«Я нормально не спала, у мене не було вихідних вже цілу вічність», – написала нещодавно в соцмережі «Твітер» Ніка Мелкозерова, редакторка англомовної версії «НВ». Напевно, всі українці, і не лише українці, могли би погодитися з Нікою.
Втома – це слово якнайкраще підходить для всієї країни, її Збройних сил, лікарів, працівників комунальних сервісів та підприємств критичної інфраструктури, для юристів та економістів, механіків та інженерів, водіїв та співробітників АЗС, для поліції та прокурорів.
Але ця втома виникла не через два чи три дні після 24 лютого, коли Росія вкотре підступно напала на суверенну, визнану міжнародним правом територію незалежної України. Виникла вона і не вчора чи позавчора. Ця втома накопичена роками. Вона – ознака зниклого покоління.
Зникле покоління – це всі ми. Ті, кому трохи за 30 чи під 40, але кому ще немає 45 чи 50. Нашими долями диким штормом прокотилася динаміка історичного розвитку. Розвал СРСР. Дев’яності, кримінал та гіперінфляція. Леонід Кучма і поява на політичній орбіті Віктора Януковича, спочатку як прем’єра. Помаранчевий майдан. Перші великі надії та перші великі розчарування. Фінансова криза 2008 року. Потім знову Янукович, уже як президент. Ще один Майдан. Петро Порошенко, перша війна із Росією. Дика поляризація. 2019-й – знову надії. І знову плутанина, від якої було некомфортно.
Володимирові Зеленському, напевно, дістався найскладніший президентський термін з усіх п’яти попередніх президентів. Коронавірус, падіння рейтингів, відхід союзників, санкції проти тих, хто на самому початку здавався чи не найбалакучішим членом партії «Слуга народу». Потім – війна. Віроломний напад Росії.
Але якщо у Зеленського від цього є шанси наростити рейтинг до таких висот, що він ще довго виграватиме всі можливі вибори в Україні, то у тих з нас, хто просто живе своїм життям і працює на своїй роботі, дещо інші відчуття, розчарування, надії та розрахунки.
Зниклим поколінням ми точно бути не хочемо. Проте ми ним стали – і стали надовго. Сам термін «зникле покоління» вигадала письменниця Гертруда Штайн під час розважальних прийомів у паризьких літературних салонах кінця 30-х років минулого століття. Штайн намагалася «зробити людиною» багатьох – і Френсіса Скотта Фіцджеральда, і Езру Паунда, і Ернеста Гемінгвея.
Гемінгвей, який пройшов війну в Іспанії у статусі військового журналіста, почав міцно випивати. Починав пити майже відразу після сніданку та двох чашок кави. Обріс усім набором алкогольних звичок. Майже як у старому радянському фільмі: «украв – випив – у в’язницю: романтика». Але тільки Гемінгвей мав інший алгоритм: «видав – у запой – і знову писати: література».
Письменником Гемінгвея зробила іспанська війна. Але річ не в тому, що у нього відкрилося «третє око» або мелодії іспанської мови розкрили в ньому вміння подивитися на речі нестандартно. На тій війні Гемінгвей здебільшого вів підрахунки кількості загиблих та поранених, щоб увечері телеграфувати цю статистику своїм редакторам. А його репортажі тих років – короткі, суворі на кшталт новинного агентства «Інтерфакс-Україна». Жодних епітетів, жодних фантасмагорій. Дуже прості тексти: що сталося, коли, що передувало цьому. Найчастіше навіть без цитат, але з іменами.
Та строгість, яка жила в новинах від Гемінгвея і до якої привчає людину війна, – це, звісно, не норма життя. Ти не станеш, не вимагатимеш від жителя мирної країни, навіть сусідньої, жити під звуками сирен ППО, спати по чотири години на добу тільки тому, що сам так живеш і так спиш ти.
Складно бути зниклим поколінням. Візьмімо Скотта Фіцджеральда. Його шлюб не вдався – дружина захворіла на важке психічне захворювання, а він не зміг її покинути. Гемінгвей умовляв Фіцджеральда: ти ж письменник, тобі потрібен комфортний побут, триразове харчування, без цього нічого не напишеш. Заведи собі, коротше кажучи, нормальну дружину.
Фіцджеральд не схотів. Страждав, плакав, переживав депресію за депресією, але жив так, як жилося. Інша справа – Езра Паунд. Цей «втрачений у поколіннях» письменник мав найзвучніший голос, у літературних салонах його знали і поважали. Але Паунд любив рубати з плеча і дійшов до того, що увірував в італійський фашизм. А це після 1945-го, який був роком найсуворішого ставлення до всього німецького та італійського, обіцяло, як у тому ютубі відео, «десять років в’язниці». Їх Паунд і отримав. У в’язниці свої вірші він писав на рулонах туалетного паперу, оскільки іншого паперу йому співробітники італійської пенітенціарної служби не давали…
Наше покоління – інше. Ми не схожі на Гемінгвея, Фіцджеральда і Паунда. Ми ж звикли і мобільними телефонами користуватися, і будь-яку нісенітницю у фейсбуці постити, і електрокари в кредит купувати, і нагадувати тестю або свекру, що ось, дорогий наш татусю, шуруй до Ощадбанку по іпотеку – дітей народжуватимемо.
Ми навчилися жити «горизонтальним життям». Виробляти ВВП не встаючи з дивана чи крісла. Відвідувати події, які нам не цікаві. Цікавитись тим, що подобається іншим. Дружити з цими іншими, хоча дружити хочеться з кимось третім. А ті треті формуються в невеликі групи і нікого до себе не підпускають...
Останніми роками ми тільки й робили, що розширювали коло своїх знайомств. Розширили його до того, що вже почали забувати, як кого звуть. Хто як виглядає. А от наші батьки не лише пам’ятали прізвища та посади всіх своїх друзів, а й їхні дати народження, номери телефонів, імена дітей. Пам’ять вони використали цілком непогано.
Ця вся горизонталь уперлась у стіну подібно до того, як головний герой фільму «Скажене весілля» уперся рогом, не бажаючи дозволяти дочці вийти заміж за африканця. Але цією стіною стало не відоме інфраструктурне рішення ім. Арсенія Яценюка, а щось набагато сумніше, печальніше.
Горизонталь наша вперлась у війну. У Володимира Путіна, Сергія Шойгу, в кожного російського генерала, який віддає злочинний наказ продовжувати наступ на українську територію, порушуючи цілісність державного кордону. Тож у нас залишився один, єдиний шлях – продовжувати наше життя «по вертикалі». А це означає чітко ставити цілі і робити все, щоб їх досягти. Принаймні все, що в наших силах. Без цього у нас, в України нічого, взагалі нічого не вийде.
Вертикальне життя – воно інше. У ньому більше не треба здаватися «прикольним», «багатим», «успішним», «залайканим» у всіх соцмережах. Не треба ходити на тренінги особистісного зростання. Не треба вірити в психологію подолання себе та релігію виходу із зони комфорту. Загалом нічого із цього не треба. Треба просто бути доброю людиною. Справжньою, міцною.
Я зараз скажу непопулярну річ. Немодну. Ось багато хто ставиться до радянського кінематографа так, ніби він зовсім нічого не вчить, давно застарів, а Рязанов і Гайдай – ну куди ж їм до Альмодовара, фон Трієра та інших надпопулярних режисерів. Куди там «Діамантовій руці» до «Догвілля», наприклад. Тут ніби і так, і ні, але... Є одне «але».
Був такий радянський кіноактор Василь Шукшин. Росіянин? Так. Ворог України? Ні. Кіноестетом він не був, але натуру ролі відчував добре. На тверду «вгіківську» п’ятірку у кіномайстерні Михайла Ромма.
Одного разу, після невдалої проби на одну з ролей, на яку Шукшин погодився лише заради грошей, він дуже засмутився. Ледве не розплакався – а це багато про що свідчить. Дружина заспокоювала, як могла, сусід з пляшкою прийшов – «заспокоїти». Від горілки Шукшин відмовився, аргументи дружини визнав «сюсюканням». І сказав таку фразу: «Я, може, взагалі кіно не люблю, але я йому потрібен».
Фраза не така проста, як здається.
Ми всі, все наше покоління, можливо, взагалі народжені для іншого життя. Бійці територіальної оборони, напевно, хотіли б зараз рибу ловити на Черкащині, наприклад. Але ми, саме ми, потрібні тому життю, яке маємо зараз. Тому життю, яке охоплює війну. Якщо ж не ми, то хто, коротше кажучи… Ось і вся філософія нашого зниклого покоління. За нами – Київ. Відступати нікуди.
