20 років тому заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка Володимир Здоровега, якому в жовтні 2020-го могло би сповнитися 90, справедливо наголошував: «Декому хочеться, щоб Україна була без українців, без національної мови, без національної культури, тобто таким собі хохляцьким дублікатом Росії, правда, з певним фольклорним колоритом». Але актуальність цього вислову зросла в нинішніх умовах загострення потужної інформаційно-психологічної агресії проти Української держави, національних цінностей.
Національні цінності – це матеріальні й духовні скарби, які нація отримала в спадщину від своїх пращурів. Важливо підкреслити, що корені українських національних цінностей сягають давньоукраїнської держави Русь. Відомо, що князь Роман Мстиславович по суті об’єднав українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра і став сюзереном всієї Русі. Це дало підстави українському історикові С. Томашівському назвати Романа «творцем першої національної Української держави».
Нинішня проблема розбудови української України і захисту її від жорстоких московських загарбників прямо залежить від усвідомлення всіма громадянами сутності національних цінностей, національних інтересів, національних цілей та наповнення ними сенсу життя, доброчинної суспільно-політичної діяльності. У цьому контексті заслуговує на інтелектуальну увагу структурована система цінностей (цінності індивіда, суспільства і держави), здійснена вченими В. Горбуліним та А. Качинським, які розглядають існування української нації і держави крізь призму її ціннісного ядра, що консолідує суспільство. Це патріотизм, соціальна справедливість, духовне надбання, добробут, система міжнародних зв’язків, національна безпека. Науковці Г. Гай-Нижник і Л. Чупрій до означеної системи цінностей додали ще такі індивідуальні цінності: моральність, релігійність, взаємотерпимість, миролюбність, доброзичливість, працелюбність, сімейні цінності, які завжди були притаманні українцям і відображають сутнісні засади українського національного характеру.
Кремлівські ідеологи майстерно експлуатують історію довготривалого перебування України в колоніальному лоні Російської імперії – царської і совєтської. Творити антиукраїнське отруйне вариво допомагають московським маніпуляторам медійні працівники телеканалів «НАШ», «ZIK», «112», «NewsOne», «Інтер», «Україна», «Україна-24», «1+1», які вільно функціонують в Україні. Зрозуміло, дезінформацію вони поширюють не за правилами, а протистояти їм потрібно відповідно до правил, встановлених демократією. На цьому часто спекулюють Бондаренко, Бужанський, Герман, Добкін, Дубінський, Єгорова, Королевська, Лазарєв, Лукаш, Медведчук, Мураєв, Новінський, Рабінович, Червоненко, Шуфрич та інші, коли трактують антиукраїнську дезінформацію як свободу слова, а обмеження поширення неправдивих повідомлень, посилів називають страшною цензурою. Не зупиняє ворожу антиукраїнську пропаганду Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. Мабуть, не розуміють або не хочуть розуміти Президент В. Зеленський, Голова Верховної Ради Д. Разумков та їхні радники-порадники на кшталт Єрмака, що інформаційно-гуманітарний простір України має бути національним. Досить цікаву симптоматичну думку висловила американська консультантка з питань політики та безпеки, спеціалістка з протидії російській пропаганді Моллі МакКю: «Я не брала би на себе відповідальності давати поради, довкола чого варто будувати свою ідентичність українцям. Єдине: не варто будувати свою ідентичність на Росії. Не залежить, чи ви за Росію, чи ви проти Росії. Українська ідентичність мусить бути українською ідентичністю».
Безперечно, українську ідентичність потрібно утверджувати тільки на національних цінностях, а журналісти мають усним і писемним словом та відеозображенням сприяти відродженню в кожного українця родової, правдивої історичної національної пам’яті, формуванню в кожного громадянина України державницького, патріотичного мислення, об’єднувальних національно-духовних сенсів життя, морально-громадянських, соборних українських ціннісних орієнтирів. Адже досі в будні та під час проведення офіційних урочистих заходів бачимо, відчуваємо ціннісний розрив між минулим, сучасним та уявленням про майбутнє України.
Хіба не гнітюче враження викликала офіційна церемонія святкування 29-ї річниці відродження незалежності України в тих, хто сподівався на глибокий, змістовний аналіз суспільно-політичної ситуації в країні, повноцінний український патріотичний та естетичний зміст?! На жаль, після популістської промови Президента святість держави Україна розчинилася в стриптизерсько-одаліскових вихилясах напівоголених попспівачок і танцівниць. На сцені, покритій синім і жовтим кольорами, що символізували Державний Прапор України, топтався Президент В. Зеленський, задоволено кивав головою і періодично ритмізував псевдотанцювальні конвульсії горішньою частиною тіла в такт мелодії. Тим часом українські патріоти вже сьомий рік воюють з «наймерзеннішим терористом сучасності Путіним», а його нікчемні прихвосні взялися його рятувати – пропонували вручити «нобелівку миру».
6 жовтня 2020 р. лідер «Опозиційної платформи «За життя» народний депутат Віктор Медведчук вкотре зустрічався у Москві з президентом Російської Федерації. Телеканал «ZIK» десятки разів показував, як «доброчинець» Путін під час розмови з «добродійником» В. Медведчуком обіцяв допомогти «братньому» українському народові «російською вакциною від COVID-19». Медведчук улесливо сказав, що він зі своєю сім’єю в Криму уже випробував цю вакцину. Путін з цинічною посмішкою обіцяв продати вакцину для «братнього» народу, нехай тільки влада України попросить. 16 жовтня телеканал «ZIK», отруюючи свідомість телеглядачів, транслював пресконференцію під орудою одіозного ніби журналіста В'ячеслава Піховшека, яка була перенасичена хижими маніпуляціями Медведчука про минуле і сучасне ставлення Московії до України. Він жодним словом не згадав про 14 тисяч жертв, тисячі покалічених, понівечених українських громадян, про спалені й поруйновані російськими загарбниками села, підприємства, затоплені шахти. Натомість Медведчук у цинічній арії оспівував тисячолітню «дружбу» російського і українського народів, у яких, мовляв, одна історія, культура, мова, і нікому не вдасться її розірвати, бо Росія й Україна навіки разом.
Тривала антиукраїнська політика кремлівських «братів» (читаймо – «деспотів») та їхніх вірнопідданих васалів-малоросів призвела до того, що серед громадян України є, на жаль, чимало таких, які вважають себе освіченими інтелігентами, посідають високі крісла у законодавчій, виконавчій, судовій владі і навіть у науково-педагогічних інституціях, рвійно виступають на радіо, хизуються на телевізійних ток-шоу, працюють у засобах масової інформації, але їхні знання про українські духовні, моральні, соціальні, національні цінності, національні інтереси, національні цілі, про справжню, а не сфальшовану ворогами історію України, дуже обмежені.
Такі люди в юдаїзмі підпадають під визначення «вкрадені діти». В Україні «вкрадених дітей» чужою російською владою досить багато. «Наша проблема полягає в тому, що значна частина етнічних українців розуміє, що народжена в Україні, але при цьому не сприймає українські мову, культуру, часом зневажає їх і водночас ототожнює себе з усім російським, – підкреслює кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу шевченкознавства Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Роксана Харчук. – І якщо у ХІХ ст. це була російська ідентичність, втілюючись у типі українця-малороса, то в ХХ ст. – та сама російська ідентичність, але під машкарою ідентичності радянської, овіяної флером соціальної справедливості й інтернаціоналізму, що витворила тип українця-гомосовєтикуса», який нині, у ХХІ столітті, є головною антиукраїнською особиною у ворожій проросійській п’ятій колоні.
Академік НАПН України Георгій Філіпчук підрахував, що за останні 25 років Україна втратила понад 3 млн дітей. Це втрати не лише фізичні, а найстрашніше – національно-духовні. Лише у 21% українських вищих навчальних закладах студенти здобувають освіту державною мовою, а в майже 80% – мовою російською. Нинішні «вкрадені діти», на жаль, не розуміють, що бути наполовину вільним, наполовину рабом неможливо. У такій морально-психологічній ситуації надзвичайно важливо, щоб усі масмедіа арґументовано, виважено, переконливо доносили до «вкрадених дітей» правду, що «українська мова – це той енергетичний вал, який захищає народ від виродження» (Катерина Мотрич), це синонім життя, код української душі, який єднає його з Богом.
Насичений московською блекотою блогер Анатолій Шарій схвалив звернення членів своєї партії із Донецька, Запоріжжя та інших областей до поліції із заявами відкрити кримінальні справи проти журналістів та керівників львівського телеканалу НТА за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Насправді чорну злість російського телебачення, а також «партії Шарія», осередок якої є навіть на Львівщині, викликало політичне ток-шоу «Говорить Великий Львів», зміст якого безкомпромісний, українськомовний, патріотичний. Шарій лякає свою аудиторію, що галичани «готови убівать за язик», бо вони, як неодноразово казав цей блогер, українськомовні «рагульйони, полукровкі», а значить, тупі, примітивні селюки, а він – російськомовний елітарій. Тому підтримує Путіна, який захищає «рускоязичноє насєленіє» від націоналістів. «Немає такого населення. Є зросійщені українці, – категорично, обґрунтовано заявляв професор Олександр Пономарів. – Тому потрібно повсюдно – «від Сяну до Дону» підвищувати рівень мовної національної свідомості українського народу.
Носіями зразкової української мови мусять стати державні діячі, урядовці всіх рангів та їхні дружини, якщо вони спілкуються з людьми поза своєю домівкою, виступають перед аудиторією безпосередньо чи в засобах масової інформації». 20 жовтня 1999 р. Олександр Пономарів підписав навчальний посібник «Культура мови»: «Дорогому Василеві Лизанчуку з побажанням щастя, добра, успіхів та звитяг у відродженні української мови на її споконвічних землях». Здається, це було вчора. 17 жовтня 2020-го цьому видатному мовознавцеві, вченому, невтомному борцеві за українську Україну сповнилося би 85 років. До свого ювілею він не дожив лишень три дні. Серце Олександра Даниловича перестало битися о 7-й годині 14 жовтня, на Покрову. Кажуть, що на великі релігійні свята Господь забирає найкращих.
У царині найголовнішої національної цінності – української мови, національної гідності Олександр Пономарів якраз був у когорті найкращих. Він неодноразово у своїх публікаціях наголошував, що «п'ятиколонники» та деякі «нові обличчя», свідомість яких імперсько-московська та малоросійська, спекулюють «Європейською хартією міноритарних мов або мов меншин», істотно змішують сенсні акценти, по суті обдурюють зросійщених громадян, щоби вони підтримували «Опозиційну платформу «За життя», «партію Шарія», «партію Пальчевського» та інших промосковських посіпак. У преамбулі мовної Хартії чітко написано, що «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним (тобто державним. – В. Л.) мовам і необхідності вивчати їх». Це зовсім не на шкоду болгарам, грекам, євреям, полякам, росіянам, румунам, угорцям та іншим національним меншинам, а навпаки – є доброчинним кроком до виконання Європейської мовної хартії, де окреслено «важливість міжкультурного діалогу і багатомовності», бо саме у розмаїтті мов, культур, звичаїв, традицій – краса світу. Щоби краса світу була привабливішою, насиченішою, треба не слухати слуг московської тьми, не знищувати чудову українську мову, яка дана Богом. Божим даром є мова кожного народу – численного і нечисленного.
Ведучі телеканалу «ZIK» Анастасія Дайнод і Ростислав Сухачов у своїх програмах мовчки і словесно підтримують дії різних промосковських Бужанських, Дубінських, Качних, Скориків, Лазарєвих, схвалюють фальшиву тезу про природну російсько-українську двомовність, вважають засилля російської мови в Україні надзвичайно великим історичним, гуманітарним здобутком. Їм, мабуть, дуже не вистачає правдивих історичних знань, що за часів російської імперії – царської і совєтської було виплоджено 480 циркулярів, указів, постанов, ухвал, розпоряджень тощо про заборону української мови і культури та всебічну підтримку розвитку російської мови і культури. Навіть учителям російської словесності видавали на 15% вищу заробітну плату порівняно з платнею викладачів інших дисциплін. Антиукраїнські ідеологія і політика призвели до тотального зросійщення мільйонів українців.
Нині замість того, щоб допомогти дітям, онукам, правнукам зросійщених батьків, бабусь і дідусів, прабабусь і прадідусів повернутися до етнічного джерела національної гідності, вони вимагають надання російській мові в Україні статусу офіційної державної. Це, мовляв, порятує «рускоязичноє насєлєніє» від переслідувань націоналістів. Чимало інших маразматичних аспектів московської маніпулятивної пропаганди Анастасія Дайнод і Ростислав Сухачов тиражують у телеефірі, що суперечить стандартам журналістської творчості, дисонує з українським професійним патріотизмом. Нагадую: свобода слова – це не свобода антиукраїнської маніпулятивної пропаганди, дезінформації в інтересах російських загарбників, які ведуть проти України, європейських країн та світу гібридну війну. Свобода – одна з найвищих морально-духовних цінностей – має сприяти реалізації національних інтересів і цілей, подоланню кризи української ідентичності, а не нав’язуванню чужої – російської.
У вересні цього року на телеканалі «ZIK» розпочали транслювати ток-шоу «Ми всі УКРАЇНЦІ». Ведучі Тетяна Терехова і Ростислав Сухачов 24 вересня претензійно заявили, що «це перше ток-шоу, яке буде нас об’єднувати». Безперечно, така місія шляхетна, адже громадяни України прагнуть жити в доброзичливому, гуманістичному суспільстві, де панують порозуміння, злагода, мир, висока духовність, добробут. Однак обнадійливий промінь тут же згас, бо ведучі одразу вдалися до звинувачення, мовляв, націоналісти заволоділи гаслом «Слава Україні!» і спекулюють ним. Чому б не казати «Слава Шевченкові!», «Слава Патону!»?
Ці сповнені іронією слова миттєво викликали сум’яття, застережливі запитання. Пронизала думка: хіба хтось заперечує, що такі постаті, як Шевченко, Франко, Леся Українка, Ліна Костенко, Павличко, Патон, Корольов, Глушко, десятки, сотні, тисячі найвидатніших синів і дочок України, варті найбільшого пошанування, уславлення, як і нинішні герої-захисники української землі від московських загарбників?! Але шановні ведучі не захотіли хоч трішечки бути чесними перед собою, бо хіба можна нівелювати українські національні цінності? Гасло «Слава Україні!», «Героям слава!» окроплене кров’ю українських патріотів, воно є визначальним символом українського національного духу, як Державний Прапор України, Державний Гимн України, Державний Герб України, а також, додаємо, українська мова. І ток-шоу «Ми всі УКРАЇНЦІ» мало би сприяти відродженню історичної правди, формуванню, утвердженню у свідомості глядачів шани і поваги до українських мови і культури, але понад 90% його учасників виступали російською. Олександр Качура, Олена Лукаш, Світлана Крюкова, Андрій Деркач, Микола Скорик, Євген Червоненко вивищували російську мову над українською. По-різному знеславлювали носіїв українськості, а ведучі програми замість того, щоби спрямовувати дискусію в україноцентричне русло, їм толерували.
«Білою вороною» серед запрошених учасників цього ток-шоу, які нігілістично ставилися до державної мови й висловлювалися лише російською, був Володимир Омелян, бо спілкувався тільки українською мовою, захищаючи національні інтереси України.
У наступному випуску цього токшоу Олена Бондаренко і Олександр Лазарєв за схвального сприяння ведучих безупину критикували Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», цькували національно свідомих українців за те, що вони захищали природне право функціонування української мови в усіх клітинах освітньої, наукової, бізнесової, інформаційної, політичної, суспільної тощо сфер розбудови національної держави Україна. Водночас ведучі та учасники шоу захоплено схвалювали, що повсюдно в Росії панує російська мова, у США – англійська, у Німеччині – німецька, в Угорщині – угорська, у Франції – французька, в Японії – японська… Але щоби всі діти, молодь здобували освіту в Україні українською мовою, то зась! Цинізм, брехня переповнювали студію. Тут «купалися» в антиукраїнськості.
Щоби подолати загрозливу небезпеку для українського суспільства, захистити державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів, ефективно її розбудовувати, в усіх сферах життєдіяльності потрібно впевнено спиратися тільки на українські національні цінності. Цілеспрямовану національну, гуманітарно-інформаційну політику мають забезпечувати всі державні та громадські інституції. Важливе місце в процесі правдивої стратегічної комунікації стосовно українського національного державотворення має займати Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.
Отже, всі журналісти, користувачі різних інтернет-платформ мають свідомо, професійно, патріотично, цілеспрямовано комунікувати, бути чесними провідниками читачів, глядачів, слухачів у насиченому фейками інформаційному просторі, допомагати реципієнтам не потонути в улесливій, медоточивій олжі українофобів, а глибоко розуміти сутність, мету кожної інформації-новини, кожного виступу політиків, депутатів, службовців, громадських діячів, кожного інтерв'ю, ток-шоу. Щоби спиратися, сповідувати моральні, духовні, соціальні, естетичні цінності, виважено, раціонально, аргументовано мислити, діяти, згадаймо імператив: «Думаю, отже, живу» (Декарт). Але цього замало. Невідкладно вчімося правильно думати, адже «правильно думати – це морально-етична норма» (Паскаль).
Для журналістів в умовах російської гібридної війни і глобалізації «правильне думання» – це українськоцентричне мислення, українськоцентрична позиція, українськоцентричні вчинки, українськоцентрична творчість, суть якої в утвердженні найважливішої людино-націєцентричної цінності – соборної української України в органічній єдності з дбайливістю, справедливістю і громадянською відповідальністю за морально-духовний розвиток своєї родини, суспільства, держави, самоствердження національної ідентичності. Надзвичайно важливо, щоби журналісти, політики почули, всім серцем і розумом сприйняли Тараса Шевченка: «Нема на світі України, Немає другого Дніпра…», «В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля…», «І чужого научайтесь, Й свого не цурайтесь». Нині й Іван Франко просить кожного громадянина України творчо працювати, сумлінно вчитися, чесно управляти, «щоб ґаздою, не слугою перед світом стати».
