Як правило, таїнство створення писанок передається від старших поколінь молодшим. Саме завдяки спадковості традицій – писанкарство досі живе і розвивається. Напередодні Великодня у Музеї писанкового розпису в Коломиї відбувся незвичний майстер-клас. Його ініціаторка – відома в Україні і за її межами писанкарка в п’ятому поколінні, заслужена майстриня народної творчості України, кандидат педагогічних наук Світлана Стадник. Цього разу ролі змінилися, і учні майстрині навчали розпису своїх рідних: мам, татів, бабусь, дідусів. Це було дуже зворушливе і по-особливому тепле дійство, яке яскраво демонструє те, що українські традиції проростають у сьогодення і продовжують жити у нових поколіннях.

Світогляд предків

На першому поверсі знаменитого коломийського музею, який в народі лагідно називають «Писанкою», панує дуже творча і надихаюча атмосфера. Здається, це чи не ідеальне місце для писанкового майстер-класу. Тут усе буквально «дихає» цим давнім сакральним мистецтвом, а стіни зберігають тисячі історій, закарбованих у воску. Тож творити в такому просторі легко й водночас надзвичайно відповідально. Це стало можливим завдяки співпраці із завідувачкою Музею писанкового розпису Оксани Ясінської.

З вітальним словом до учасників майстер-класу звернулася генеральна директорка Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського Ярослава Ткачук. Вона зауважила, що передвеликодній час – це період, коли маємо нагоду з високо піднятою головою відчути, наскільки українці багаті своїми традиціями, неповторні та самобутні у своїй культурі.

«Ця писаночка, у тендітній шкаралупі якої заховане життя, несе в собі колосальний пласт нашої історії та пам’яті, – наголосила Ярослава Ткачук. – З молитвою та розведеними фарбами матері сідали до роботи з думками про найважливіше: аби дітки були здорові, аби в родині панувало щастя, аби худібка велася та врожай був щедрим, аби не було воєн, зла і болю, аби всі ми були як один – у любові та повазі. У символах-знаках на писанці зашифровано світогляд наших предків, це живий відголосок їхніх думок і найщиріших побажань, переданий нам крізь віки».

«Традиційно вважається, що досвід має передаватися від старших до молодших, – зауважує Світлана Стадник. – Проте на цьому майстер-класі прагнула показати зворотний зв’язок: як діти передають майстерність написання писанки своїм батькам, які, можливо, раніше ніколи й писачка в руках не тримали. Мої учні, опанувавши це мистецтво на заняттях, тепер самі стають наставниками для рідних».

Майстриня переконана, що в сучасному світі ієрархія навчання може змінюватися, і це лише йде на користь справі: «Можливо, за давніми канонами все мало бути інакше, але яка різниця, у який спосіб ми зберігаємо цю традицію? Головне – результат: чи діти передадуть знання батькам, чи батьки – дітям, жива нитка спадковості не переривається».

Надзвичайно зворушливо було спостерігати, як діти зосереджено й детально розповідають своїм близьким, що треба зробити для того, щоб їхня перша писанка таки вдалася. Перш ніж приступити до роботи, обов’язковою є молитва. Саме з неї розпочинається справжнє таїнство творення. «Писанка – це оберіг від зла, і щоб наповнити її доброю енергією, потрібно щиро помолитися», – розповідає учениця 6-го класу Коломийського ліцею №9 Поліна Ясніковська, яка вже третій рік займається писанкарством. Сьогодні дівчинка навчає цьому ремеслу свою маму. Вона додає, що після молитви важливо творити в тиші, без зайвих розмов і суєти.

Саме цих духовних основ Світлана Стадник навчає своїх вихованців. Головні правила, яких майстриня незмінно дотримується у творчості, – це молитва та світлий настрій, аби розписане яйце було «для душі і від душі».

«Писання писанок – це свого роду творчий відпочинок. Через знаки-символи ти передаєш усе добре, весь свій позитив і гарні емоції», – каже пані Світлана.

«Нічого не стирайте! Якщо капнув віск, знайте, що так і має бути, просто продовжуйте творити. У писанкарстві важливо дотримуватися канонічних знаків-символів, але кожен зображує того ж «коника» чи «сонечко» так, як відчуває. Навіть випадкова крапелька на шкаралупі не є зайвою, вона може символізувати зернятко, її завжди можна обіграти, продовживши свою думку. Це змушує мислити творчо: як із випадкової плямки створити інший знак? Нехай ваша фантазія розвивається», – наставляє відвідувачів майстер-класу писанкарка.

Але не все так просто. За оманливою легкістю ховається чимало технічних нюансів, які важливо знати, перш ніж нанести першу лінію з орнаменту. Майстриня докладно роз’яснює кожен крок:

«Перший раз розігрівайте писачок над свічкою сильно. Якщо він прогрітий недостатньо, ми не наберемо віск, а лише зламаємо інструмент. Але й не перегрівайте, бо задимить. Писачок завжди має бути гарячим. Коли віск уже всередині – прогріваємо кінчик і пишемо. Пам’ятайте, що віск має властивість закінчуватися, тож щойно писачок перестає писати – одразу набирайте знову».

Ще один важливий момент, що справжні писанки пишуть на повних яйцях, не «видуваючи» з них білок із жовтком.

«Писанка – це символ життя, народження та відродження, тому вона обов’язково має бути «живою», – наголошує писанкарка.

Коли заплановані орнаменти вже з’явилися на білому овалі, яйця занурюють у фарбу. «Це вже не просто яйця, це – писанки!» – урочисто проголошує майстриня. Вона пояснює, що звичайне яйце стає писанкою-оберегом уже тоді, коли на ньому написаний бодай один сакральний знак. Зорі, крапки чи кружечки – це символи сонця, «безкінечник» – знак вічного життя і водночас символ дощу, адже без небесного тепла та вологи життя на землі неможливе.

Творчість, що опирається на традицію

Світлана Стадник працює вчителькою технологій у Коломийському ліцеї №9, саме на цих уроках вона навчає своїх учнів створювати писанки. І робить вона це не мало, і не багато, а 35 років! Педагогиня переконана, що надзвичайно важливо йти в ногу з часом, але при цьому дбайливо зберігати те, що передається з покоління в покоління.

Найбільше майстриня створює писанок рідного краю – покутських та гуцульських, проте як учителька навчає дітей писати писанки різних регіонів.

«Це не означає, що там якась інша техніка – хіба що лемківські пишуть шпилькою. Річ у тім, що навіть той самий орнамент чи знак-символ у різних куточках України може називатися по-різному. Я навчаю дітей передусім традиційних розписів. Важливо, щоб вони опанували базу, а вже потім могли вільно творити, знаючи особливості писанок кожного регіону», – пояснює вона.

Світлану Стадник мистецтва створення писанок навчила її мати – Галина П’ятничук. Вона згадує, що мама була її першою «домашньою вчителькою», яка передала дітям усе, що стосується збереження та відродження традицій народних мистецтв.

«Взагалі у нас писала писанки ще прабабуся Марія Лубик. Мама дуже хотіла, щоб ця традиція не переривалася, щоб її діти обов’язково її продовжили», – розповідає майстриня.

Так і сталося. Доньки пані Світлани – Надія та Ярослава також знані писанкарки – членкині Національної спілки народних майстрів України. Підростає й нове покоління. Онук Павлик, який навчається у п’ятому класі, уже вправно тримає писачок. Свою першу писанку він створив у три рочки. У родині жартують, що хлопчик народився з писачком у руці, як справжній гуцул із барткою.

«Та перша робота була простою крапанкою чи навіть «ляпанкою», але головне, що вона була написана», – із теплотою згадує вона.

«Творча, натхненна, добра і впізнавана», – саме так пані Світлана характеризує власну писанку. Майстриня зізнається, що любить експериментувати, поєднуючи найрізноманітніші барви: від сонячного жовтого й палкого червоного до глибокого синього та фіолетового. Вона не боїться навіть змішувати їх, шукаючи нові відтінки.

«До цього процесу я підходжу творчо. Можливо, мої кольорові рішення не завжди є суворо традиційними, але вони точно – писанкові», – каже вона.

Щодо часу, за який народжується писанка, то писанкарка зауважує, що все дуже індивідуально. Втім, на створення одного розпису йде не менше трьох годин, адже це насамперед живий творчий процес, а не просто механічне переписування орнаменту.

Перша проба писати

Надія Дуда востаннє тримала писачок у руках ще 20 років тому. Свого часу Світлана Стадник також навчала її цього мистецтва, а сьогодні, крізь десятиліття, вже син Станіслав допомагає їй пригадати навички розпису.

«Мені надзвичайно цікаво спостерігати за цим процесом. Оскільки мама вже знає основи і має досвід, працювати нам легко. Я лише підказую та показую, як правильно вести лінії», – розповідає хлопець і зауважує, що для того, щоб писанка справді вдалася, потрібні не лише вмілі руки, а й чіткий творчий задум.

Коломиянка Тамара Приходько на цьому майстер-класі вперше спробувала створити власну писанку.

«У нашій родині не було традиції писанкарства, тому для мене це завжди було дивом, таким собі мікровитвором мистецтва, – ділиться думками жінка. – Мені здавалося, що це надзвичайно складно. Власне, так воно і є. Мої перші лінії далекі від бездоганності. У доньки Дарини краще виходить завдяки Світлані Степанівні. В школі вона має уроки, на яких майстриня ділиться своїм досвідом. Для мене це безцінно. У наш час у школах такого точно не вчили. Те, що нині діти мають можливість переймати ці знання у стінах навчального закладу, – чи не найкраще, що можна запропонувати підростаючому поколінню. Зрештою, де ж іще вчитися писати писанку, як не в нашій писанковій Коломиї?!», – переконана моя співрозмовниця.

Пані Тамара наголошує, що для українців писанка є глибоким сакральним символом, а не просто прикрасою.

«Як ми вдома вчимо дитину молитви «Отче наш», так, напевно, і в школі мали б навчати писати писанку. Це споріднені речі, адже в кожен орнамент ми вкладаємо безліч значень. Писанка – це певною мірою закодована молитва українського народу», – підсумовує жінка.

Також читайте: Магія кольору чорнопотоківської писанки