У XVII столітті саме Київська Церква та просвітителі з українських земель принесли європейську культуру на тодішні московитські землі. Інакше кажучи, задали там тренд – орієнтири для розвитку. Про це, про формування української нації між різними сферами впливу великих держав, про те, як українці протистояли російській імперії й одночасно творили її, відомий український історик Сергій ГРОМЕНКО розповів в інтерв’ю журналістці Ользі ДУХНІЧ на nv.ua. Вашій увазі – головні фрагменти тієї розмови.
– Пане Сергію, ми вже звикли жити в реаліях, коли український народ відбиває чергову імперсько-московитську навалу. В який історичний період жителі України почали свідомо протистояти росіянам?
– Якщо говорити не про Україну в її нинішніх кордонах, а про певні державні організми на її території, які відчували московський вплив, то йтиметься про рубіж ХV та XVI ст. Тоді майбутня росія позбулася монгольського панування, підкорила сусідні князівства, зокрема Новгородську республіку. І десь наприкінці XV ст. звертає увагу на південні й західні території колишньої Русі, які перебували у складі Великого князівства Литовського (ВКЛ) і які нині називаємо українськими й білоруськими землями.
При владі у ВКЛ перебувала тоді династія Гедиміновичів, проте більшість його еліти була руського походження, а найголовніші з них – князі Острозькі. У XIV ст., коли ці землі перейшли від ординців до Литви, литовці залишили місцеві права і традиції недоторканими. Навіть судочинство вели руською мовою, бо литовців було мало: один – на дев’ять русинів. Природно, що зберігалося й право, яке на цих землях існувало раніше. У принципі для багатьох місцевих аристократів і посполитих нічого не змінилось. Єдине, – що Великий князь походив не з Рюриковичів, а з Гедиміновичів.
У московії ж на чолі князівства залишався правитель з роду Рюриковичів, що походив від київського князя Володимира Великого. І на ті часи цей династичний аргумент справді важив, і важив багато. Саме на цьому аргументі в москві будували претензії на українські та білоруські землі князівства Литовського. Так розпочався період литовсько-московських воєн. Але від литовців там насправді були лише князі, а вся територія, на якій йшли ці бої, й основний склад армії були руськими. Так починається боротьба між Литвою та москвою за спадок Русі. І то, мабуть, був перший такий вагомий домодерний розділ сучасних українських територій між двома відчутними сферами впливу. Де одна сторона, литовська, стверджувала, що тут наша земля, бо тут діють закони, а друга, московська, апелювала до минулого, родоводу, й необхідності повернути князівську «отчину».
Ця боротьба не завершувалася до кінця XVIII ст. Спочатку у литовців була перевага, і вони тричі підходили під москву. Потім фортуна усміхнулася московитам, і вже московські князі почали відгризати території у Литви, зокрема частиною московії на якийсь час у XVI ст. стали Чернігів та Полоцьк. Потім Литва з Польщею об’єдналися в Річ Посполиту, і почався зворотний процес відтиснення московських військ назад на схід – аж до початку XVII ст., коли польські прапори замайоріли над кремлем.
Але весь цей період баланс перемог та поразок між двома сторонами визначало те, на чиєму боці були «руські» війська, зокрема й козаки. Доки козацтво воювало за Річ Посполиту, та була непереможна. Але тільки-но Богдан Хмельницький уклав угоду з росією, як остання почала сходження до домінуючої позиції у Східній Європі. 1667-го відбувся поділ України по Дніпру, який зберігався ще 100 років, а вже потім, за часів Катерини II наприкінці XVIII ст., росія остаточно придушила Річ Посполиту та українську самостійність у межах своєї держави – і в логіці цих же подій завойовує землі Кримського ханства.
– Є доволі нова для українського суспільства думка про те, що українці також долучалися до творіння російської імперії і тепер мають дати раду цьому аспекту своєї історії та осмислити його…
– Поодинокі зв’язки, якими ми можемо знехтувати, існували й раніше, навіть у XVI ст. Було таке, що руські князі спокушалися та переходили на службу до московського царя, як це було з Дмитром Байдою-Вишневецьким, але такі індивідуальні історії у зближенні двох народів не відігравали ролі.
Проблема була в релігійному розподілі. Московське православ’я було настільки своєрідним та суворим, що київських православних християн московські за справжніх не вважали і вимагали, всупереч канону, перехрещуватися. Та й сама росія до початку XVII ст. нічого західного в принципі не збиралася сприймати. А коли Борис Годунов у 1600-х роках відправив кілька десятків молодих людей навчатися в Європу, щоб вони привезли щось нове, то жоден з них не повернувся. Вони всі обрали життя на Заході. А якщо іноземці приїжджали до росії, їх селили у так званій Німецький слободці в москві, місці для усіх іноземців, і контролювали їхні переміщення по столиці. Тож контакти між європейськими державами та росією були вкрай обмежені.
Усе змінилося 1654 року, коли Богдан Хмельницький уклав угоди з московським царем. Тоді російсько-українські війська дійшли до Вільно, і здавалося, що Річ Посполита переживає останні дні, а з москвою треба якось жити. І в цей момент починається українська культурна експансія до московії, яка порівняно з Україною була таким собі ведмежим кутом. Українські освітяни, духовники та вчені були на голову вищі за російських. Тоді на українських землях було вже два центри, скажімо, вищої освіти. Вже віджила Острозька академія, але процвітала «Могилянка», існувала традиція єзуїтських колегіумів. А в росії нічого такого не було. Навіть Михайло Ломоносов, один зі стовпів російської науки, вивчав церковнослов’янську граматику за підручником киянина Мелетія Смотрицького.
Найсильнішим київський вплив був у церковній сфері, тому що перед московськими царями і патріархом постав вибір: або зберігати свою консервативну версію православ’я, але тоді треба розуміти, що ніхто з інших православних – киян чи болгар – не буде до них приязний, або реформуватися. Вибір зробили на користь реформ, і для цього «виписали» величезну кількість київських священників на чолі з видатним Епіфанієм Славинецьким.
Він та його соратники викликали в москві релігійну громадянську війну, відому як «Розкол». Вони привезли з собою новий спосіб хреститися – не двома перстами, а трьома, новий спосіб ходити хресними ходами, новий спосіб писати ім’я «Ісус». Привезли знавців грецької мови, щоб виправляти богослужебні книги. З огляду на те, що Церква тими часами була стрижнем культури, то саме тоді завдяки київським просвітителям москва втратила свою власне московську постординську культуру й почала набувати європейської – у «київському жупані».
З цього періоду починається ідеологічне та духовне панування Київської Церкви й української писемної культури над російською. В росії з’являються свої навчальні заклади, зокрема такі, як Слов’яно-греко-латинська академія, та створені вони були за київським зразком, і викладали там теж кияни. Втім, серед викладачів було чимало литвинів, тобто білорусів.
Крім культурного, відбувся й політичний вплив на московію, який почався з воєнної реформи в середині XVII ст., коли стрілецькі московські полки замінялися армією за німецьким зразком з піхотою «нового ладу», рейтарами та драгунами. Тоді ж формується й політичне ядро європейських реформаторів, на чолі яких стає царівна Софія та її фаворит Василь Голіцин. Це угруповання орієнтувалося на католицький світ та Річ Посполиту й виступало за те, щоби з цим доволі широким християнським світом протистояти туркам та кримським татарам. Згодом влада перейшла до Петра I, який тяжів до протестантів. Та попри ці зміни, умовна «українська партія» залишалася доволі активною в московії й за Петра I.
Наступне посилення київського впливу на росію відбувалося за Єлизавети. Бо її фаворит Олексій Розумовський був українцем. Українці знову починають заповнювати собою Петербург. І вже лише за Катерини ІІ відбулося остаточне згортання українського впливу на росію на користь німецького. Було скасовано Гетьманщину й ліквідовано Запорізьку Січ. Початок русифікації українських земель та закріпачення українських селян – це також Катерининський період. І вже після того українці ніде, крім армії, більше не мали змоги себе проявляти.
– Як виглядав до початку ХХ століття спротив українських еліт?
– Наприкінці XVIII ст. українське дворянство починає відшукувати свої корені. Для підтвердження дворянства треба було надати документи, скласти родовід, тож українські шляхтичі активно починають цікавитися питанням, хто ж вони такі. Починається створення козацького міфу про золоту вольність тих часів і з’являються такі знакові твори, як «Разговор Малоросії з Велікоросієй» та «Історія Русів». У першому з них Малоросія нагадувала, що Великоросія її не завойовувала, а з’єдналися вони на відповідній правовій основі, а тепер московія тим просто нехтує. «Історія Русів» же стала першим викладом на письмі минувшини України, правда, дуже заідеологізованим, побудованим на міфах, але неросійським. Хто написав цей твір, ми до кінця не знаємо, але з початку XIX ст. він був дуже популярний.
Потім, на жаль, всі ці українські рухи на якийсь час уповільнились. На вторгнення в росію Наполеона, який був прихильником Польщі, ніхто з української еліти особливих сподівань не покладав, і воно не привело до зростання української політичної свідомості. Але вже 1848-го ситуація змінюється, з’являється Кирило-Мефодіївське товариство, і ми фіксуємо не тільки появу української свідомості у дворянства, а й діяльність різночинців – Пантелеймона Куліша, Михайла Костомарова, Тараса Шевченка.
Прискорило виникнення товариства й польське повстання 1830-1831 рр., воно спровокувало боротьбу проти польського культурного впливу в Україні. Для битви проти поляків важливо було ще глибше досліджувати історію України, і саме в цей період, в першій третині ХІХ ст., розгортається бурхлива наукова робота – виходять багатотомні історії Малої Русі Дмитра Бантиш-Каменського і Миколи Маркевича, Аполлон Скальковський збирає статистичні та етнографічні дані про українців. Починається «навала» іноземних мандрівників та науковців на українські землі, розпочинає роботу Київська археографічна комісія і видає багато джерел з історії України.
Такий період наукового піднесення, звісно, робився не заради України, а щоб запобігти польському впливу, але наслідком його стало те, що українські інтелігенти почали надзвичайно серйозно цікавитися власною історією.
Не можна забувати і про австрійський вплив. Українців під Австрією було небагато, але Австро-Угорщина була парламентською країною. Порівняймо ситуацію 1848 року: якщо в підросійській Україні існувало лише таємне товариство,то у Львові – Головна руська рада, політичний орган українського самоврядування, і прапори українські майоріли над деякими будинками.
Шевченко з Костомаровим розуміють, що на військове протистояння з росією ніхто не підніметься, бо свідомих мало, а росія потужна, тож вони переносять свою боротьбу в культурну царину. Куліш пише перший український роман «Чорна рада», Костомаров стає першим професійним українським істориком, а Шевченко – найвагомішим українським поетом. Оцей їхній вплив на українські низи набував сили протягом всієї другої половини XIX ст. і, зрештою, привів до того, що на зламі ХІХ–ХХ ст. спочатку в Західній Україні, а потім і на Наддніпрянщині починають виникати українські політичні партії. Тож Україна у творенні національної держави пройшла типовий для європейських народів шлях.
Спочатку науковці цікавились усім, що відбувалось у минулому, потім до них доєдналися різночинці, а відтак це переросло в політичний рух й охопило справді широкі верстви. І тут треба згадати про організацію «Просвіта», яка активно сприяла розширенню свідомості українського народу.
– Якою була реакція імперії на пробудження української самосвідомості?
– Російська імперія не була головно антиукраїнською, але еволюціонувала протягом 1830–1860 рр. у бік російського великодержавного шовінізму і душила всі народи, до яких могла дотягнутися. На землях Польщі, окупованих нею, дітям так само забороняли спілкуватися польською мовою не лише на уроках, а й на перервах. І так ця імперія почала давити український рух, як тільки зрозуміла, що українці – це не смішні хлопці в шароварах, а уявляють Україну без росії. Бо ж Кирило-Мефодієвське товариство – це ще не про незалежну Україну, але вже про перетворення російської імперії на федерацію, де Україна має бути повноправним суб’єктом та мати свою столицю.
До того ж 1861-го скасували кріпосницький лад, а в Польщі у 1863?1864 рр. почалося повстання, яке охопило землі Королівства Польського, Литви і частково Білорусі та Правобережної України. Поляки беруть український рух у свої союзники. У Польщі виникають українофільські гуртки, які також пояснюють українцям, що вони не росіяни. Один із таких поляків –Володимир Антонович – започатковує в Києві свою історичну школу. Перестає бути поляком, а стає українцем, і зі школи Антоновича виходить сам голова Української Центральної Ради УНР Михайло Грушевський. Інакше кажучи, в українців, хоча й непросто, формується своя українська історична школа, а в особі Михайла Драгоманова – революційна публіцистика.
Драгоманов попервах як федераліст мислив Україну частиною федерації з росією, але й це вже було тоді таким небезпечним, що він мусив емігрувати. Та вже його наступник Микола Міхновський говорив відкрито про незалежність України. Наприкінці ХІХ ст. еволюційний процес накопичення знань у суспільстві, діяльності «Просвіт», ввезення непідцензурної літератури з Австрії та польський вплив з його плюсами й мінусами приводить до того, що більшість грамотних українців чудово розуміють, хто вони, та здебільшого орієнтуються в тому, чого ж вони не хочуть. Вони ще не знають, чого саме прагнуть, але вже бажають, аби все було не так, як є.
– Якими увійшли Україна та її народ у ХХ ст.?
– Україна увійшла в нове століття все ще розділеною на дві частини: австрійську та підросійську. І в першій частині українці вже відбулись як політична нація, хоча ще перебували під побутовим польським гнітом. Та все ж вони вже мали і свою кафедру в університеті, і свою греко-католицьку Церкву, і власну пластову організацію, а українські депутати засідали в австрійському парламенті. Середньостатистичний українець в Австрії був очевидно вільніший, багатший та освіченіший за свого наддніпрянського побратима, що в ХХ ст. також відіграватиме свою роль.
У підросійській Україні українська спільнота – це все ще лише острівці політичної самосвідомості у великому морі українських селян, які бачать, що вони не такі, як росіяни, але хто ж саме вони, остаточно ще не можуть визначитися, й головно тому, що неписьменні. Ідея про «триєдність» слов’янських народів та про те, що українці – це ті самі росіяни, тільки «зіпсовані» впливом Польщі, серед українців Наддніпрянщини не спрацювала. Та вони купилися на іншу казку – про соціалізм, але це інша історія. Тому Наддніпрянська Україна наприкінці ХІХ ст. являла собою величезний набір усіляких можливостей – були радикали, що відстоювали ідею української незалежності, й федералісти, автономісти, і всі вони між собою багато сперечалися.
– Що стало тим чинником, який запустив на початку ХХ ст. творення Української незалежної держави?
– Перша світова, яка знищила не лише царя, а й усю структуру етнополітичних відносин у центрально-східній Європі. В Україні одразу після революції 1917 року починається процес українізації армії, а ще раніше, буквально три дні по тому, як скинули царя, в Києві засновують Центральну Раду, щоб координувати безкінечну кількість політичних угруповань України, що виникли ще в XIX ст. На прикладі Центральної Ради бачимо, як доволі швидко її делегати еволюціонували від автономістів до федералістів і врешті – до самостійників. Саме війна стала тим каталізатором, що запустив процес націєтворення, бо коли мільйони людей виривають з їхнього побутового життєвого контексту, відправляють до армії та навчають користуватися гвинтівкою й кулеметом, то в цих людей зрештою виникає запитання: за що воюємо, чи вартий нашої смерті цар або цісар?
Тож Перша світова зробила з українців так само націю, як вона поробила і з інших народів Європи. Українці пройшли цей шлях навіть швидше, ніж інші. Вони стали одним із перших східноєвропейських народів, які проголосили свою незалежність одразу після падіння старої імперії.
