Пандемія коронавірусу COVID-19 стала справжнім викликом для української системи освіти. Загалом учасники освітнього процесу дуже швидко почали пристосовуватися до нової карантинної реальності. Хтось краще, хтось гірше… Коронавірус дуже яскраво показав, що на практиці українські школярі не мають рівного доступу до якісної освіти, особливо в умовах кризи. І дистанційне навчання, яке сьогодні чимало батьків сприймають як чи не найбільше зло, у кожному конкретному класі та школі працює і виглядає дуже по-різному.

Таке «розмаїття» триває і в новому навчальному році. З 1 вересня школи області працюють у дуже різних форматах: від звичайного – до дистанційного, а також у різних умовах та обставинах. Це один із найскладніших навчальних років, який потребує комплексної та системної державної програми.

В інтерв’ю газеті «Галичина» директор Івано-Франківського регіонального центру оцінювання якості освіти Богдан ТОМЕНЧУК виокремив конкретні кроки щодо виходу з кризи, яку сьогодні переживає українська освіта через коронавірусну пандемію. Зокрема наголосив: обставини складаються так, що треба терміново робити дистанційне навчання системним, доступним, необтяжливим, мотивуючим, мотивованим, з регулярною діагностуючою складовою. І додав, що при достатній концентрації зусиль школи, влади і громади це можливо втілити в життя, адже «енну» кількість років тому в ЗНО також не вірили, а сьогодні це одна з найуспішніших реформ української освіти.

– Богдане Михайловичу, на вашу думку, які кроки потрібно зробити на всеукраїнському, обласному чи міському рівнях, щоб адекватно та ефективно відреагувати на ту складну ситуацію, яка склалася в освіті під час пандемії?

– Ситуація, в якій через пандемію опинилася українська освіта, насамперед, продемонструвала свою всеосяжність, а також те, що без підходів, відмінних від усталених, нам уже не обійтися. Яким недосконалим не був би дистанційний спосіб передачі знань у цьому разі він стає неминучим. На моє переконання, розв’язувати цю проблему потрібно у державному масштабі і однозначно із системним підходом. Насамперед, як на мене, потрібно виділити ядро усіх наявних програм, предметів та класів. Якщо сьогодні школа від першого до останнього дзвоника – це біля 10 000 уроків, то виділивши таке ядро, очевидно, зможемо зменшити кількість занять для дистанційного засвоєння. А тоді варто б розробити з кожного уроку його відеоверсію.

Це не дешеве задоволення. Є підрахунки, котрі стверджують, що одна година такої «радості» коштуватиме біля 20 000 гривень: від розробки уроку – до його розміщення на якісь платформі, підтримка перебування цієї інформації там тощо. Через те, що коронавірус бере своє, й навіть без пандемії ці уроки будуть необхідними, бо діти все одно хворітимуть і з тих чи інших причин не відвідуватимуть заняття, то така гра вартує свічок. Але тут, як на мене, треба не стріляти по горобцях, тобто не кожна школа зокрема, не кожен учитель зокрема, а системно створити стандартизований, а з часом і сертифікований, урок для всієї України.

Ми маємо справу з казкою про втрачений час. Це треба було зробити давно. Проте це не означає, що слід опустити руки і здатися на милість обставинам. Треба, як на мене, зробити те, про що говорив вище і братися за справу. Це будуть інвестиції, вкладені у майбутнє, і не можна допустити, аби хвороба чи інші обставини вкрали це майбутнє у суспільства чи у кожної окремо взятої дитини зокрема. При цьому варто звернути увагу на системну діагностику якості засвоєного матеріалу, навіть після кожного уроку. Тут можуть стати в пригоді технології комп’ютерного тестування. Те, що я кажу, не є таким недосяжним, тому що багато чого вже зробили в Україні добровольці. Якщо це взяти за державну політику в галузі освіти, то цього всього можна домогтися.

– Окрім створення системної платформи дистанційного навчання, які ще інструменти не варто ігнорувати?

– Не варто відкидати таку річ, як телевізійні уроки. Колись ці процеси починалися, і як на мене, не заслужено канули в Лету. Невдалий досвід не означає, що так діяти неможливо. Якщо зважити на кількість телеканалів, вчителів, які є в Україні, то ми можемо без шкоди для фінансової політики того чи іншого каналу, створити телевізійні уроки, залучивши туди знаючих вчителів, які здатні це зробити, використовуючи усі ті можливості, які надає телевізійний спосіб передачі знань. Можемо зробити з цього вагомий засіб впливу на коронакризу в освіті. Вкрай необхідно розробити «бібліотеку» онлайнуроків, але вона має бути системною, охопивши всі теми навчального року. І тут варто йти на будь-які бюджетні видатки, на будь-які правові незручності, які можуть виникнути при цьому.

Вагомим доважком був би загальноукраїнський онлайнчат, в котрому після кожного заняття можна було б отримати консультацію з приводу тієї чи іншої незрозумілої частковості. Очевидно, що він мав би бути окремим для кожного предмету, класу, а то й уроку. Задіяність усіх вчителів у цьому чаті була би похвальною і необтяжливою.

– Як гадаєте, чому більшість батьків учнів дуже негативно сприймає дистанційне навчання?

– Бо вони зіткнулися з не найкращою версією «дистанційки», котра виникла вимушено, зненацька, похапцем. Проаналізувавши помилки, вузькі місця, великі і малі незручності можна і треба шукати прийнятну для всіх, насамперед дітей, версію цього процесу.

– Як можете охарактеризувати цей навчальний рік?

– Напевно, чіткіше на це питання може дати відповідь практикуючий вчитель, директор школи… Зі свого боку можу його охарактеризувати як такий, котрий аж волає про створення системи мотивацій до навчання. Ми маємо справу, на превеликий жаль, з не дуже мотивованим учнем, а відсутність мотивації перекреслює усі плюси та мінуси тої чи іншої системи навчання, в тому числі і дистанційної. Можна багато речей долати, якщо є здорова мотивація у всіх учасників процесу. Але якщо в значної частини задіяних людей школа чи навчання є всього-на-всього можливістю перетримати дитину якийсь час під контролем дорослих, то це не найвище, не найякісніше сприяння налагодженню тої чи іншої системи передачі і засвоєння знань.

Беззаперечне одне – потрібне дієве суспільне і професійне обговорення стану речей. Обговорення не заради обговорення, а обмін думками, ухвалення реальних рішень і визначення шляхів їх безумовного виконання, бо наразі витрачаються гроші, нерви, час, а крім хаосу, важко помітити щось конструктивне. Більше того, ми виснажуємо вчителя, а школа з виснаженим вчителем – це те саме, що медицина з виснаженим лікарем.

Тут не останнє слово в умовах децентралізації мало б належати новообраним міським, районним, обласним радам. Насамперед у готовності знайти кошти у місцевих бюджетах на закупку централізованих відеоуроків, про які ми говорили вище. Оскільки на державному рівні до цієї теми в контексті бюджету можна буде повернутися аж через рік. Зрозуміло, що у складчину всі області змогли б профінансувати створення необхідної кількості уроків за згаданими вище підходами.

Хочу ще раз наголосити, що стандартизовані уроки бажано двох рівнів: звичайного і поглибленого, мали би виконати роль новорічної ялинки, на яку кожен, хто забажав і кому скільки треба, може почепити додаткову інформацію з усіх доступних джерел. Такий підхід однозначно вивільнить час кожного конкретного вчителя, а миттєва поурочна комп’ютерна діагностика дасть йому можливість аналізувати якість засвоєння матеріалу кожним конкретним його учнем.