«Особистою поразкою Путіна, «тривожним сигналом для Кремля» називають українські політологи зустріч Президента України Володимира Зеленського з очільником США Джозефом Байденом, що відбулася на початку вересня. Зокрема речник української делегації у Тристоронній контактній групі в Мінську Олексій Арестович назвав головним досягненням офіційного Києва те, що за підсумками перемовин двох президентів уже ніхто з них нічого не казав про нібито безальтернативність мінських переговорів щодо закінчення війни на Донбасі.
Тим часом, коли Дж. Байден разом із В. Путіним після своєї червневої бесіди в Женеві вийшли на спільну пресконференцію, то майже одразу заговорили про мінський процес. Тепер же у спільній декларації глав України й США, повторимо, – жодного натяку на мінські угоди. І це попри те, що в оточенні самого Байдена є чимало осіб, які бажають нормалізації відносин з Росією.
О. Арестович теж переконаний, що зняття того питання з порядку денного українсько-американських переговорів у Вашингтоні, що зробила саме адміністрація Білого дому, – це величезний програш офіційної Москви.
«У Лаврова перед зустріччю Байдена й Путіна в одному з інтерв’ю вискочило таке: «Ми ніколи не дозволимо Україні знятися з гачка мінських домовленостей». Так ось, того гачка більше не існує», – заявив він.
Що ж до інших наших здобутків на «саміті Україна–США, то й важко сказати щось певне. Поки вітчизняні експерти лише збирають інформацію про всі складові візиту В. Зеленського до США і розминаються в оцінці його наслідків, варто переглянути текст згаданої заяви глав двох держав.
Формально саме це доволі вичерпне комюніке, яке є у відкритому доступі, – чільний результат тієї зустрічі. І воно видається доволі привабливим для української сторони. Та не забуваймо, що його готували-узгоджували заздалегідь, як зазвичай діють у таких випадках, і той текст зостався незмінним і після розмови двох президентів, яка, до речі, тривала дві години.
Отже, те підсумкове резюме не відбиває справдешніх результатів переговорів Зеленський–Байден, а радше є відображенням думки американського уряду про Україну, а також демонструє очікування Вашингтона від Києва, які той погодився публічно підтвердити. Тобто воно, звісно, важливе, але, мабуть, не менш, а то й більш значущим є те, чого там немає, але про що, безумовно, говорили пан Володимир та містер Джозеф. Утім, про зміст їхньої бесіди можемо лише здогадуватись, оскільки на спільній пресконференції з уст обох промовців прозвучали доволі стандартні фрази.
Якщо ж повернутися до спільної заяви України й США, то в ній, як мовлять, чорним по білому задокументовано наразі одну з найбільших нерозв’язуваних («непідйомних») проблем української зовнішньої політики, яку нам ще належить осягнути, але про що у дипломатичних колах дискутують уже протягом кількох місяців: чинна адміністрація США не готова підтримувати зближення України з НАТО. Цікаво, що за Трампа, якому дорікали в потаканні Путіну, з Вашингтона лунало значно більше сигналів на підтримку України, ніж маємо нині. Правда, й категоричної відмови також не прозвучало. Словом, як у відомому шлягері: «Я не сказала «так», мілорде. Ви не сказали «ні».
Схоже, в «господарстві» Байдена все ще визначаються, що робити з Україною, і залишають можливість для повороту політики Вашингтона як в один бік, так і в інший. Тож у тому комюніке у блоці з амбітною назвою «Підтримка євроатлантичних прагнень України» немає ні слова про таку підтримку. Йдеться лише про «право України обирати зовнішньополітичний курс... включно з прагненням вступити до НАТО». Ні підтримки ідеї надання Україні Плану дій щодо її членства в НАТО (ПДЧ), ані обіцянки допомогти на шляху до того, ні навіть стандартного запевнення, яке нікого ні до чого не зобов’язує, що «одного дня Україна таки стане членкинею НАТО».
І це не випадково. Адже частина урядовців США скептично ставиться до зближення України з Північноатлантичним альянсом, і під час підготовки візиту Зеленського радили Банковій забути про ПДЧ. Проте Зеленський до того не дослухався, і, схоже, ця тема таки була однією із ключових на його переговорах з «вуйком Джо». Ми наразі не знаємо, які відповіді почув В. Зеленський від господаря Білого дому на своє сакраментальне «коли Україна буде в НАТО?». Але на пресконференції у Вашингтоні він підтвердив, що ставив американському колезі ці запитання та доводив, що США мають активніше сприяти нашій державі в її прагненнях.
«Ми говорили багато про це. Темі НАТО приділили чимало часу. У нас є аргументи, про які ми досі не розмовляли... Я відчуваю, що президент підтримує Україну щодо надання членства в альянсі, але яким буде шлях – мені складно говорити», – так відказав В. Зеленський на відповідні запитання журналістів.
Це, безперечно, глибокий геополітичний провал Києва, який, проте, дещо врівноважує як згадувана «поразка глави Кремля», так і проголошений новий пакет безпекової допомоги Україні від США в обсязі $ 60 млн, що охоплює бронебійні системи «Джавелін» та інше оборонне летальне й нелетальне обладнання, котре дасть змогу Україні більш ефективно захищати себе від російської агресії.
До речі, з 2014-го США виділили 2,5 млрд доларів на підтримку української армії, включно з 400 млн, наданими Україні лише цього року… Серед привезених із Вашингтона «дарів» – і додаткові $45 млн на подолання наслідків російської агресії та обіцянка надіслати нові партії вакцини від коронавірусу.
На який же віддарунок пішла Україна? Публічно погодилася на продовження судової реформи, обрання очільника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури «відповідно до найкращих міжнародних практик» (останнім часом ми послідовно зривала цей конкурс), ухвалення законодавства для захисту повноважень чинного директора НАБУ та забезпечення прозорого й надійного процесу відбору його наступника, впровадження низки норм стосовно захисту прав людини і т. д. й т. ін.
Та ці пункти, які вже не раз лунали у світовому інформаційному просторі, бліднуть перед озвученим ноухау щодо структурних змін в Україні –
новою програмою реформ, інформація про яку, розміщена у блоці, присвяченому реформуванню судової системи, боротьбі з корупцією, просуванню прав людини тощо, прозвучала так: «Україна розробляє амбітний та всеосяжний План трансформації, який буде розглянуто на наступному засіданні Комісії стратегічного партнерства (України та США)».
Але про сам зміст цього плану – анічичирк. Знову ж таки, зостається лише снувати здогади. Що за «всеосяжна трансформа» додасться до ста з гаком реформ, які нині жевріють в Україні? Мабуть, щось глобальне, судячи з розмаху. Щось либонь на кшталт «горбачовської перебудови», яка призвела до розвалу СРСР. Звісно, було б добре, якби та метаморфоза зруйнувала український олігархат. Та якщо вона рознесе на друзки й нашу державницьку самостійність?!
Втім, не будемо песимістами, хоча такі люди й мають зайвий привід порадіти, коли їхні очікування не справджуються. А наголосимо насамкінець на ще одному позитиві від поїздки В. Зеленського до США. Єдине резюме двох президентів прописує відновлення діяльності Комісії стратегічного партнерства (КСП) України та США – постійного механізму, який має підтверджувати, що особлива вага наших держав одна для одної – не порожня декларація, й під егідою якого вирішуватимуть ключові питання партнерства Україна–США та вивірятимуть наперед ті чи інші геополітичні кроки офіційного Києва.
КСП не працювала з 2018-го, тож її перезапуск запланували вже на цю осінь. На першому ж засіданні комісії, як слід сподіватись, окреслять і головні обриси «всеосяжної трансформи».
