24 лютого виповнилося б 100 років від дня народження Омеляна КОВАЛЯ - видатного українського громадського діяча, члена проводу Організації Українських Націоналістів, політв'язня Аушвіцу. У 13 років його вперше викликали на допит за політичні погляди, у 21 – він проголошував Акт відновлення незалежності, два з половиною роки провів у концтаборі Аушвіц, добре знав Василя та Степана Бандеру, понад 20 років очолював Спілку української молоді в Бельгії…

24 лютого 1920 року був вівторок. У Мюнхені тоді проголосили «25 пунктів» політичної програми Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, а у Великобританії Ненсі Астор стала першою жінкою, яка виступила в Палаті громад Сполученого Королівства. А тим часом неподалік Долини, у мальовничому селі Рахиня в сім’ї Василя і Павліни Ковалів на світ з’явився хлопчик, що отримав давнє християнське ім’я - Омелян. Дитинство проходило безтурботно, хлопчина ріс у постійній ласці і любові близьких. Під пильним впливом виховання такі потуги, як волелюбність, гуманність, загострене почуття справедливості стають орієнтирами у дорослому житті, повному випробувань і перешкод, про які навіть не здогадувався зовсім малий Омелян.

У віці п’яти з половиною років він потрапив у школу, де всі учні в класі були старші за нього. Однак це ніяк не завадило Омеляну вже з перших днів показувати ледь не найкращі результати посеред своїх однокласників. Особливу цікавість мав до читання, бо читав практично все, що бачив. Це міг бути місячник для дітей «Дзвіночок», або якась більш доросла література з читальні «Просвіти», чи тижневик «Народна справа». Тут діло було в тому, що перше попаде до рук. Потім – рік засвоєння малярства у приватного вчителя, військового емігранта, сотника армії УНР – Олеся Соловія. Саме тоді юнак вперше розуміє неоднозначність життя. Бо хтось співпрацює з польською поліцією, як от колишній вояка, а хтось чинить спротив жорстоким діям «пацифікації», що тривали в Галичині в 1930 році. Далі йде період трирічного домашнього навчання і перше знайомство з підпільними листівками ОУН. Несподівано Омелян потрапляє на допит до польської поліції, а саме її політичного відділу. Хлопець отримує коротке доконане питання: «То ти читав «Сурму»?».Так, саме цю «Сурму», яка залишалась вісником українського революційного руху, і за яку могли легко запроторити до в’язниці. Проте, тут він вийде сухим із води.

30 роки XX століття для Омеляна проходили в українському культурному середовищі і в праці в кооперативах товариствах. 1938 рік стає для нього переломним. На тлі державности Карпатської України, 18-річний Омелян стає членом революційних сил ОУН, складає присягу на хресті і пістолі, отримує свою першу бойову зброю і завдання з організаційної розбудови. Маневрування між конспіративним і цивільним життям викликало певну тривогу, але справ було достатньо. Почалась війна. Німці напали на Польщу, а радянські війська перейшли кордон, зайнявши Західну Україну. Утвердження влади комуністів, зміна постійної роботи на курси по плановій економіці привели до праці в ворожій «Райспоживспілці», проте ненадовго. Кінець червня 1941 року привів на українську землю нових окупантів і нові виклики.

Перед приходом німців за дорученням повітового провідника «Нечая» юнак отримує групу бойовиків для встановлення на місцях порядку і запобіганню грабежів. Вони взяли контроль на містом, створили тимчасову міліцію та очікували новин. По радіо передали приголомшливу звістку: у Львові Українські Національні Збори ОУН за ініціативи Організації Українських Націоналістів революціонерів під проводом Степана Бандери проголосили Акт відновлення Української Держави. Не чекаючи наказу від Крайового Проводу про ознайомлення всіх з цією новиною, Омелян Коваль завчасно бере участь у створенні місцевого уряду і наступного ранку проголошує українську владу у місті Долина. Надалі українці протистояли угорській жандармерії та німецьким військам. Уряд не розігнали, але пильно наглядали за ним. З липня в повітрі витав дух небезпеки, постійно йшла мова про арешти. Так і сталось. 15 вересня 1941 року таємна поліція викликала оунівців на бесіду, де відбулось швидке ув’язнення без зайвих розмов. Вечірнім етапом їх було доставлено до в’язниці у місті Станіславів.

«Я потрапив до келії, де вже не було лежачого місця, а в’язні сиділи сперті до стін. Вражало густе повітря і неприємний в’язничний сопух», - такими словами описує свої перші враження О. Коваль. Маючи малий досвід тюремного ув'язнення, він навіть не уявляв, що чекало його далі. Тут, а далі у Львові на Лонцького та в Кракові в тюрмі «Монтелюпіх» було багато націоналістів і провідних діячів. Певною мірою складалось враження про кінець боротьби,оскільки ніхто не володів жодною інформацією. В’язні описували тюремні дні так: умови були хороші, дозволяли для них Службу Божу, чистоту і порядок перевіряла адміністрація. Харчі і різну допомогу могли отримати від польського комітету, що віз для своїх співвітчизників хліб і гроші. Однак не було ніякого контакту зі світом, листування з рідними забороняли.

Наприкінці весни 1942 року тюрми почали поповнюватись новими людьми з оунівського оточення. Вони дали зрозуміти полоненим, що боротьба в Україні триває, і люди, які сидять тут, мають велике значення для тих, хто бореться на волі. Все докорінно змінилось 20 липня 1942 року, коли 25 в’язнів, названих «Бандера-группе», направили в «новий дім» – концентраційний табір Аушвіц. У цій групі були такі відомі діячі визвольного руху, як Василь Бандера, Степан Ленкавський, Петро Мірчук, брати Пасічники, Дмитро Яців та ін. О. Коваль потрапив до одинадцятого блоку. Ось як він згадує: «Ми стали номерками, а щоб це утривалити, то на лівій руці кожному зроблено татуаж, якого змазати не можна».

Далі були важкі дні в «Нойбав», команді, що займалась будовою нових будинків для розширення табору. Важка фізична робота і постійний нагляд, на фоні особливої жорстокості наглядачів і поганого харчування виснажували навіть найбільш загартованих. Багато молодих душ так і залишилися спочивати на території зони поневолення. Політичний в’язень за час перебування відбув ще декілька робіт: «фольксдойчі» - це було будівництво стодоли в полі, мийка посуду на військовій кухні і «Ефектен-касем» - робота з індивідуальними речами в’язнів.

Але цікаво, що з часом українці в таборі змогли отримати дозвіл на діяльність редакційної колегії і видавати свої журнали та альманахи.

Так минули 1943 і 1944 роки, а вже 18 січня 1945-го через наближення фронту, всі в’язні, що могли самостійно пересуватися, рушили на евакуацію під пильним наглядом конвоїрів. У штучних тунелях гірських масивів Альп, Омелян і його товариші прокладали нові шляхи, а поруч, в цих же тунелях, німці робили зброю. Це були останні спроби спротиву в повному оточені. Ввечері 5 травня 1945 року охорона табору оманливим способом спробувала завести усіх в’язнів в тунель і розстріляти їх. Однак вони здогадались і спричинили великий бунт. Уже 6 травня 1945 року американські танки були на цій території. Ніхто з в'язнів навіть не думав нікуди тікати, всі чекали їжу і Червоного Хреста.

Після військової боротьби і табірних поневірянь для О. Коваля настав період тривалої щоденної праці. Вже було пройдено всі дев’ять кіл пекла, а попереду навіть не видно щастя, а лишень нові і нові випробування. Дороги додому немає – там чекають вороги, а реальні будні еміграції в затишній Європі, ніяк не зігрівають душі. Одне, що залишається у цьому разі – праця, титанічні зусилля, щоб зробити щасливий куток, де ти зараз. Перед Омеляном постають дві важливі лінії: власної самореалізація в нових умовах,і консолідація українських сил в одне ціле для збереження їх від асиміляції іншими етнічними групами.

Цей шлях починається з американських повоєнних окупаційних зон, де зосереджувалось українське життя. В Мюнхені створюється Народний Університет на основі колишнього Українського Вільного Університету з тим самим професорським складом. Найцікавішим для Омеляна тут є педагогіка і психологія проф. Григорія Ващенка. Український Технічно-Господарський Інститут став наступною ланкою навчання, але молодому Ковалю цього було мало. Він прагне потрапити в Бельгію в місто Левен, де знаходився сильний освітній осередок. За допомогою він звернувся до Проводу ОУН. Так йому видають фальшиві документи на ім’я польського військовика, що ніби їде у відпустку на Різдво. Проте цей план провалився. Англійський прикордонник відправляє Омеляна до Аахену (Німеччина), де військовий суддя дасть один місяць тюрми за такі незаконні справи. Те саме трапилось вже вдруге через пів року, коли Омелян зміг вже перетнути кордон і побути на бельгійській землі.

Триває 1947 рік і зв’язок діяча з ОУН(р) є постійним. Його завданням було зустрічати в прикордонних зонах рейдові групи Української Повстанської Армії і надавати їм першу можливу допомогу. Після цього завдання Омелян легально отримує візу та прямує на навчання в Левен. З 1948 року починається його громадська робота. Омелян Коваль долучається до Спілки Української Молоді, бере участь в житті Українського Допомогового Комітету, який в подальшому стане найбільш впливовою організацію українців Бельгії. Завдяки досвіду роботи в коопераціях в Долині Омелян забезпечує матеріальними благами українців. Довга праця в економічній справі почнеться з невеличких крамниць і закінчиться великою відпочинковою базою для таборування українського юнацтва – «Франкополе». В 1951 році він очолює Крайову Управу СУМ бельгійського терену, велику увагу приділяє вишколу впорядників і виховників, організації літніх таборів. Ще через сім років Омелян стане головою Центрального Комітету СУМ, який очолюватиме протягом наступних 20 років. Важливими досягненням було створення нових друкованих матеріалів. За його ініціативою з’явився дитячий журнал «Крилаті» і продовжувався друк давнього рупору організації «Авангард». Важко оцінити весь вклад, який здійснив Омелян Коваль для організації. Все його життя і кожен подих був спрямований на розбудову України. Інколи ця діяльність перешкоджала звичайному життю сім’янина, бо забирала надто багато часу. Далі буде ще багато різних організацій, громадських справ і безкінечний вир інших подій…

У 2013 році Омелян повернеться в незалежну Україну назавжди. Тут його чекатиме визнання і безліч нагород: орден «За заслуги» III ступеня, почесний знак св. Юрія від м. Львова, орден першого ступеня регіонального фонду ім. Короля Данила, бельгійський королівський орден Леопольда II-го із званням офіцера, орден Свободи і орден Володимира Великого від голови Київського Патріярхату – тільки офіційно підтвердили велич особистості, що своїм титанічним трудом була прикладом для всіх поколінь. Все просто – істинна краса у вічних цінностях: любови, жертовности, щоденній праці, волелюбности, обороні великих правд. Це і робить людину кращою.

19 січня 2019 року у Львові, на 99-му році життя перестало битись серце Омеляна Васильовича. А вже 23 січня 2019 року на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря його провели в останню путь. Життя слід прожити гідно. Так, щоб, зустрічаючи смерть, можна було з гордістю сказати, що все, що відбулось протягом життя, не було марним. Впевненість в тому, що шлях Омеляна Коваля був не марним, демонструє слід його діянь на землі. У сторіччя народження ми оживляємо теплими словами людину, що стала орієнтиром не для одного покоління українців. Згадуючи у світлій пам’яті справжнього націоналіста, Спілка Української Молоді має за честь бути спадкоємцем його великих справ, які беззаперечно слідували гаслу «Бог і Україна».