Під егідою Інституту наукових студій націоналізму (ІНСН) в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка представили «Том 4. Міжнародна політика» зі збірника творів під загальною назвою «Український націоналізм» ідеолога ОУН, автора «Декалогу ОУН» («Десять заповідей українського націоналіста») Степана Ленкавського.

До тому ввійшли праці, які окреслюють погляди їхнього автора на зовнішньополітичний вимір умов і перспектив українського національного визволення в повоєнний період. Його укладено зі статей, опублікованих С. Ленкавським в еміґраційній пресі та у в організаційних збірниках ОУН-б внутрішнього використання, виявлених упорядником у її закордонних архівах.

Як ідеться на сайті ІНСП (insn.org.ua), «походження праць пов’язане з тими функціями, що їх автор виконував у структурі Закордонних частин ОУН – ОУН-б: заступника Голови Проводу й куратора його «закритого сектора», організатора внутрішньої вишкільної системи та аналітичної Референтури підсовєтських справ, Голови Проводу після вбивства Степана Бандери й, врешті, редактора ряду організаційних друкованих періодичних видань.

За тематикою праці цього тому умовно поділено на групи: оцінка міжнародних процесів крізь призму інтересів українського національно-визвольного руху; аналіз совєтської міжнародної політики та політичних процесів у так званому соціалістичному таборі; українсько-польські відносини після Другої світової війни; аналіз диверсійної діяльності комуністичних структур у світі; критика імперської політики московської еміґрації та її союзників; аналіз совєтських методів ліквідації й дискредитації Церков поневолених Москвою народів та дипломатичні взаємини Кремля і Ватикану на цьому тлі…».

За словами упорядника четвертого тому й попередніх видань, історика та політолога, голови Івано-Франківської обласної ради Олександра Сича, це завершальний том тетралогії творів Степана Ленкавського, підготовлених ним до друку.

«Ленкавський аналізував міжнародну політику в контексті свого «совєтознавства» – власного аналізу внутрішньої політики в тодішньому союзі, – зазначив він на презентації видання. – Тож четвертий том – це аналіз того, як міжнародна політика може сприяти визволенню України, яку роль в ній відіграє совєцький союз. Він розкриває всі маніпулятивні технології москви, дуже подібні до сьогоднішніх. І окремо тут є аналіз ситуації в соціалістичному таборі з точки зору того, наскільки він є слабким, де є прогалини, які можна використати.

Зокрема С. Ленкавський аналізує стосунки союзу з Китаєм, Югославією, Румунією, те, як він впливає на європейські держави через свою агентуру. Це дозволяє нам чудово розуміти, як чинить нинішня росія, адже вона – це той же совєцький міні-союз. Політика не змінилась. Тут є й цікава аналогія того, яким був захід у 50-60-х роках минулого століття з тим, який він є тепер. Тоді Захід так само оборонявся, змобілізувався, але зупинився на півдорозі, не готовий знищити тодішній срср, як і тепер не готовий знищити нинішню росію. Як тоді Захід робив усе можливе, щоби зберегти совєцький союз, так і сьогодні не допускає розвалу рф».

Аналізуючи принагідно нинішню геополітичну ситуацію у світі, пов’язану з великою війною в Україні, О. Сич констатував, що Заходові загрожує вже не росія, бо вона втратила свій статус і є пішаком у грі великих держав: США й Китаю, хоча й у ролі союзника Пекіна. Але, за його словами, Захід має розуміти, що оборона України як його форпосту триватиме вічно, якщо не знищити агресора, який зазіхає на її територію й народ. «Сьогодні Захід захищається, не маючи бажання знищити росію», – каже він. І причиною такої поведінки Західного світу щодо рф, на думку науковця, є його небажання виходити з зони свого комфорту.

Актуальність думок С. Ленкавського з четвертого тому його праць яскраво демонструє, як вважає його упорядник, «надзвичайно цікавий розділ – «Поневолена церква. Кремль і Ватикан». Надто ж у контексті відомих і дискусійних висловлювань Папи Римського Франциска. С. Ленкавський уже тоді критикував контакти Ватикану і кремля, які були на шкоду підпільній УГКЦ.

За згодою упорядника творів С. Ленкавського, газета «Галичина» невдовзі опублікує у кількох випусках текст ідеолога ОУН із того приводу. Наразі ж пропонуємо уривок з його статті «Ватикан і Кремль» (зі збереженням стилю викладу), в якому він дає влучну характеристику підривним діям тодішньої москви, які дуже нагадують її нинішні методи.

Як стверджує О. Сич в анотації до статті, «два факти дали привід Степанові Ленкавському викласти аж у трьох поспіль числах «Шляху перемоги» об’ємний аналіз тодішнього стану взаємовідносин Ватикану і Кремля: 1) випущення з ув’язнення до Риму митрополита Йосифа Сліпого і 2) прийняття Папою Іоаном ХХІІІ на приватній аудієнції Олексія Аджубея – зятя Хрущова і кореспондента центральної совєтської газети «Ізвєстій».

Автор аналізує ці факти як намагання до компромісу з обох сторін – Ватикану і Кремля, в результаті якого кожна з них шукає своїх виграшів: Ватикан – полегшення становища мільйонів католиків під совєтською займанщиною, Кремль – «дезорієнтації і морального обеззброювання спротиву проти комунізму» у світі.

Він, розуміючи, що політика Ватикану будується не на хвилевості, а на довгій перспективі, все ж обґрунтовано застерігає, що «наслідком політики компромісів Україна на довгі роки стане жертвою ще більшого рафіновано-замаскованого придавлення». Адже гіркий досвід показує, що «Ватикан не один раз в нашій історії ставав по боці сильніших, маючи на оці вище добро. Не один раз, дивлячися з аспекту вічности, Ватикан не добачав дочасних нещасть нашого народу або був до них євангельсько невтральним».

Через усю статтю центральним пунктом аналізу Степана Ленкавського проходить це застереження...».

«…Випущення Митрополита Сліпого (з ув’язнення в срср до Риму – Ред.), – пише С. Ленкавський, – зробили большевики між іншим і з таким розрахунком, щоб цим фактом засвідчити перед західніми масами про зміну своїх поглядів і «толерантність» супроти католицизму.

Другою демонстрацією «ліберальности» большевицької релігійної політики на показ перед світом є поїздка 18-членної групи висланців московської православної «Церкви» до США під головуванням «архиєпископа» Нікодима на церковну конференцію в Денвері для роблення пропаґандивних пописів. До 12 московських «православних» посланців додано для поваги і прикраси по одному членові грузинської і вірменської «Православних Церков», двох священиків російської баптистської секти і 2 представників лютеранської Церкви Естонії і Латвії. Цим потягненням Москва хоче робити собі рекляму релігійної толеранції також у християнському некатолицькому світі.

Це все довгий і повільний шлях для дезорієнтації і морального обеззброювання спротиву проти комунізму, спертий на використанні вільностей і слабостей демократичної системи. Цей шлях веде до того, щоб ступнево – крапля за краплею – розслаблювати сили спротиву в некомуністів, щоб діялектично – посередніми доказами від протилежного – замасковувати те, що для цих людей є в комунізмі осоружне, і ставити їх під гіпнозу безкритично відноситись до всіх пізніших большевицьких ошуканств.

Коли тепер московські «апостоли миру» голосують за те, щоб Папі признати нагороду миру, а нищівник Української Католицької Церкви і релігії взагалі, Хрущов, спішиться післати Папі свої ґратуляції з цього приводу, то ця гра з Ватиканом потрібна большевикам на те, щоб зміцняти задурманювання людей, що в справі оборони миру вони нібито такі самі щирі й чесні оборонці, як і Папа…».

Повний текст статті «Ватикан і Кремль» читайте в газеті «Галичина», починаючи з 14 грудня.