Патріотизм – анітрохи не менш важлива річ, ніж обсяги ВВП, високі технології та число танків. В умовах сьогодення це питання національної безпеки. У складних політично-правових, соціально-економічних умовах в Україні надто актуальним є те, аби в навчально-виховному процесі діяв закон утвердження україноетноцентризму, платформою якого є українська мова, українська історія як найважливіші засоби навчання, виховання, утвердження наукового світогляду, соціалізації особи.
Тисячоліття тому вчений світ ствердив, що мова – така ж давня, як і свідомість, і виникла вона від потреби в настійному спілкуванні. А життєвий досвід засвідчив, що мова для кожної конкретної особи, відтак для народу, нації – це історично спадкоємний код, це той основний і найважливіший ґен, що тримає людську цивілізацію в усвідомленій досвідній тяглості й баченні перспективи. Для кожної мислячої істоти мова – як повітря, що забезпечує дихання й безконечну роботу серцевих м’язів; мова – це та невидимих кольору й густини кров, яка живить мозковий мислительний процес; мова – це той духовний дзвін, відлуння якого передається як молитовна заповітність дідів – батькам, батьків – дітям: аби не втратили спадкових орієнтирів, щоб не зблудили на манівці історичного безпам'ятства, щоби не ослабли зріти з дня сущого у прийдешній.
Мова для кожного з нас – компас, що вказує на правильність ходи дорогами життя; мова – наш духовний поводир, наш рятівник посеред тих нав’язливих спокус, котрі армадно насуваються на нашу свідомість, соціальну позицію – з численних псевдодруків – книжкових та денникових, з телевізійно-радійних карколомних передач-покручів, інтернетних спекуляцій тощо.
Маємо берегти, як мовлять горяни, сокотити нашу рідну мову, як скарб, що не піддається економічному оцінюванню, зіставленню чи вимірюванню.
Куди б ми не спрямували свій хід, чи не на кожному кроці почуємо: «Бережіть мову, як своє ймено»; «Мова – як сонце, як небо і води»; «Мовити красно – як жити щасно»; «Без любові до рідної мови світ пліснявий»; «Мовонько, зоренько, не осліпи мої кроки»; «Без мови – як без душі»; «Іди щодня до мови – як до джерела: напивайся свіжістю!»; «Забудеш мову – загубиш вітцівщину»...
У цьому правічному й безконечному смислоряду слово «мова» – центрове, ядерне; воно несе в собі й загадку, і розгадку сутності мови як факту і явища, як набутку, так і майбутнього надбання. Бо ж мова – це не якийсь історичний консервант; вона, мова, – живий організм, що має розвиток, розквіт і, залежно від її носія, завмирання, занепад. Мову, як і людину, слід доглядати, нерідко підліковувати й оберігати від паразитів, що нахлинають звідусіль.
Важливо оберігати від небажаних впливів і мовне середовище, прочищати його, як потічок, не допускати замулювання.
Актуальними для обговорення є педагогічні проблеми щодо методики викладання гуманітарних та суспільних дисциплін. Космічні зміни в сучасному світі, розвиток технологій потребують швидкої адаптації майбутніх лікарів до нових умов. Формування таких навичок залежить від багатьох чинників, у тому числі й під час викладання українознавчих дисциплін. Сучасна проблема зміни чи скорочення навчальних годин із предметів гуманітарного спектру потребує внесення змін у методику проведення занять та систему оцінювання з дисциплін: «Філософія», «Історія України та української культури», «Соціологія», «Громадянська освіта», курси за вибором тощо.
Щорічні наукові конференції у медичних університетах і мають на меті обговорення багатьох таких питань – від підвищення якості освітнього процесу до проблеми компетентнісного підходу в гуманітарній підготовці майбутніх фахівців медичної галузі. Власне, формування компетентностей у студентів – це прищеплювати їм уміння, необхідні для життєдіяльності, – не лише суто професійні, а й навики застосовувати набуті знання, отримувати інформацію, працювати над самоосвітою та розвитком власних комунікативних можливостей, розв’язувати проблеми та конфлікти, діяти в команді, відчувати відповідальність тощо. Адже, як підкреслювали на одному з недавніх симпозіумів Ради Європи, щоби здобута молодою людиною освіта давала їй належні результати, вона має знати не лише що робити, а й як…
За розпорядженням МОЗ України опорна кафедра українознавства і філософії ІФНМУ підготувала (колектив авторів; наукова редакція та авторство – акад. Качкан В. А.) й випустила у світ 2014-го два підручники - «Історію України» та «Історію української культури», кожен з яких уже витримав по кілька перевидань. Текст підручників апробовано під час читання лекцій та проведення семінарів на різних факультетах університетів упродовж багатьох років. Певні, що кожен студент, який бере в руки ці підручники, відчуває свою безпосередню причетність до рідної історії й культури. Адже вони постають як багатофункціональне явище та синтетичний феномен, що ґрунтуються, вибудовуються та утверджуються на системі суто історичних, філософсько-соціологічних, соціально-політичних, філологічно-мистецьких, лінгвістичних знань. Ми розглядаємо, аналізуємо і тлумачимо поняття «культура» як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних та емоційних рис суспільства, що вбирає у себе, як це стверджував академік Мирослав Попович, не лише різні види мистецтв, а й сам спосіб життєдіяльності, основні правила буття, системи цінностей, традицій та вірувань.
Ведемо студента від з’ясування змісту й суті того чи іншого предмета, його теоретико-методологічних засад через осягнення джерел слов’яно-руської праматірної культури, перших писемних згадок і пам’яток, крізь епохи княжої та литовсько-польської доби нашої історії, козацько-гетьманської держави, через складні пороги націовідродження й державотворення, спротиви та долання ідеологічних перепон і заборон шовіністично-комуністичних тоталітарних десятиліть – аж до новітнього етапу воскресіння України як самостійної демократичної держави, осмислення її суті в найрізноманітніших видових та жанрових проявах, що ґрунтується як на органічному засвоєнні досвіду попередників, звичаїв і традицій світового українства, так і на новаторських з’явах та явищах європейськості.
З огляду на те, що медична професія є класичним прикладом діяльності в системі «Людина – людина», професійна компетентність лікаря поруч з його базовими знаннями й уміннями, визначається й ціннісними орієнтирами спеціаліста, мотивами діяльності, усвідомленням свого призначення, стилем взаємодії з людьми, загальним рівнем культури, здатністю до самоосвіти та самовдосконалення. У формуванні ж ціннісних орієнтирів студентів-медиків та розвитку їхніх особистісних креативних, комунікативних, світоглядних властивостей, які становлять духовно-етичну основу майбутньої професійної діяльності лікаря, провідна роль якраз і належить предметам філософсько-історико-культурологічного циклу, включеним до змісту освітньо-професійних програм підготовки фахівців зі сфери охорони здоров’я.
Опанування такими навчальними дисциплінами, як «Історія України та української культури», курсами за вибором «Культурологія», «Медицина і художня культура», «Медична субкультура», «Світова цивілізація і культура», «Логіка та формальна логіка», «Медичне краєзнавство», «Медична соціологія», «Професійна культура фармацевта», «Менеджмент у медицині», створює умови для формування морально-естетичної свідомості майбутніх лікарів.
Приміром, у професійній компетентності майбутнього медика провідне місце посідає формування ціннісного ставлення до професійної діяльності, «творення образу себе як професіонала», що, зокрема, відбувається в процесі вивчення курсів за вибором «Медицина та художня культура» та «Медична субкультура». Ознайомлюючись із взаємозв’язком медицини й духовної культури людства в різні історичні періоди (приміром, із крилатими висловлюваннями про медицину античних філософів; римською літературою про їжу, дієти, здоровий спосіб життя та лікувальні заходи; описами медичної допомоги в середньовічній Європі в літературних творах; медичною проблематикою в ренесансній літературі; зображенням життя і здоров’я людини в бароковому образотворчому мистецтві; описами культури дозвілля та шкідливих звичок людини у творах західноєвропейського живопису ХІХ – початку ХХ ст. тощо), студенти починають усвідомлювати, що медицина є надважливою складовою культурогенези людства, а лікарська справа – це невід’ємний чинник життєдіяльності кожного суспільства.
Завдяки аналізові медичної тематики в різних видах художньої культури, насамперед сформованому образу лікаря в літературі, кінематографі, музичному та образотворчому мистецтві, а також вивченню, наприклад, творчого доробку письменників-медиків, художників-медиків відбувається формування уявлення про медичну професію, яка потребує усвідомлення максимальної відповідальності за свої дії, систематичного психологічного й фізичного навантаження, готовності розв’язувати неординарні, нестандарті завдання, у студентів поступово відбувається формування ціннісного ставлення до майбутньої професійної діяльності.
У нинішніх умовах тотального наступу московського патріархату на Українську Церкву та її віковічне прагнення здобути автокефалію важливо пояснювати студентству, що Церква виступає не тільки і не стільки, як інституція релігійності, духовності нації, скоріше – як своєрідний сегмент, рівнозначний державі як феномену; як націєтворчий фермент. Церква виступає чи не найдієвішою силою утвердження національної ідеї й етнонацієцентризму, збираючи вірою і загальною метою різнодумство в єдине силове ядро – першородство держави!
Мусимо щоденно утверджувати у свідомості наших підопічних, що й Майдан – це не лише соціально-політичне, економіко-правове, культурницько-духовне явище, а вже феномен у часі й просторі, що, наче організм, живе, розвивається – живиться не тільки фізичними спонуками передових, а й духовними резервами, що закладені досвідом тих, перших, що упали в борні, – у духовні комори кожного свідомого українця.
Як бачимо, реалії українського життя спонукають зробити процес формування українського медика-патріота усвідомленим. Адже 29 років з часу відновлення української незалежності з активною втратою населення через тимчасову або ж постійну еміграцію з України, наростання масового незадоволення власною країною проживання, пандемія, врешті, переконали, що патріотичне виховання насамперед молоді у ВНЗ – то таки необхідний напрям роботи, на який мають бути спрямовані зусилля як громадянського суспільства, так і держави.
При цьому під національно-патріотичним вихованням молоді державою слід розуміти комплексну системну і цілеспрямовану діяльність органів державної влади, громадських організацій, вищих навчальних закладів, інших соціальних інститутів щодо формування у молодого покоління патріотичної свідомості.
Зрештою, як показали події гібридної війни РФ проти України, насправді лише масовий патріотизм населення країни здатен зупинити агресора та вберегти її від ворожої окупації. Для держави у стані війни питання національно-патріотичного виховання студентської молоді впирається ще і в проблему часу, відпущеного їй долею чи історією для вирішення питання «бути чи не бути?».
Час вимагає рішучих кроків, бо український патріотизм – анітрохи не менш важлива річ, ніж обсяги ВВП, високі технології та кількість танків. В умовах сьогодення це питання національної безпеки.
