Уже сім років в Україні триває війна. Дружини й діти фронтовиків щодня чекають від них звісток, з тривогою слухають новини, чи не було чергових обстрілів, провокацій. А головне – чи немає поранених і загиблих. Ми часто запитуємо у дружин захисників, як їм живеться в умовах постійної тривоги за долю коханих. А як переживають це їхні діти? У моєї співрозмовниці тато чотири роки провів на війні. І Світлана погодилася розповісти про батька, яким дуже пишається…

– Дякую Богові, що він дав мені таку чудову родину, – розпочала вона свою розповідь. – Тато, мама, двоє братів, наразі студенти ІФНТУНГУ, та сестра, котра ще навчається у школі, – це ті люди, які завжди готові підтримати та допомогти мені. Ми живемо в невеличкому селі Нивочині на Богородчанщині. Мама – вчителька початкових класів, батько за освітою технолог харчового виробництва. Але щойно почалася війна, як тато зголосився до військкомату, щоби боронити нашу країну, зокрема свою сім’ю. Він завжди казав: «Якщо я не піду захищати своїх дітей, дружину, родину, то хто зробить це замість мене?». Він нас дуже любить, ось тому й вирішив піти охороняти наш спокій, нашу свободу, нашу волю.

– Це вчинок справжнього чоловіка. Чи відразу сім’я підтримала його вибір?

– Звісно, спершу було складно прийняти це. Самі розумієте, що таке війна: ніхто не знає, що з ним буде через хвилину. Але мама підтримує батька в усьому, тому сказала, що вірить у нього і знає, що він повернеться живий і буде справжнім героєм. Ми помолилися всі разом і відпустили його.

– Що ти, як старша донька, відчувала, коли батько пішов на війну?

– Були якісь подвійні почуття. З одного боку, відчувала сум, важкість, навіть депресію. Голову переповнювали песимістичні думки, бо новини з фронту не тішили, і в такій ситуації починаєш сама себе накручувати. Я дуже хвилювалася за батька, за його безпеку. Постійно молилася й просила Бога оберігати його.

Та водночас відчувала й гордість за тата. Він, як справжній герой, не побоявся і пішов воювати за свою країну та родину. Не думав, як утекти кудись за кордон або зробити так, щоб його не забрали в армію. Тато був готовий іти до кінця. Це і є вчинок справжнього чоловіка, який любить свою Батьківщину.

– Як підтримували зв’язок із батьком?

– Старалися щовечора телефонувати йому. Звісно, не завжди це вдавалося, бо тато часто був зайнятий, і ми це розуміли. Надсилали йому листи як на електронну адресу, так і поштою. Зізнаюся, що то були перші в моєму житті листи, написані ручкою на папері, і писати їх мені сподобалося. Це так по-особливому, коли ти сідаєш за робочий стіл, береш ручку і викладаєш на папері свої думки, емоції, переживання. Потім списаний аркуш, закладаєш у конверт, наклеюєш на нього марки й опускаєш у поштову скриньку. А далі, мовби наперед живеш тим моментом, коли нарешті отримаєш листа від дорогої тобі людини з фронту. Це зовсім інші відчуття, ніж коли друкуєш повідомлення в телефоні. Тепер я розумію, чому поштові листи цінуються більше, ніж електронні.

– Розкажи про свої емоції, коли тато вперше приїхав додому з фронту.

– Це було так хвилююче! Пам'ятаю кожну хвилину. Ми почали готуватися ще за тиждень до його приїзду: ретельно прибирали територію й наш будинок, з мамою купували продукти та готували його улюблені страви. Молодша сестра намалювала малюнок татові, а брати відремонтували його автівку.

Зранку ми поїхали на вокзал до Івано-Франківська і там чекали на прибуття потяга. Ранок того понеділка пам'ятатиму завжди. Наша сім'я ніколи не була такою щасливою, як того дня. Щойно тато вийшов із вагона, як ми побігли йому назустріч. Ми його обіймали, цілували, навперебивки розказували про все, що відбувалося в нас, поки його не було, і просто дивилися на нього й думали про те, як же добре, що він повернувся живий.

– Чи змінилося життя вашої сім'ї після приїзду батька, чи було так, як раніше?

– Звісно, що все змінилося. Особливо складно було батькові, оскільки потрібно було адаптуватися до реалій мирного життя. Найважче йому було зрозуміти, що в рідному селі нічого не змінилося. Тут, як і раніше, вирує мирне життя: їздять автомобілі, діти ходять до школи й дитсадка, працюють магазини, «кафешки» – словом, люди живуть так, наче немає ніякої війни. Ось це було складно для батька, проте я старалася завжди бути поруч – розмовляти, гуляти, дивитися фільми разом. Максимум свого часу й уваги приділяла йому, бо знала, що мине час і він знову повернеться до війська.

– Коли прощалися вдруге, що відчувала?

– Невимовний сум, хоча розуміла, що батько неодмінно повернеться з війни. Мої очі наповнювалися слізьми. Я плакала, бо так хотіла побути з ним хоча б ще один день. Батько також пустив скупу чоловічу сльозу. Він теж дуже сумував за нами, але розумів, що їхати туди – це його обов’язок перед Батьківщиною...

Р. S. Наразі батько Світлани демобілізувався і вже вдома. Але, як він каже, в будь-який момент готовий повернутися на фронт, аби захищати свою країну.