Колишній заступник начальника управління карного розшуку ГУНП в Івано-Франківській області, а з початку повномасштабного російського вторгнення – розвідник 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Василь ХРИСТІН має всі підстави вважати 15 листопада 2022 року своїм другим днем народження. Тоді його автомобіль підірвався на протитанковій міні. Але відставний полковник поліції із промовистим позивним «Характерник» не тільки дивом вижив, а й зберіг життя чотирьом побратимам.

В. Христін народився в міліцейській родині. Його батько, Михайло Антонович, чверть століття прослужив в органах внутрішніх справ, десять років очолював Надвірнянський райвідділ. Старший брат Віталій теж працював у міліції, тож Василь Михайлович продовжив сімейну династію, закінчивши Івано-Франківське училище МВС України. Майже вся його кар’єра пов’язана з оперативною роботою – в управліннях боротьби з організованою злочинністю та карного розшуку.

2014 року В. Христін очолював зведений загін прикарпатських оперативників, який виконував бойові завдання на Луганщині. Про російську агресію 24 лютого дізнався вранці того самого дня від брата Віталія, який зателефонував із США, де віддавна проживає. Напередодні у Василя Михайловича були недобрі передчуття стосовно намірів керівництва «братнього народу», але не хотілося вірити, що повномасштабна війна – можлива.

Зв’язався по телефону зі своїм товаришем Ігорем Синяком, колишнім офіцером УБОЗу та «атовцем». Той повідомив, що зібралася компанія міліцейських пенсіонерів, яка вирушає до Львова – записуватися на службу у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду.

«Дізнавшись, що в мене на збори є не більше 40 хвилин, швидко поїхав додому, – згадує Василь Христін. – Дружина Наталія відпросилася з роботи й допомогла зібрати речі. Крім І. Синяка, зустрів колишніх працівників УБОЗу та спецпідрозділів міліції – Руслана Маланюка, Юрія Панаса, Андрія Глібчука, Віктора Семчука, Андрія Крисюка. У Львові біля військової частини було стільки добровольців, які рвалися на фронт! Уже на розподільному пункті в Кіровоградській області до нас приєднався Олександр Новосад, котрий колись служив в івано-франківському «Соколі».

Згодом новобранців-десантників перевели в Миколаївську область, де вони проходили бойове злагодження за прискореною програмою. Під час служби всі були старшими офіцерами міліції чи поліції, а в армії їх призначили на рядові посади в підрозділ розвідки реактивної артилерії. Розвідники мали виявляти ворожі позиції й надавати їх координати, прикривати артилеристів від атак окупантів.

«Перший бойовий досвід на цій війні отримав під Снігурівкою, – продовжує Василь Михайлович. – Тоді й дізнався, що таке вогняний вал. Росіяни практично безперервно обстрілювали позиції українських військових зі ствольної та реактивної артилерії, мінометів, танків, самохідних установок. Суцільне пекло!

З нашого контрольно-спостережного пункту, який облаштували на верхньому поверсі елеватора, було добре видно степ. За три тижні розвідки, в тому числі за допомогою безпілотників, ми навели артилерію на ворожу колону, що простягнулася на п’ять з половиною кілометрів. «Гармаші» рознесли її точними ударами, а потім ще зачищали «Байрактарами». Що цікаво, в цій колоні був новітній російський самохідний зенітний комплекс «Панцир-С1». За нашою наводкою артилеристи також знищили багато автомобілів з паливо-мастильними матеріалами».

За словами В. Христіна, 80-ту бригаду постійно перекидали на найбільш складні ділянки фронту. Десантники успішно воювали на донецькому та харківському напрямках, зокрема знищили ворожу понтонну переправу через Сіверський Донець у Білогорівці. Ця операція стала однією з найбільш відомих у нинішній війні. Звісно, розвідники були в авангарді тих подій.

«На початку вересня ми разом з іншими бригадами отримали вказівку наступати і так поперли, що за три тижні звільнили майже всю окуповану територію Харківщини, – в голосі розвідника відчувається гордість. – То було таке піднесення – бійці не відчували втоми! Бувало, навіть переганяли окупантів, що в паніці втікали, і вони залишалися позаду нас. Коли підійшли до Ізюма, то такої великої кількості техніки, яку покинули росіяни, я ще не бачив. Лише танків нарахував у лісі більше 50 – неушкоджених, справних: сідай за важелі і заводи двигун!».

У Слов’янську в розташування 80-ї бригади приїжджав командувач Сухопутних військ Олександр Сирський. Генерал вручив десантникам, які відзначилися в бойових операціях, зокрема В. Христіну та І. Синяку, цінні подарунки – те, що потрібно військовим на фронті!

А-от під час виконання бойового завдання на Луганщині, між селами Греківкою й Макіївкою, Василь ледь не загинув. Розвідник був за кермом позашляховика із номерним знаком «Характерник» – таким, як його позивний. У посадці висадив з машини чотирьох побратимів, бо почався обстріл. Як з’ясувалося пізніше, в такий спосіб зберіг їм життя. Далі їхав уторованою колією, щоб не натрапити на міну. Але ворог так майстерно замаскував вибуховий пристрій, що водій його не помітив.

«Розвертався і наїхав на протитанкову міну заднім правим колесом, – розповідає «Характерник». – Стався потужний вибух, машину розірвало, як кажуть на фронті, «в хлам». На короткий час я втратив свідомість, але швидко отямився. Дзвеніло у вухах, не розумів, що відбувається. Почав себе обмацувати, чи є ушкодження. Руки, ноги – начебто на місці. Щоправда, праве вухо розірвало, воно ледь трималося. Виповз з машини, підбігли мої хлопці, надали першу медичну допомогу.

Дивувалися, що так обійшлося. Ще жартували: віримо, Василю, що ти справді характерник, виживеш у будь-якій ситуації, але більше не випробовуй долю. До речі, через тиждень після того, як я підірвався, розвідники з іншого підрозділу наїхали автомобілем на протитанкову міну. На жаль, було чотири «двохсотих» і один важкопоранений. Ця війна дуже жорстока, вижити на ній непросто…».

Розвідник каже, його врятувало те, що машину відкинуло вперед. Якби на обочину – то там теж була закладена протитанкова міна. А ще напередодні виїзду він передав хлопцям із 56-ї бригади три трофейні вогнемети «Шмелі», щоб «викурювали» ворога з бліндажів. Якби ж ті «Шмелі» ще були в багажнику позашляховика, то згорів би живцем.

Власне, на війні, особливо на передовій, солдат випробовує свою долю щодня. Так, за день до підриву «Характерник» із побратимами поцупили з ворожої позиції… цілу вантажівку снарядів до реактивних систем залпового вогню. На зворотному шляху розвідників обстріляли з «Урагану». Касетні боєприпаси лягали дуже щільно, розривалися в кількох десятках метрів від них, але десантникам удалося довезти трофеї до свого «передка».

«Найбільший «екстрім» на фронті? Мабуть, коли, не відаючи, що проїхав через мінне поле, бачиш у дзеркалі за спиною попереджувальну табличку «Увага: міни!». Тоді переживаєш незабутню гаму відчуттів», – сміється розвідник.

Після кількох хірургічних операцій у військових госпіталях В. Христін нині відновлює здоров’я й сподівається повернутися в стрій, до своїх хлопців. А поки що займається волонтерською діяльністю.

«Багато допомагає нашим військовим громадська організація «Вільному – Воля», зокрема колишній командир івано-франківського «Беркута» Олександр Нідзельський, – каже Василь Михайлович. – Волонтери – дуже сміливі хлопці й дівчата, привозять те, що потрібно на фронті, прямо на передову.

Хочу зазначити, що багато наших пенсіонерів пішли добровольцями на війну. Ось зустрічався з відставним підполковником міліції Русланом Ружилом, з яким працював в УБОЗі, – людиною, без перебільшення, легендарною. Руслан з 2014 року служить кулеметником у 10-й гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». Двічі був поранений, мав контузію. Попри все, він знаходив час на фронті, щоб… вишивати хрестиком. Зокрема, вишив український стяг!».

Після поранення В. Христін набив на правому плечі татуювання у вигляді сови – символу розвідки, двох перехрещених козацьких гармат і гілки червоної калини. Ще раніше зробив тату на лівому плечі – зображення князя Святослава на коні, з написом «Іду на ви!». Пояснює, що для військових татуювання – як елемент особистого захисту, своєрідний оберіг. Василь Михайлович вважає себе нащадком запорізьких козаків, які були в його роду з прадідів. Тому на війні й позивний обрав собі відповідний: як відомо, козаки-характерники були майстерними воїнами, мали надзвичайну силу, їх не брали ні шабля, ні куля.

Перед війною В. Христін відпочивав із сім’єю в Бердянську й заїхав на Запорізьку Січ, на острів Хортицю. «Ступив на цю святу землю й відразу відчув приплив енергії: здавалося, нею було просякнуте повітря, – розповідає «Характерник». – Мабуть, усередині кожного з нас живе дух воїнства, який передається з покоління в покоління. Просто його треба розбудити. Недарма лідер чеченського народу Джохар Дудаєв ще у 1990-ті казав, що найбільша помилка – знехтувати українцями, вважати їх слабкими, образити. Бо українці завжди повернуться і повернуть своє. І нинішня війна підтверджує ці пророчі слова».