Універсальна мова для комунікації. Настроєві нотатки

Безсумнівно, ідея витворити новий міф Івано-Франківська як українського Давосу має право на життя. Це добрий план на перспективу, і ми маємо всі шанси, потуги та амбіції це таки зробити. Бо ми – місто, котре 17 років поспіль проводить ковальський фестиваль, сьогодні один із найавторитетніших у Східній Європі. Тому вже роками до Івано-Франківська приїжджає дуже багато пересічних туристів і майстрів ковальської справи – за креативом, натхненням, діалогом.

А на фестиваль «Карпатський простір», ідейний натхненник котрого Богдан Струтинський і озвучив бажання створити тут український Давос, уже вчетверте приїжджають дипломати, посли, офіційні делегації та представники дипломатичного корпусу, а найголовніше – артисти, котрі є найкращими дипломатами і володіють універсальною мовою – мовою мистецтва. Тому в цій частині світу програма початку травня має назву «відвідати Франківськ». А далі – скласти для себе перелік найцікавіших пунктів з розлогої програми кількох свят-фестивалів, котрі органічно поєдналися у місті, яке не має і краплини сумніву, куди воно рухається.

Птахи, прикріплені до неба

До свята ковалів щороку приєднуються нові ковальські родини. Скажімо, на відкритті цьогорічного XVII фестивалю побачили подружню пару з Австралії. Це були Брюс і Лінда, вже немолоді люди, поблизу них стояла їхня перекладачка-волонтерка… Вона ще не встигла розтлумачити своїм візаві, що відбувається, як чоловік і жінка усміхаються, бо зі сцени чують свої імена. А то якраз організатори ковальського фесту перелічували учасників дійства з усіх країн і багатьох називали по іменах.

Свято ковалів - це завжди непересічні зустрічі і шквал драйву. Магія вогню та металу зачаровує усіх...

Отже, взяли участь у заході представники Голландії, Великобританії, Чехії, Польщі, Австралії, Німеччини, Люксембургу, Бельгії, вперше – Румунії, США, Франції, Італії, Молдови… Прибула й велика делегація з Туреччини. «Приїхали наші друзі-сябри, доїжджають хлопці з Пітера», – звучало зі сцени.

Старенький Хууб Сенсен з Голландії у день відкриття ковальського фесту, як і багато років поспіль, – на сцені. Сьогодні його голос тремтить, він стримує сльозу, коли дякує громаді за підтримку і співчуття, каже українською «дякую», а відтак і англійською.

«Зовсім недавно у мене померла дружина, так сталося… І останніми її словами було прохання «Ти маєш відвідати цей фестиваль знову…», – тихо каже пан Сенсен. – Також я хочу всім подякувати за те, що ви тут, що підтримуєте мене і одне одного. Ці слова я кажу не лише від себе, а й від своєї дружини».

«Всім доброго дня. Мене звати Джоу Хунбо, я приїхав з міста Наньнін Гуансі-Чжуанського автономного округу Китайської Народної Республіки. Мені дуже приємно і я хочу ще раз подякувати мерові міста Івано-Франківська Русланові Марцінківу за запрошення, тому що нам тут дуже подобається, тут надзвичайно красиво. Ми побачили, які у вас ковалі, яка тут краса, ми також у Наньніні маємо ковалів, які творять неймовірну красу, і нам би хотілося, щоб вони могли обмінюватися безцінним досвідом у цій сфері. Співпрацюймо більше, обмінюймося досвідом, щоб наші міста процвітали», – каже міський голова Наньніна.

Магія металу і вогню – справжнє свято ковальської праці – щороку приваблює чимось новим. Цього року, окрім майстер-класів від ковалів найвищої ліги, модернового залізного козака з булавою і прикріплених до неба птахів у дарунок (дивовижа, котра підносить наші погляди угору), на фестивалі можна було вперше взяти участь у нічному куванні. Тут легенда про Франківськ як місто між двох річок, вільне місто – порт чи поселення на березі Карпатського моря отримала нове наповнення, адже для Івано-Франківська викували якір Миру – під електронну та джазову музику під покровом ночі і за підтримки багатьох зацікавлених. Попри дощ і холод. Втім, коло вогню не холодно.

Цей дарунок «…буде тримати Франківськ на плаву», – сказав організатор фестивалю майстер художнього кування Сергій Полуботько.

Іван Марчук, Оксана Чепелик, Данило Книшук…

Між стартом ковальського свята і наступною подією – відкриттям виставки, котру не можна пропустити, – полотен Івана Марчука – було лише півгодини. На щастя, від площі Бастіону до майдану Шептицького перебігти недовго, як і до іншого музею – краєзнавчого, де вже діє виставка молодого скульптора з Івано-Франківська Данила Книшука «Особистості».

А від Музею мистецтв Прикарпаття до наступної локації, де відкрито попленерову виставку скульптури «Face to face», взагалі рукою подати.

Художник Іван Марчук роботи Данила Книшука

Певно, якраз тому, що на 14 фестивальних локацій є незліченна кількість подій, на виставці Івана Марчука людей небагато. Організатори фестивалю кажуть, що кілька робіт сучасного генія Івана Марчука вони привезли для іноземців, бо українці про Марчука і його феноменальну неповторну техніку «пльонтанізм» таки знають. І поки що вісім творів Івана Марчука можна побачити в Івано-Франківську, половина з котрих – з фондів нашого музею, він сам має персональну виставку у США, звідки повернувся якраз після трагічного 11 вересня 2001 р. Тобто виставка відбувається вперше після 18-річної перерви.

Кураторка мистецьких локацій Наталія Сухоліт ділиться думками: «Знаєте, 11 травня у Венеції відкривається Венеційське бієнале – славетний світовий контемпорарний форум, куди їдуть побачити сучасне мистецтво. Я була там не раз. Але річ не в тому, важливий той момент, коли і в нас, і у Венеції є багато старовинних будівель, храмів, простори котрих сучасні митці хочуть бачити як місця для своїх арт-проектів. Бо вони зазвичай чудово поєднуються зі старовинною архітектурою. Вважайте, ми нині як на Венеційському бієнале, там тепер таке актуальне. От фактично вважайте, тут на «Карпатському просторі» ми маємо світовий тренд. Оця робота мисткині і режисерки Оксани Чепелик «Цікаві часи» – також. Художниця дуже відома у світі, стажувалася в Парижі, неодноразово вигравала різні конкурси, мала персональні виставки у Нью-Йорку, Балтиморі, Берліні, Відні, три – в Києві, чотири — в Парижі, її запрошують на численні мистецькі форуми і ми вдячні їй, що вона сьогодні тут».

Встановлена під стелею колегіати об’ємно-просторова робота пані Оксани – із серії «Колайдер», її супроводжує музика і мерехтливе світло. «Цей діалог між історичним нашим спадком і сучасним мистецтвом може бути цікавим. Я хотіла би запросити глядача долучитися до цього діалогу, і тому мені було цікаво створити метафізичний часопростір, який втілила у тривалий проект «Колайдер», що стосується квантової фізики і квантових часток, котрі стикаються, і з них добувається енергія», – пояснює Оксана Чепелик.

У рамках проведення IV Міжнародного фестивалю мистецтв «Карпатський простір» уже вдруге на майдані Шептицького виставили виготовлені скульптури із місцевого городенківського вапняку. Вісім митців з Івано-Франківська, Києва, Долини, Хмельницького, Хуста перебували там на пленері впродовж місяця. Всі твори – «Натхнення» киянина Олександра Волосянка, «Арфа» іванофранківця Юрія Петрини, «Мрійлива» Івана Дем’яна з Хуста та інші цікаві роботи – невдовзі перемістять у Парк скульптур, що має з’явитися в Івано-Франківську.

DocТеатр

Тему театру на фестивалі було представлено наймасштабніше: не лише на двох театральних локаціях – на сцені Івано-Франківського академічного театру ляльок ім. Марійки Підгірянки та на двох сценах в Національному театрі ім. Івана Франка, а й на цікавій та інформативній виставці в середмісті «Театр, відкритий світові», а також у на чотириденній школі акторської та режисерської майстерності, куди на конкурсній основі потрапили молоді актори і режисери українських театрів. Та й семінар-тренінг, що тривав упродовж фестивальних буднів, «Арт-критик сьогодні: журналіст, блогер, аналітик?» зібрав найкращих в Україні спікерів.

"Лялькові обереги": Роман Братковський, Руслан Марцінків та Богдан Струтинський вітають учасників фестивалю

Надзвичайно пам’ятним для дітей стала казочка в театрі ляльок – на «Лялькових оберегах» у рамках «Карпатського простору» «АндерСон». Бо цю лялькову виставу вперше створено з аудіодискрипцією, і це означає, що вона доступна для незрячих дітей. Разом з акторами маленькі гості із Вигодського навчально-реабілітаційного центру стали частиною вистави і створили справжнє казкове дійство.

А вже після вистави на дітей чекала тактильна пізнавальна програма про музику. Діти поринули у світ легенд музичних інструментів та дізналися цікаві історії про їх виникнення, спробували видобути музичні звуки з побутових предметів, дізналися, як виникла лукоподібна арфа, та самі натягнули тятиву лука: а чи й справді бринить вона як струна?

А основним спрямуванням майже для усіх подій театрального простору на «Carpathian Spase» нинішнього року стала тема документального театру.

Першою у форматі doc. у просторі камерної сцени організатори запропонували аж ніяк не виставу, а документальну авангардну постановку «Що робити в Попасній після шостої вечора». Учасники вистави кажуть, що це спроба театру там, де за всіма законами природи, логіки та інших умовностей театру не має бути взагалі. На де-факто останніх метрах вільної України, із вікнами на «сіру зону» та «ЛНР», під постійними бомбардуваннями, під вибухами снарядів, «ми чомусь робимо це…».

Сама вистава почалася надворі, з боку службового входу до театру, де учасники театру стали обличчям до глядача і зав’язали свої очі чорними пов’язками. Така промовиста метафора.

А ввечері на головній сцені театру Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра зіграв виставу «Погані дороги» за твором Наталії Ворожбит («Щоденники Майдану», «Вій. Докудрама», «Зерносховище», сценарії фільмів «Кіборги» і «Дике поле» за романом «Ворошиловград» Сергія Жадана). Жіночий погляд на війну доповнила режисер-постановник Тамара Трунова.

Шість новел про життя під час війни Н. Ворожбит написала, коли збирала матеріал для стрічки «Кіборги» – кінофільму про героїчний подвиг. А інші історії про звичайних людей на війні залишилися поза сценарієм. Власне, ці історії і драматург, і режисерка розповідають без залучення впізнаваної сценографії та костюмів – немає військових одностроїв або ж зброї, кадрів війни, хіба тільки людська спрага поділитися – емоціями, спогадами, теплом, або ж погрозами, жорстокістю, російським матом.

Сцена з вистави "Погані дороги"

Війна нікого не робить ліпшим, тому всі герої цього документального театру, за невеликим винятком, жорсткі, жорстокі, вони демонструють свій внутрішній морок, розгубленість, слабкість, інстинкти… І від усвідомлення того, що йдеться про реальність, до якої ми стоїмо упритул, реальність, котру не показують у новинах, але ми вже отруєні і найгірше – майже звикли до цієї страшної ситуації, нам стає некомфортно і страшно, когось накриває розпач, комусь хочеться плакати, хтось ціпеніє від усіх цих емоцій, котрі виводять із зони комфорту.

Початок вистави супроводжує хор натовпу, рохкання, напівтемрява і безкінечні дороги на екрані – це світ, куди прийшла неочікувана війна. Тут бездоглядні підлітки, російські ТБ і естрада, тут кохання без майбутнього і непереборний запах війни. І кожна з історій неоднозначна, бо вже немає добра і зла. Чи є шанс зберегти людяність у нелюдських умовах війни? Одна з героїнь каже, що моральні рани таки можна перетворити на досвід. Але завжди залишаються рани, котрі вже не заживуть.

Класика від Марії Матіос

Молода режисерка Влада Белозоренко каже, що захопилася творчістю Марії Матіос, коли в Києві побачила вистави Івано-Франківського театру. Перечитала все і взялася поставити повість «Москалиця».

Освоєна талановито тема української долі у вирі воєн і завойовників, найстрашніші з котрих – москалі, в Марії Матіос завжди виписана правдиво і з болем. Сценографія режисерки проста, як світ, – сцену виконано у формі хреста, так само сидить і глядач, а в центрі цього подвійного хреста і розвивається трагедія. У Панській долині жила Катрінка, котра назвала дочку від російського солдата Северин Северина Катринівна. А в селі дівчинку після трагічної смерті матері почали кликати москалицею. Дівчина відбула Сибір, а повернувшись, жила самотою, збирала трави, стала знахаркою і навіть розмовляла і розводила змій.

Богдан Струтинський представляє режисерку Владу Белозоренко Сцена з вистави "Москалиця"

Простий сюжет, здається, абсолютно не драматургічний матеріал. Однак режисура промовляє, бо наповнена метафорами, котрі прості і зрозумілі. Москалі приходять брутальні і страшні, на головах у них кацапські роги, на ногах – кирзові чоботи і галіфе, і обличчя замотані. Вони приносять біду, незрозумілі гасла, гвалтують жінок, багато п’ють і оббирають до нитки. Дівчина-москалиця, здавалося б, усе життя чекає, щоб помститися. Але вона не зробить ніколи нікому зла. Вона ніжна і віддана. Захистити себе від домагань російського офіцера допомагають хлопці з лісу, котрих вона годує, лікує і тому й просить допомогти – умертвити змію, що живе в її хатині коло лісу. Зі шкіри змії вона робить майже нереальний витвір, яким і відлякуватиме непроханих гостей. І ті дають їй спокій, бо панічний страх смерті навіть у тих, хто завжди несе із собою смерть, дуже сильний.

У фіналі врятована Северина знімає роги – уособлення того, що вона має московську кров, скидає чорний одяг, розмотує забинтовані зранені руки і залишається перед публікою у білосніжній льолі.

«Отелло/Україна/Facebook»

Останнього фестивального дня найактивніші глядачі отримали холодний душ від театру «Золоті ворота». Експериментальна вистава з елементами документального театру «Отелло/Україна/Facebook», може, комусь і видавалася історією про кохання мавра до Дездемони, але це не так. Від Шекспіра тут тільки тексти, котрі на відео читають актори на пробах, – як маленька ремарка. А двогодинна постановка Стаса Жиркова за текстами Павла Арє, Марини Смілянець, Юрія Олеші, та й навіть самих акторів, котрих у виставі семеро, спонукатиме вас реготати, обурюватися, ніяковіти. Непросто визначити тему, переказати сюжет, а про те, щоб аналізувати – не може бути й мови. Бо така постановка балансує на межі гротеску, абсурдного театру, клоунади і переповнена ненормативною лексикою і збоченнями. Можемо припустити, що вона – про всіх нас. Бо й Уляну Супрун згадують дуже часто, ну прямо як у «Фейсбуку» – до виборів, а потім і політиків – у найкарикатурнішому вигляді – також згадують.

І вже коли ви готові встати і вийти, гасне світло і до мікрофона виходить актор і тихо розповідає свою дитячу історію, зворушливо-трагічну, котра стала уроком. І ви зупиняєтесь, відчувши людські емоції справжнього життя. А те, що герої збирають після цього лайки, уже нікого не дивує. Наше життя – фейк, коли про це не написано і нема фото у стрічці «Фейсбуку».

Сцена з вистави «Отелло/Україна/Facebook»
Редактор відділу газети “Галичина”