«Чудовий поступ у розпалі війни» – так оцінили в Європейській комісії (ЄК) зусилля Української держави з виконання вимог до неї як кандидатки на вступ до ЄС. 8 листопада ЄК оприлюднила звіт про прогрес країн, які прагнуть вступити до Євросоюзу в межах відомого Пакету розширення ЄС. І цей текст містить рекомендацію Раді ЄС відкрити офіційні переговори з Києвом про членство України в цьому альянсі.

«Десять років тому розпочалися протести на Майдані, де його учасників розстрілювали за те, що вони загортали себе в європейський прапор, – зазначила президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн на велелюдній пресконференції з того приводу у штаб-квартирі виконавчого органу ЄС у Брюсселі (Бельгія). – І ось нині настав той історичний день, коли ми запросили Україну до відповідних перемовин».

То має бути діалог про вступ нашої держави до ЄС «без будь-яких передумов», наголосила вона, та все ж – не без деяких дрібних і суто «технічних застережень». Інакше кажучи, ЄК очікує від Києва виконання найближчим часом кількох вимог. Зокрема Верховній Раді ще належить ухвалити урядовий законопроєкт про збільшення штатної чисельності НАБУ, виключити із закону про запобігання корупції положення, які обмежують повноваження НАЗК щодо перевірки «вже перевірених» активів та майна, придбаного декларантами до їхнього призначення на державну службу, виконати відомі рекомендації Венеційської комісії щодо законів про національні меншини, про державну мову, медіа й освіту та прийняти закон, який мав би врегулювати лобіювання на державному рівні інтересів олігархів «за європейськими стандартами».

Перші два із цих чотирьох пунктів і справді мізерні. Але таке не можна сказати, приміром, щодо внесення поправок до закону про нацменшини, які просуває Угорщина, відома своєю українофобією. Ще небезпечнішою є вимога про лобіювання, оскільки створює прецедент, який загрожує проблемами надалі. У Брюсселі її пояснили тим, що це зменшить вплив олігархів в Україні. Та попри всі дискусії про те, чи справді то похитне позиції олігархату на владному Олімпі нашої держави, звернемо увагу, що в самому ЄС відсутні будь-які «європейські стандарти» такого лобіювання. У країнах Євросоюзу не існує ні спільної регуляції такої проблеми, ні єдиного підходу до її розв’язання, – у багатьох із них навіть відповідного закону немає.

Тобто маємо ситуацію, коли перед Україною ставлять вимогу, яка не ґрунтується на європейських нормах і якої, до речі, не було у попередніх наших зобов’язаннях перед ЄС. Якщо Київ поставиться до цього толерантно, то надалі, як слід очікувати, такі речі в його перемовинах із західними партнерами з’являтимуться повсякчас. Інакше кажучи, мовчазне виконання цього, здавалось би, нескладного критерію матиме для нас небажані наслідки. І чи не маємо в цьому разі відому аксіому, що Брюссель нерідко «замасковує» під нібито дрібними технічними вимогами великі політичні результати?

Отже, так чи інакше, а Київ ще матиме вдосталь клопоту зі «свіжим» домашнім завданням. Тим паче, що й зі «старою» роботою – виконанням семи попередніх, так би мовити, кандидатських вимог, поставлених перед Києвом у червні 2022-го, ми ще остаточно не впорались. Звісно, в березні цього року прем’єр Денис Шмигаль заявив про її «практичне завершення». Але 22 червня єврокомісар Олівер Вархеї констатував, що Україна виконала «лише дві із семи рекомендацій ЄК для початку переговорів про вступ до ЄС, а решта ще перебувають на стадії реалізації».

Втім, і сам глава українського уряду, коли офіційно отримав від посла ЄС в Україні Катаріни Матернової історичний звіт ЄК, зізнався, що Кабмін уже провів селф-скринінг національного законодавства. «Наш наступний крок – підготовка до кінця року Національної програми адаптації законодавства України до актів права (acquis) ЄС», – анонсував він. Тобто виконання принаймні однієї із семи ще «кандидатських» вимог до Києва триватиме…

Зрештою, й рішення ЄК, про яке тут мова, не є остаточним: його ще мусить розглянути й затвердити чи то в нинішній редакції, чи в оновленій саміт ЄС, який має відбутися 14 грудня. В його рішенні вже буде точно окреслено критерії, виконання яких моніторитиме ЄК, а оцінять результати того на наступному саміті ЄС у березні 2024-го. У разі ж схвальної оцінки, ймовірно, вже у квітні наступного року відбудеться міжурядова конференція, на якій держави – члени ЄС мають затвердити технічний документ, що називається «переговорна рамка», й аж відтак сторони перейдуть власне до самих перемовин.

У цій ситуації, мабуть, варто згадати досвід Албанії й Північної Македонії, які отримали політичне рішення про початок переговорів про їхнє членство в ЄС ще у березні 2020 р., але через проблеми з політичними вимогами чекали на затвердження «рамки» понад два роки – до червня 2022-го. Та й відтоді ці західнобалканські держави не мали належного прогресу в тому – ще рік тривав так званий скринінг, тобто перевірка сумісності їхніх юриспруденцій із правом ЄС, і лише у грудні цього року щодо них буде відкрито перші переговорні зустрічі.

Мабуть, з огляду на це для України придумали процедуру вступу, якої досі не існувало. Щоб історія з тією «переговорною рамкою», формування якої залежить від ступеня виконання політичних вимог, не заблокувала нашу євроінтеграцію так само жорстко, як це сталося на Балканах, ЄК вирішила перейти від так званого покрокового підходу на вступних переговорах з Україною до паралельного. Тобто проміжні, технічні етапи того руху розгорнуть уже в грудні – щойно з’явиться політичне рішення саміту ЄС…

Чи той ексклюзив для Києва і справді прискорить цей тривалий процес, покаже час. Наразі ж Україна вже наперед заплатила й далі платить за членство в ЄС, а також за вступ до НАТО, на шляху до якого вона перебуває ще довше, ніж на дорозі до «цивільної» євроспільноти, небачену у світі високу ціну.