Документальне кіно – не просто фіксує реальність, а допомагає зрозуміти себе, свою історію, культуру та час, у якому живемо. Сьогодні, у надскладний період новітньої історії України, документалістика стає, як ніколи, актуальним та важливим інструментом фіксування злочинів росіян, висвітлення реалій війни з різних ракурсів. З відомим режисером-документалістом, лауреатом Шевченківської премії, заслуженим діячем мистецтв України Валентином СПЕРКАЧЕМ, який приїжджав до Івано-Франківська з показом своїх знакових стрічок «Христос Воскрес» та «Кубанські козаки. А вже літ двісті», розмовляємо про його творчий шлях, філософію документального кіно та сучасний стан українського кінематографа. Також митець розповів багато цікавих історій про створення його культових стрічок, які залишилися за кадром. Впевнена, що це інтерв’ю допоможе поглянути на українське документальне кіно глибше, відчути його силу і перспективу, що в часи випробувань є надзвичайно цінним та надихаючим.

– Пане Валентине, фільм «Христос Воскрес» знято 1991 року в Космачі. Як гадаєте, чи зберіг він свою актуальність і досі?

– Знаєте, чому він зберіг актуальність? Усе, що відбувається в Космачі, – вічне. Космач зберігав себе багато віків. Все те, що там є: народні майстри, культура – було, є і буде. Хоч би хто і як не намагався знищити українську культуру, вона є, і вона прекрасна. В світі таких культур одиниці. Не думаю, що цей фільм може застаріти. Справа в тому, що в центрі цієї картини – унікальна людина і її роздуми про світ, про культуру, про сьогодення та майбутнє України. Це те, що мене привабило з першої секунди нашого спілкування з Михайлом Дідишиним (дослідник Гуцульщини, народний майстер, засновник музею Олекси Довбуша в Космачі, – авт.).

У документальному кіно дуже багато залежить від того, чи герой довіряє тобі, і чи ти можеш налаштувати людину, щоб вона з тобою розкривала свою душу. Це великий секрет документалістики. Документалістика різна. Є ідеологічна пропаганда, яка агітує і пропагує. А є такі стрічки, в яких все відбувається природно. Нині найбільш цінною є документалістика без коментарів, де людина сама розкриває себе. І саме цим шляхом я йшов останні роки свого життя, вибирав героїв, які розповідали свою історію.

– Стрічка «Кубанські козаки. А вже літ двісті» вийшла 1992 року, і вона не те, що не втратила своєї актуальності, а навпаки, стала з часом більш цінною та концептуальною. Як гадаєте, в чому її феномен?

– Під час роботи над цим фільмом не думав, що створюю документ, який стане важливим свідченням на багато років. Я робив те, що в мене було на душі, на серці. Це були мої рідні люди, українство. Ми говорили однією мовою і говорили про те, що наболіло.

На Кубань їхали автобусом, взяли з собою платівки, рушники, бо знали, що там живуть українці. Але я не знав, що до такої міри Кубань заселена українством. Усі ті села, у яких ми були, це були українські села. Я був шокований, коли побачив, хатки під солом’яною стріхою, такі, як у мого діда Василя і у баби Василини.

Думаю, що Кубань – це надзвичайно болюча сторінка нашої історії. Ми втратили козацтво, ті люди, які захищали Україну та українство, змушені були піти туди і там їх просто перевиховали. Їм забороняли їхню мову, культуру. А як їх переінакшували?! Це доходило до смішного. Людину звали Півень, а його записували Пєтухов. Прізвище головного отамана кубанського козачого війська Грім, а став Громов. Але дивно те, що коли їздили станицями, а їх там тоді було 49, то в кожній чули лише українську мову.

Радий, що побачив архів запорозького козацтва. Вважаю, що він має бути в Україні. Вони його, звичайно, не віддадуть, але хоч би зробити копії, адже це історичні документи. Росіяни представляють козаків, як п’яниць. Але це абсолютно неправильно. Ми дивилися ці архіви, кожен козак мав свою місію, мав виконувати те, що було йому призначено. І козаки, до речі, дуже не любили алкоголіків. Якщо бачили п’яного козака, то прив'язували його до стовпа і били нагаями. Ця земля має бути українською, вона була подарована козакам, вони пролили там багато крові. Для мене Кубань – це святиня. Маю надію, що рано чи пізно вона повернеться до України.

– Що Вас найбільше вразило чи здивувало під час знімань на Кубані?

– Люди. В документальному кіно найголовніше – це люди. І якщо їхні сповіді правдиві, справжні, не ідеологічні, а життєві, то це велика удача. Для мене головним відкриттям було те, що вони всі вважають себе українцями. І самі говорять: «Ми українці! Хай знають в Україні, що ми українці».

Цей фільм розміщено в ютубі, і його почав дивитися увесь світ. Щодня на електронну пошту отримую листи з різних куточків планети. Люди дякують за нього, знаходять на його екрані своїх рідних, розмірковують про майбутнє Кубані, вважають, що фільм варто показувати у школах, бо він, немов кінематографічний підручник історії. Водночас надходить і чимало погроз з росії, зокрема якийсь тамтешній «народний суд» засудив мене до смертної кари за цей фільм…

Для мене це дуже дорога картина. Я сам її завжди з задоволенням переглядаю. Може, тому, що її герої справжні.

– За Вашими плечима – вражаючий список фільмів, які Ви створили. Які серед них є для Вас найбільш знаковими й чому?

– У мене є багато фільмів, але є серед них ті, які мені найдорожчі. Наприклад, фільм «Тарас». Перед тим, як розпочати його знімання, ми працювали над стрічкою під Хустом, у селі Верхній Бистрий, де я потрапив в автомобільну аварію і отримав перелом хребта. От уже рік лежу вдома в гіпсі після двох дуже важких операцій і до мене приїжджає директор кіностудії і каже: «Сперкачу, ти мусиш знімати фільм про Шевченка». Я відповів йому: «Як я можу взятися за такий фільм?». Довго думав, чи маю на це право. Адже якщо ти чесно підходиш до створення кіно, треба наважитися робити кіно про Шевченка. Це величина, постать. З самого початку ми домовилися, що, як і в моїх найкращих картинах, авторський текст буде словами героя. А ним був Тарас Григорович. Разом із групою, у якій були Володимир Костенко та відомий мистецтвознавець Микола Шудря, написали тексти – прозові роздуми Шевченка. Для цього детально вивчили всі його твори і відібрали думки, які стали основою тексту фільму: як прозового, так і поетичного. Поетичну частину читав Сергій Боднарчук, а прозову – Богдан Ступка. Музику написав геніальний композитор Євген Станкович.

Але потрібно було, щоб фільм на чомусь тримався, тож думали, як побудувати драматургію. Вирішили взяти за основу перебування Шевченка в солдатчині. Він згадує своє життя, дитинство, словом різні роки – і все це проходить крізь фільм майже до того моменту, коли він іде з цього світу. Проте потрібні були зображення, і я запросив надзвичайно талановитого художника, лауреата Шевченківської премії Василя Перевальського повторити роботу Шевченка, де він зображений молодим зі свічкою, адже він був не тільки геніальним поетом, а й академіком гравюри. І Перевальський взявся відтворити процес створення цієї гравюри з самого початку: від металу до моменту, як він вишкрябував зображення і з’являлася свічка, яка потім у фільмі і засвітилася. Ми знімали не його самого, а саме процес створення гравюри.

– Якщо говорити про Ваш творчий шлях в українському кінематографі, то можна сказати, що Ви свій талант присвятили саме документальному жанрові. Чим саме Вас привабила документалістика?

– Тричі вступав до театрального інституту. У мене були проблеми з голосом і зв’язками. А там відбуваються проби, коли ти читаєш текст, як актор. Це було моє слабке місце. Тоді на курс документалістики набирав Володимир Небера. Там голос не був таким важливим, тому я вступив саме туди.

Шлях у документалістику дуже довгий і складний. Нині всі вважають себе режисерами, бо є камери, смартфони, якими можна знімати будь-де і будь-що… Але там є своя специфіка, дуже тонка й делікатна, якої набираєшся роками. Так, можна знімати пейзажі, накласти будь-яку музику та кадри і назвати це документальним кіно, але це не так. Справжнє документальне кіно – це велике мистецтво.

Я з 1965 року займаюся створенням фільмів. Можете собі уявити, скільки я їх зробив?! І за кожним із них стоять непрості людські долі, починаючи від найвищих щаблів і до зовсім звичайних людей.

– Як Ви оцінюєте розвиток українського документального кіно за останні роки, особливо в контексті подій, які переживає Україна?

– Ми живемо у надзвичайно складний час війни. Згадую Олександра Довженка, нашого геніального режисера, і його фільм «Україна в огні». Сьогодні Україна теж у вогні. Багато режисерів працюють над цими темами, їдуть знімати на передову. Це дуже складні зйомки. Я дуже хотів би створити фільм про цю війну. Маю певний досвід. У моїй фільмографії є стрічка «Невідомий Перл-Харбор під Полтавою». На жаль, цей фільм було знищено. Основою стрічки стали мої розмови з пілотом Чарлі Бічимом, штурманами, пілотами, які воювали від України, а також з людьми, що обслуговували цей засекречений аеродром під Полтавою. Там таїться велика таємниця, і я прагну повернутися до цієї теми.

– Що з останніх переглянутих документальних чи художніх українських стрічок Вам сподобалося?

– У нас є дуже цікаві майстри. Наприклад, Сергій Буковський – надзвичайно талановитий режисер, який гідно представляє нашу школу й веде курс документалістики. Сергій зняв фільм про Голокост. Також він створив доволі вдалу стрічку про Голодомор. На мою думку, це дуже цікава робота. Також привертає увагу Андрій Михайлик: він серйозно працює над темою Чорнобиля і має серію дуже цікавих фільмів. Вважаю, що це ще один яскравий представник режисерів-документалістів.

– На Вашу думку, який період сьогодні переживає український кінематограф?

– Не тільки український кінематограф, а й увесь народ України переживає дуже важкий період свого життя. У страшному сні не можна було уявити те, що сьогодні відбувається в Україні. Я дуже хотів би, щоби постраждали ті, хто це все затіяв, так само, як страждаємо ми. Свято вірю, що Україна нікуди не зникне. Вона була, є і буде. Головне – не втрачати віру.

Коли я знімав на Кубані, один козак, з яким ми спілкувалися, сказав так: «А, от у вас там є незалежність. Але її не буде. Чому? Тому що не було пролито крові». Спершу думав, що це дурниця. А потім, через багато років, змінив свою думку. Якось, коли знімав у Карпатах, люди, які збирали хату, сіли палити цигарки і заговорили про життя. І той чоловік, який складав хату, повторив мені слова того козака: «Україна втримає свою незалежність, але має пролитися кров». Різні люди з різних часів говорили одне й те саме.

Вважаю, що більшість із нас живе вірою в те, що ми були, є і будемо. Та ця війна змінює нас, і це природно. Вона в багатьох проявила справжнє і не справжнє.