16 квітня в Івано-Франківській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка відбудеться презентація першого роману Галини ЛИЦУР-ЩАДЕЙ «Вдома чекає Марко». Відвідувачі цього літературного заходу зможуть ближче познайомитися з авторкою, більше дізнатися про її твір, а також почути його уривки в авторському читанні. У розмові з журналісткою «Галичини» прикарпатська письменниця розповіла багато цікавого про свій дебютний роман, розкрила таємницю, як з’явилася його назва, а також поділилася своїми думками про місію письменників під час війни.

– Пані Галино, назва книжки «Вдома чекає Марко» одразу інтригує, адже складно вгадати, про що вона. Як самі можете її охарактеризувати?

– Назва роману з’явилась у доволі незвичний спосіб – аж під кінець останнього розділу. У мене зазвичай є декілька варіантів назви, вони змінюються часом, допоки пишу текст, а тут жодної! Робочий файл так і називався: «новий роман», хоча старого й не було, оскільки він перший. І коли я зрозуміла, що дописую останній розділ, з’явилося оце речення: «Вдома чекає Марко», і я розуміла, що коли допишу до нього, це і буде фінальна крапка. Так і сталося.

Якщо чесно, то ця назва мене не влаштовувала і я мала твердий намір її змінити. Та як не намагалася, нічого не виходило. Попросила редактора Олександра Бойченка. Коли він брався за редагування рукопису, то однозначно вважав, що назву потрібно змінити. А потім він надіслав файл із редакторськими правками, а назва та сама! Він зізнався, що мав намір змінити її майже до останнього речення, а коли прочитав його, то вирішив залишити остаточно. Я аж з часом усвідомила, що ця назва наче перегукує різні тексти тим самим ім’ям і схожими долями персонажів. Пам’ятаєте Шевченкове: «Іде Марко, не журиться, прийшов, слава Богу…». Не розкриватиму всього, тільки ось підказка, а решта – на відчуття читачів.

– У чому основний меседж книжки?

– На мою думку, це книжка про пошук і віднайдення себе. Бо найскладніше у цьому світі не те, щоб не мати друзів, родини чи роботи, а не мати власне себе. І жити своє життя, не відкладаючи його на завтра, на «з понеділка», на невизначене колись. Уміти бути з собою, і бути щасливою, бо тоді й з іншими можна бути щасливою.

– Як і коли виникла ідея написання роману?

– У мене була думка про написання роману, оскільки у форму короткої прози, з якою я працювала, мені не вдавалося вмістити багато речей, про котрі хотілося поговорити. Але страшно було підступитися до великої форми – роману. І перший розділ написала навіть не усвідомлюючи, що пишу роман. Я мала трохи часу, бо очікувала на зустріч, котра перенеслася на кілька годин, і вирішила спробувати занотувати те, що відбувається навколо, перед очима. Таку практику радили учасникам курсів письменницької майстерності, які я недавно закінчила у Львові. А я учениця сумлінна. Потім перечитала написане і у мене промайнула думка, що це схоже на початок роману. Та внутрішній критик не дозволяв навіть думати про таке! І аж згодом це побачила літературна редакторка моєї дебютної книжки короткої прози «Таке життя» Оксана Думанська і сказала, що це таки початок роману й оте чарівне: «Галю, пиши!». Я взялася до роботи уже серйозно, хоча і не була певна, що впораюсь.

Знаєте, мені дуже пощастило з учителями, а також з тим, що маю оту чарівну здатність їх слухати. Іван Ярич з Долини, Ростислав Семків з Києва, Оксана Думанська зі Львова, Олександр Бойченко з Чернівців – я їм усім безмежно вдячна, досвід спілкування і роботи з ними безцінний!

– Скільки часу працювали над романом? Які труднощі виникали в процесі написання?

– Роман писала два роки. Правда, пів року з цього часу мала перерву. Не знаю чому, мабуть, відбувалися якісь внутрішні трансформації. Після цієї паузи з’явилося відчуття, що текст пише вже інша авторка. Там, у романі, дорослішала героїня, тож авторка, мабуть, також дорослішала.

Щодо труднощів не знаю, цей текст не давався важко, хіба що оті страхи, що не впораюся, що це не роман, обсідали зусібіч. Але я стійко трималася. І була готова спокійнісінько спорядити його у смітник, якби ті, чия думка для мене важлива й авторитетна, сказали, що туди йому дорога. Але не сказали. І я була рада!

Коли текст прочитала практикуюча психотерапевтка Оксана Пендерецька, а у пані Оксани ще одна освіта – філологічна, редакторська, і сказала, що і роман там є, і у психологічних нетрях не заплуталась, і порадила, які місця варто увиразнити, прописати глибше, то я була на сьомому небі від щастя! Також дуже помічними були відгуки бета-рідерів (ті, хто на прохання автора першими читають текст перед публікацією. – Авт.). Це літературна редакторка і критик Ірина Ніколайчук, пречудова Світлана Бондар з Одеси, мої колежанки-письменниці Роксолана Сьома та Оленка Лотоцька і, звісно, завжди суворий і доскіпливий Іван Ярич. Аж тоді текст потрапив до рук літературного редактора Олександра Бойченка. І це також трішки диво!

– За фахом Ви журналістка – закінчили Львівський національний університет ім. І. Франка. Що, на Вашу думку, спільного і відмінного між літературою й журналістикою? Що Вам ближче до душі?

– Спільне те, що в обох випадках йдеться про слово. Але вам це й без мене відомо. Різнить, як на мене, журналістику і літературу наявність чи відсутність відчуттів. Для літератури – це плюс, для журналістики – мінус.

– Розкажіть більше про себе. Що Вам хотілося б, щоб читач знав про письменницю Галину Лицур-Щадей?

– Ой, та що там про ту письменницю розповідати! Мені здається, що особа письменника насправді не так багато важить. Мають важити тексти.

– Що для Вас означає бути письменницею?

– Бути письменницею – це добровільно-примусово взяти на себе подвійну відповідальність за все: слова, дії, вчинки. Коли ти стаєш автором, навіть не обов’язково письменником, то виходиш із меж свого приватного простору. Промовляючи до людей, мусиш зважувати та усвідомлювати кожне слово. І відповідати за нього. Це плюс і мінус водночас.

– На Вашу думку, в чому основна місія письменників під час війни?

– Я не зводила б це аж до місії, це надто глобально. І не можу говорити узагальнено, бо не маю таких повноважень. Скажу лише про себе. І тут потрібно говорити навіть не як про письменницю, а просто як про людину, громадянку своєї країни. Війна – це наша спільна ноша, не ми її вибирали, але нам її нести. До кінця. Не залежить, пишеш ти чи робиш щось інше. Кожну дію, кожен подих мусимо спрямовувати у бік нашої боротьби, нашої перемоги. Робити те, що можемо. А можемо ми насправді не так і мало. Просто кожен день. Є письменники, котрі у строю, і їхнє слово як свідчення є безцінним.

Сьогодні мені важко даються тексти саме про війну, слова видаються замілкими. Тому пишу про це лише тоді, коли не можу не написати. Ось написала оповідання «Дев’ять розсипаних всесвітів», бо на щиті повернувся батько дев’ятьох дітей. Кожен дитячий всесвіт – окрема трагедія. Це дуже важко. І дуже боляче. Але як інакше може бути? Це оповідання, ще неопубліковане, постало вже у відеоформаті, яке зняло Суспільне телебачення на замовлення Одеського драматичного театру ім. В. Василька для Літературного фестивалю в Бухаресті. Я безмежно вдячна продюсерці та ідейній натхненниці цього проєкту згаданій Світлані Бондар, що ми мали можливість ще раз розповісти про нашу українську трагедію світові, нагадати про неї. Марта Госовська зробила художній переклад на англійську. Це наче і маленький крок, але наша праця велика. Ми маємо і мусимо про це говорити, і зі світом також.

Я завжди запитую себе щоранку: а що я можу зробити для перемоги сьогодні? І знаходжу відповіді. Також пишу «Вертеп», де події біблійні переплітаються з подіями наших днів. Мої діти, їхні друзі, завжди готова підтримати чудова Галина Курус зі своїми співочими дівчатами з Долини, музики, котрі вже й забули, що вони музики, бо стали волонтерами – і ми йдемо з «Вертепом» до людей. Маленька дівчинка Анастасія Димид – переможниця дитячого «Євробачення» – разом з мамою і татом також щоразу була з нами. Два тижні – і майже 180 тисяч гривень стають двома дронами, частиною автівки для військових і партії турнікетів. Тепер, у час Великого посту, ми читаємо у церквах Хресну Дорогу «Моя Україна» мого авторства, гурт Галини Курус знову ж таки супроводжує співом – і наші збори йдуть на волонтерські потреби. А потреби ці завжди чималі.

Роман «Вдома чекає Марко» я викуповую у видавництва трохи більше, ніж за половину вартості, примірниками книжки я отримала свій гонорар. А на презентаціях люди купують її вже за повну вартість, і їхні кошти перетворюються у донати. Наразі я представила роман у Долині – і 20 тисяч гривень поповнили волонтерські рахунки (детальніше про презентацію книжки в Долині читайте в публікації Ігоря Лазоришина «Жінка як багатолика многосутність…».

На презентації в Івано-Франківську вторговані кошти з продажу книжки підуть на волонтерський рахунок Ольги Гнатковської, який вона відкрила на дрони. І так триватиме до перемоги. Бо ми маємо перемогти. І переможемо.