На Прикарпатті показали документальну стрічку «Тато», в основі якої історія загиблого бійця Володимира Самоленка та його доньки Ольги. Покази фільму відбулися в Івано-Франківську, Калуші та Верховині за участі режисерки Марти-Дарії Клінави та головної героїні Ольги Самоленко.
Фільм «Тато» - це зворушлива історія про те, як молода дівчина Ольга Самоленко два роки шукала та ідентифікувала тіло свого батька – бійця батальйону «Донбас» Володимира Самоленко, який загинув 12 лютого 2015 року. На початку пошуків їй було лише вісімнадцять. А в день свого 20-го дня народження дівчина забрала тіло батька для перепоховання з Краснопілля, де його поховали в могилі безіменного солдата. «Я два роки шукала тата, це був дуже складний шлях. І фільм розповідає не тільки про нього, а й про відносини тата та доньки. Це фільм не про війну, а про цінності, життя, стосунки… У мене був дуже гарний батько і щасливе дитинство, тому це важка тема для мене. Я втратила найріднішу для мене людину, тому я вирішила пройти цей складний шлях, знайти тата і привезти його додому. У фільмі відчувається наш близький зв'язок, як ми жили один одним, розуміли без слів», - наголосила Ольга Самоленко.
Дівчина зізнається, що не одразу погодилася на зйомки фільму, розуміла, що морально їй буде важко, адже знову доведеться все пережити. Втім, сьогодні наголошує, що не шкодує про знімання, адже їй це дуже допомогло.
«Спілкуючись з побратимами тата, зрозуміла, яким він був на війні, що він відчував, його думки, тому мені легше вдалося прийняти його вибір, зрозуміти його і жити далі», - зауважила вона.
Над фільмом працювали дві режисерки: білоруска Марта-Дарія Клінава та українка Лариса Артюгіна. Їхній тандем вилився в дуже потужне і правдиве кіно, після якого хочеться мовчати. Цікаво, що на початку не було ідеї зняти документальну стрічку, працювали над створенням сюжету про загиблого Володимира Самоленка, втім в процесі роботи народився фільм, викристалізувалася його концепція.
- У нас вийшло дві сторони бачення, - коментує режисерка Марта-Дарія Клінава. - Тому що Лариса Артюгіна особисто знала Володимира, і ця історія для неї також була дуже травматичною. Крім того, вона більше в контексті, бо багато років була волонтером в Донбасі. Звичайно, я теж була в контексті, все розуміла, але все одно у мене не було національної травми, яка є в українців. Зачепилася за більш універсальну історію – взаємовідносини батька та доньки, тему втрати близької людини, прийняття її вибору. Тому у фільмі є погляд Лариси і мій, ми їх з’єднати в одне ціле…
Документальна стрічка «Тато» - не лише про війну, а й про стосунки батька та доньки, про родинну любов та зв'язок, про втрату близької людини. У стрічці переплітаються спеціально відзнятий матеріал з військовою хронікою та зворушливими кадрами з сімейного архіву Самоленків. За 45 хвилин, котрі триває стрічка, глядач ніби приходить в гості до родини Самоленків, бачить їхнє мирне життя, яке змінює війна, і разом з ними переживає їхні втрати. Під час показу стрічки в Івано-Франківську одна із глядачок зауважила, що це перший фільм, котрий показує війну з жіночого боку. І це справді так.
Дуже символічно, як назва стрічки «Тато» легко трансформується в абревіатуру АТО, якою в Україні називають війну, для цього просто потрібно забрати першу літеру. І цей момент, як на мене, дуже тонко підкреслює смислове наповнення картини, яке розповідає не просто про воїна, а воїна-батька. Дивитися «Тата» - непросто, адже про війну нереально сказати без болю та груді в горлі. Втім, дуже важливо, щоб стрічку переглянуло якомога більше українців, особливо тих, кого тема війни не зачепила особисто, і вони думають, що вона десь там, дуже далеко від них. А це не так. І про це нам усім потрібно пам’ятати. І власне в цьому, за словами Ольги Самоленко, і є основний меседж стрічки – донести до кожного розуміння того, що в Україні триває війна і таким чином об’єднати два світи докупи, і той в якому триває війна, і той, в якому її начебто немає.
