З початком великої війни в Україні тема усиновлення та опіки стала надзвичайно актуальною і вийшла з «тіні». Принаймні про це значно більше почали говорити як публічні люди, так і звичайні громадяни. Але що найважливіше – збільшилася кількість людей, котрі готові усиновити чи взяти під опіку дітей, які залишилися без батьківського піклування. Більше того, багато з них це вже зробили. Проте попри позитивні зрушення ще залишилося чимало міфів та стереотипів, котрі міцно укорінилися в суспільстві. Але чи все так просто, як здається? Чи правда, що усиновлення – це довгий і складний процес? Які документи для цього потрібні? Відповіді на ці та інші запитання, а також розвінчання найпоширеніших міфів щодо цієї теми знайдете в інтерв’ю з начальницею служби у справах дітей Івано-Франківської міської ради Іриною РОХМАН.

«Часто можна почути, що усиновлення під час війни неможливе, однак це не так»

– Пані Ірино, якою є ситуація з усиновленням та іншими формами сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківського піклування, у нашому регіоні?

– Пріоритетною формою родинного влаштування для таких дітей, безперечно, є усиновлення. Це коли дитина набуває статусу рідної для нової сім’ї. Тим часом опіку, як правило, обирають родичі: бабусі, дідусі або інші близькі люди. Також є у нас і прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу. Прийомна сім’я може взяти на виховання від одного до чотирьох дітей, а в дитячому будинку сімейного типу можуть жити від п’яти до десяти вихованців.

На 1 липня цього року на відповідному обліку в Івано-Франківській громаді перебуває 35 сімейних пар, які можуть бути усиновителями. Вони різного віку: від 30 і навіть старші 50 років. Здебільшого хочуть усиновити дітей від одного до п’яти років. Але впродовж останнього року зросла кількість і тих, які бажають виховувати й старших дітей, зокрема до десяти років.

А на регіональному обліку для усиновлення на цю ж дату перебуває 32 дитини. Якщо говорити про те, чи збільшилася кількість таких дітей після повномасштабного вторгнення росії, то у нас ситуація стабільна: 93% таких дітей у громаді сімейно влаштовані. Більшість із них узяли під опіку їхні родичі. Але є й дітки, які підлягають усиновленню. На сьогодні набуло законної сили рішення суду щодо усиновлення двох із них місцевою сімейною парою. Також цього року івано-франківські сім’ї усиновили семеро дітей з інших регіонів. Загалом під наглядом нашої служби у справах дітей перебуває 111 усиновлених дітей.

11 дітей було усиновлено одним із батьків, переважно батьком. Це так зване внутрішньосімейне усиновлення, коли один із подружжя всиновлює спільну дитину. За останні два роки кількість таких випадків значно зросла. Якщо 2019-го ми мали лише дві-три такі справи, то нині їх близько 20.

– Щодо усиновлення та інших форм батьківського піклування у суспільстві сформувалося чимало міфів. Які найпоширеніші з них Ви хотіли б розвінчати?

– Часто можна почути, що усиновлення під час війни неможливе. Однак це не так. Згідно з українським законодавством, кандидати в усиновителі мають змогу усиновляти дітей з інституційних закладів, яких евакуювали за кордон через війну. Спочатку дитину тимчасово беруть під опіку на три місяці, наступний крок – усиновлення. Єдине обмеження стосується іноземних громадян: вони не можуть усиновлювати українських дітей під час воєнного стану.

Дуже поширений міф стверджує, що про усиновлення дитині не варто розповідати. Однак кожна дитина має право знати правду про своє походження. Усиновлення – не те, чим потрібно хвалитися, але це те, що дитина має знати.

– У мене створилося враження, що впродовж останніх двох років усиновлення перестало бути темою табу. Все частіше публічні люди й пересічні громадяни відкрито розповідають у соцмережах про своїх дітей, народжених серцем, і шлях до них. Що змінилося у цьому плані? Можливо, навіть служба у справах дітей почала більше популяризувати цю тему?

– Мені запам’яталася думка, яку ми почули на навчанні у Києві, що інформація про дітей, які потребують сім’ї, має бути доступною для всіх. Це цілком природно й правильно, адже ми маємо зробити все можливе, щоб допомогти цим дітям знайти щасливе сімейне життя. Публікація фотографій, відеороликів та детальної інформації про дітей – це один із найефективніших способів залучити більше людей до усиновлення та опіки.

Ми – представники нового покоління, вільного від стереотипів. Якщо раніше про усиновлення мовчали, вважаючи, що це табу, то нині ми відкрито говоримо про це як про нормальне й благородне рішення, підкріплене любов’ю і документами. Адже усиновлення – це про любов і відповідальність.

«Якщо раніше впродовж року близько 8-12 сімейних пар хотіли стати усиновителями або прийомними батьками, то нині їх кількість зросла до 35»

– Як на Вашу думку, змінилося ставлення суспільства до усиновлених дітей за останні роки? Чи відчувається менше стигматизації?

– Тема усиновлення стала надзвичайно популярною та зацікавила багатьох людей. Якщо раніше кількість пар, які хотіли стати усиновлювачами або прийомними батьками, була невеликою – близько 8-12 на рік, то нині їхня кількість зросла до 35. Причому це не просто кількісний, а й якісний зріз: серед кандидатів є як пари, котрі не мають власних дітей, так і сім'ї з досвідом виховання, які готові розширити свою родину. У нас на обліку є пари, котрі виховують троє власних дітей і мають бажання та матеріальний, фізичний, духовний, моральний потенціал для того, щоб стати ще й батьками для тих дітей, які потребують сімейного виховання.

Спостерігаємо цікаву тенденцію: коли люди відкривають свої серця для дитини, яка потребує сім’ї, в їхньому житті відбуваються дивовижні речі. Є випадки, коли у процесі усиновлення жінки дізнавалися про свою вагітність. Іноді між народженням власної дитини та усиновленням іншої минає лише рік. І от у нас є пара, котра виховує власного сина й усиновлену донечку. Це справді свідчить про те, що існує Божий промисел. Нинішнього року п’ять пар, які вирішили усиновити дитину, очікують власних дітей. Одна з пар навіть чекає на двійню! Це надихає. Коли дитина з’являється в сім'ї, вона стає для неї ангелом-охоронцем, який несе з собою любов, гармонію та нове життя.

«Одним із найбільших викликів є кількість дітей, які можуть бути усиновлені, а також розбіжність між бажаннями потенційних усиновителів і реаліями»

– Ще один міф, що усиновлення довгий і складний процес. Це справді так? І які реальні кроки можуть зробити його коротшим?

– Це дуже класне запитання. Дякую, що його поставили. Кожна людина дивиться на будь-яку ситуацію по-своєму. Наприклад, ми двоє дивимося на цифру «6», але ви бачите «9», а я – «6». Попри різні погляди процедура усиновлення, опіки/піклування дітей передбачає чіткий алгоритм дій і однаковий пакет документів для всіх кандидатів. Це стандартний набір: паспорт, довідка про доходи за останні пів року, медична довідка, довідка про несудимість тощо. Це робиться для того, щоб ми могли бути впевнені, що дитина потрапить у надійні руки.

На початку повномасштабної війни були думки про те, щоб тимчасово поставити на паузу навчання, яке з 2019 року є обов’язковим для кандидатів в усиновлювачі та прийомні батьки. Однак, зваживши всі «за» і «проти», дійшли висновку, що воно є надзвичайно важливим і корисним. Зокрема під час тренінгів бачимо пари, їхній вплив одне на одного, взаєморозуміння між ними. Також розуміємо, що ті люди, котрі пройшли цей курс, будуть готовими до викликів та усвідомлюють, що беруть на себе відповідальність за життя і здоров’я дитини!

Для одних збір документів – це додатковий стимул, який підсилює їхнє бажання взяти дитину в сім’ю. А для інших – це дуже довгий бюрократичний процес, під час якого опускаються руки. На мою думку, перелік необхідних документів є стандартним та обґрунтованим. Працюючи з парами, не помічала, щоб вони були незадоволені чи обурені з цього приводу.

Одним із найбільших викликів є кількість дітей, які можуть бути усиновлені, а також розбіжність між бажаннями потенційних усиновителів і реаліями. Часто люди мають конкретні уявлення про дитину, яку хочуть усиновити. Зазвичай хочуть маленьку дівчинку з білявим, кучерявим волоссям та блакитними очима. Тож ми пояснюємо, що наразі на обліку немає маленьких дітей, особливо тих, які відповідають зазначеним критеріям. Більшість дітей, які потребують сім’ї, – це підлітки або діти шкільного віку, часто з братами чи сестрами.

Потім ми скеровуємо пари на сайт Міністерства соціальної політики, у розділ «Діти». Там представлено детальну інформацію про кожну дитину, яка потребує сім’ї: опис, її фотографії. Саме тут розпочинається процес пошуку майбутнього члена сім’ї. Це непростий етап. Завжди кажу, що подаючи документи, пари проходять своєрідну підготовку до батьківства та «народження» дитини.

– З Вашого досвіду, за який найдовший та найкоротший терміни усиновителі знайшли свою дитину?

– Найкоротший строк – чотири місяці, найдовший – два роки. Маємо досвід, коли пара два роки перебувала на обліку, а потім ще раз звернулася до нас. На жаль, в обох випадках знайти дитину не вдалося. Важливо розуміти, що усиновлення – це спільна робота служби та пари. Ми надаємо всю потрібну підтримку на початкових етапах, але наступний пошук дитини – відповідальність самої пари. Це вимагає активної участі та щоденної роботи.

Я часто порівнюю процес пошуку дитини зі щоденною молитвою. Коли пара отримує доступ до інформації про дітей, які потребують сім’ї, це все одно, що їм дають особистий паспорт на двох. Я закликаю їх заходити на сайт, ретельно вивчати кожен профіль, доки не знайдуть саме ту дитину, яка стане частиною їхньої родини. Важливо пам’ятати, що сказати «ні» – це нормальне рішення, якщо щось не складається. Адже мета – знайти ту дитину, яка народжена саме для них. А для самих пар – це можливість дати дитині добрий шлях у майбутнє і стати для неї чудовим прикладом.

«Діти, яких виховують у повноцінних сім’ях, з дитинства оточені любов’ю і піклуванням. Наші ж діти, на жаль, часто позбавлені цього, тому вони потребують їх у рази більше»

– Що потрібно знати майбутнім усиновителям та прийомним батькам перед тим, як наважитись на цей крок?

– Насамперед те, що на цей крок людей має скерувати любов. Важливо розуміти, що цей шлях потребує витривалості і терпеливості.

– Що у Вашій роботі начальниці служби у справах дітей, яку обіймаєте вже п’ять років, є найскладнішим і найпростішим?

– Найболючішим є момент, коли розумієш, що дитина безмежно любить свою маму, але обставини складаються так, що вона не може забезпечити їй належного догляду через свої залежності. Ухвалюючи рішення про вилучення дитини з такої сім’ї, ми стикаємося з важким моральним вибором.

А що найпростіше?.. Насправді в цій роботі немає чогось простого. Коли йдеться про долю дитини, кожне рішення, кожен крок важать надзвичайно багато. На словах все видається простим, а на практиці ми стикаємося з безліччю складнощів та викликів. Любити – просто, а от діяти – складно.

– Чи можете поділитися цікавими історіями з життя, які можуть надихнути пари, які наважилися стати альтернативними батьками?

– Чинне законодавство України передбачає збереження сімейних зв’язків, тобто якщо є сімейна група з двох, трьох, чотирьох дітей, то їх не розлучають. Був один такий випадок. Приходять до мене кандидати в усиновителі і кажуть, що хотіли б усиновити лише молодшу дівчинку 10 років, а її 14-річну сестру – ні, бо вважають, що вона для них задоросла. Тож ми делікатно їм пояснили, що згідно із законом, сестер не можна розлучати. А також сказали, що вони мають 10 днів, щоб обдумати своє рішення. І в результаті вони таки вирішили взяти на виховання обох дівчат. Минув рік з часу, як ця сім’я об'єдналася. І ось під час нашої зустрічі з мамою вона каже мені: «Наша молодша донька – справжня зірочка, активістка, постійно в русі. Її майже ніколи немає вдома. А старша – то наша помічниця, виявилася справжньою берегинею домашнього вогнища. Вона завжди поруч, готова підтримати й допомогти. Ми такі раді, що тоді послухали своє серце й вирішили усиновити відразу двох підлітків».

Саме цей випадок став для нас переломним моментом. Ми зрозуміли, що є люди, які готові взяти на виховання дітей старшого віку. Завжди наголошуємо потенційним усиновителям і прийомним батькам, що діти, котрі перебувають на обліку, дуже багато чого пережили. Діти, яких виховують у повноцінних сім’ях, з дитинства оточені любов’ю і піклуванням. Наші ж діти, на жаль, часто позбавлені цього. Тому вони потребують їх значно більше. Люди, які готові їх прийняти, не завжди одразу отримують належну оцінку своїх батьківських зусиль. І до цього потрібно бути готовими. Мені дуже подобається фраза: «У Бога все готово». Тобто якщо ми щось робимо, значить, саме це Бог поклав на серце і Він усе це нам уже приготував.

В Івано-Франківську уже понад 10 років функціонує «Вікно життя». За час моєї роботи на посаді начальниці служби у справах дітей двох немовлят знайшли саме у такому «Вікні». Ці діти мають щасливу й добру долю, адже їм дали можливість жити. Після завершення всіх потрібних юридичних процедур їх усиновлюють. Звісно, заохочувати до відмови від дітей неприпустимо. Але якщо життя вже зародилося, маємо зробити все можливе, щоб воно тривало.