейської та світової. Процеси, явища, події, що мали місце на наших теренах залежали від тих, що відбувалися в Європі, у світі, і, звісно, теж впливали на них.
– Частина істориків вважає, що теми повномасштабної війни ще зарано включати в перелік тих, котрі викладають у школі, бо має пройти бодай п’ять років для переосмислення. Що Ви думаєте з цього приводу?
– Війна в Україні триває з 2014-го. До 2022-го її називали по-різному: «антитерористична операція», «операція об’єднаних сил». І чимало подій та постатей із того періоду ми переоцінюємо сьогодні. Тодішнє сприйняття диктувалося суспільним запитом, але згодом, коли емоції вщухли, ми почали дивитися на вчинки тих людей тверезіше. Зокрема, до декого з відомих ставлення змінилося кардинально.
Схожий процес відбувається і після 2022 року. Є епізоди, щодо яких відкриваються нові факти. Наприклад, про оборонців Маріуполя та «Азовсталі» спершу ми мали один обсяг знань, а тепер інформації стає більше, і картина увиразнюється. Втім, чимало сюжетів недоступні й досі. Ми бачимо лише вершину айсберга, а деталі приховані, в тому числі, з міркувань безпеки. У багатьох державах світу події, що відбулися пізніше ніж за 50 років до сьогодення, взагалі не вважають історією, і вони не потрапляють до підручників, бо не пройшли стадію переосмислення. Можливо, такий підхід є правильним для спільнот із тисячолітньою минувшиною, адже їхнє сьогодення є стабільним, тому й не вимагає актуалізації. Проте я переконаний, що нам необхідно відображати сучасність. Події російсько-української війни – це фундамент для формування громадянської та національної ідентичності українства.
– На Вашу думку, яким має бути сучасний підручник з історії України, щоб він не просто вміщував факти, а став інструментом деколонізації мислення та формування української ідентичності?
– Передусім, розвантаженим. Той обсяг інформації, який він пропонує нині, дитина просто не здатна осилити. Зрештою, учні ставлять цілком логічні запитання: навіщо їм знати всі династії китайських правителів чи детальні генеалогії монархів навіть європейських держав?
Ця проблема бере початок ще на етапі створення навчальних та модельних навчальних програм. Про це говорять усі, але коли доходить до справи, панує тиша. Виявляється, що вилучити щось, навіть другорядне, – це надскладне завдання. І ось що ми маємо в результаті… Увесь величезний масив фактажу, закладений у програмі, автори зобов’язані відобразити в підручнику, інакше він не отримає схвалення експертних комісій. Як наслідок, сторінка підручника перетворюється на список дат, імен, історично-географічних назв та назв історично-культурних пам’яток. Після прочитання цього масиву в голові дитини не залишається нічого.
Тут працює такий принцип. Уявіть, що у нас є величезна валіза з ватою обсягом у пів кімнати, а поруч – зовсім маленька, але наповнена залізними злитками. До валізи з ватою ніхто й не підійде, бо вона виглядає непідйомною через свої габарити, хоча насправді вона легша. Натомість усіх зацікавить маленька валіза, яку, як згодом з’ясується, неможливо відірвати від землі. Приблизно така ж ситуація і з підручниками.
– Чи є такі запитання, які Вам ставлять як історику, але Ви їх не любите?
– Перше: «Що буде далі?». Чомусь із цим запитанням усі атакують саме істориків. Але ми не знаємо, що буде… Ми реконструюємо минувшину, а прогнози на майбутнє – це до інших спеціалістів: астрологів, екстрасенсів чи провидців.
Друге: «Коли ви перестанете переписувати історію?». Можу відповісти одразу: ніколи. Тому що історія – це наука. Будь-яка наука розвивається, тому й «переписується». От, запустили адронний колайдер – і щось у фізиці доведеться «переписувати». Спорудили новий телескоп, потужніший за «Габбл» – очевидно, з’являться «переписування» в астрономії. Постійно щось «переписують» у медицині. У природничих науках «переписування» називають відкриттями, але історики теж роблять відкриття. Дослідник може знайти в архіві лише один аркуш, якого доти ніхто не бачив, і він здатний змінити думку про подію, епізод, навіть період.
Ніде правди діти, історія завжди суголосна з ідеологічними баченнями в державі. Історичні міфи існують у кожній країні, адже будь-якій з них вигідно підкреслювати певні сюжети, а інші – залишати в тіні. Тому, й із цього огляду, «переписування» – нескінченне. Отож навчальні програми оновлюватимуть і підручники теж писатимуть заново. Коли чергове відкриття істориків набуде консенсусу в науковому середовищі, воно перейде в підручники як доведений факт.
«Коли ви вже створите єдину, «правильну» історію, яку всі будуть читати і яка всіх влаштовуватиме?», – це третє «неулюблене» запитання. У демократичних державах єдиних «правильних історій» не існує, натомість є сукупність, поглядів на минувшину, думок про ті чи інші її моменти та позицій щодо них.
