15 березня зустрів своє 70-ліття відомий журналіст Роман ГЛАДИШ. Читачам «Галичини» віддавна добре знане це ім’я – не тільки як журналіста, а й як безпосереднього учасника тих суспільно-політичних процесів, що відбувалися на Прикарпатті в часи пробудження національної самосвідомості наших краян. Роман Васильович, хоч уже десять років на пенсії, і нині своїми публікаціями на сторінках «Галичини» засвідчує, що для нього критерієм журналістської об'єктивності, дороговказом для пошуку істини в оцінці явищ життя слугують передовсім інтереси України як самостійної, незалежної соборної держави. Цю свою громадянську, патріотичну позицію він підтверджував не тільки словом, а й особистим чином як активіст Івано-Франківського культурно-наукового товариства «Рух», яке ініціювало й започатковувало національно-демократичне відродження в нашому краї, і як делегат проведеного у вересні 1989 р. в Києві Установчого з'їзду Народного руху України за перебудову. Отож є певна закономірність у тому, що для ювіляра, з яким ми розмовляємо, саме політична тематика стала провідною й улюбленою в його журналістській творчості.

– Романе, знаю тебе передовсім за спільною багаторічною працею в редакції «Галичини». І все ж навіть для твоїх близьких, друзів багато що залишається, так би мовити, за кадром. Хотілося б почути про твою малу батьківщину, родинне коріння, вибір професії…

– Мене, уродженця Збаража на Тернопіллі, доля ще з кінця 70-х років минулого століття поєднала з Прикарпаттям. Тут за здобутою у Львівському університеті ім. І. Франка спеціальністю «господарське право» працював як юрисконсульт у кількох установах. Уже в молоді роки цікавився політикою. Бо хоч мої батьки Софія і Василь Гладиші свого часу, ще до Другої світової війни, здобули вищу освіту на медичному факультеті того ж Львівського університету, і були лікарями Збаразької районної лікарні, проте лише для тих, з ким у спілкуванні свідомо трималися дистанції, вони виглядали цілком аполітичними людьми. За вмінням у потрібний момент промовчати приховувалось їхнє несприйняття радянської влади, тому що система, в якій вони жили, намагалася кожну людину знеособити, зробити гвинтиком тоталітарної державної машини. А я ж то добре знав, що мої батьки завжди пам’ятали про своє походження, з довоєнних часів зберегли в душі й манері поведінки риси галицьких інтелігентів.

Моя мама народилась у Відні, бо мій дід Степан Кордуба, активіст українських громадських організацій, «мазепинець», як казали до появи пізнішої дефініції «бандерівець» (згодом він був викладачем і заступником директора Тернопільської української гімназії), мусив із сім’єю емігрувати до австрійської столиці, аби вберегтися від переслідувань російською адміністрацією в період Першої світової війни, коли царська армія окупувала Галичину. Мама і мене познайомила з ближчими й дальшими родичами, з відомими представниками інтелігенції, з якими підтримувала зв’язки, зі зрозумілих причин не особливо це афішуючи. Як-от з письменницями Іванною Блажкевич, Ольгою Дучимінською, Іриною Вільде, родичками Степана Бандери Даркою Заливахою (дружиною відомого художника, радянського дисидента) і Мирославою Антонович, була знайома з майбутнім головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем та його зв’язковою Катрусею Зарицькою, з якою вона разом вчилася в Тернопільській гімназії. Батько мій походив із простої селянської сім’ї, але в колі людей, із якими він молодим спілкувався, теж було немало знаних представників української інтелігенції, серед них – сини Василя Стефаника і сам письменник, з котрим запізнався під час його приїздів до Львова. Тато помер, коли мені не було ще й десяти літ.

Ще у старших класах школи народилася мрія стати журналістом. І мав необхідні для цього фаху літературні задатки – мабуть, у мене проявилися мамині гени, адже вона у довоєнні часи дописувала до коломийського журналу «Жіноча доля», і її статті друкували, – тоді власне й заприязнилася з Іриною Вільде. Одначе неньці моїй явно не імпонував зміст матеріалів тодішньої нашої районної газети «Колгоспне життя» – заідеологізованої, позбавленої духовності, надто "приземленої", яка зі своїх сторінок тільки й доводила трудівникам села все нові й нові напружені завдання. «Перспектива працювати в такій газеті тебе, сину, й очікуватиме після закінчення факультету журналістики», – казала мені мама, і я зрештою прислухався до її застороги. Вирішив обрати для навчання юридичний факультет й успішно склав вступні іспити до Львівського університету. Не скажу, щоб від роботи юрисконсультом після закінчення вишу отримував велике моральне задоволення...

– Як же ти перекваліфікувався на журналіста?

– Склалося так, що в журналістику мене привела саме політика, якою я просто не міг не зацікавитися з огляду на очевидні для мене, хоч і приховувані від стороннього ока, політичні інтенції моїх батьків. В Івано-Франківську я часто бував удома в подружжя Дарки й Опанаса Заливах. Опанас якось на початку 1988-го запропонував мені з’їздити разом з ним до Львова. Там художник, член Української Гельсінської Спілки (УГС), повів мене в одну зі шкіл, викликав із котельні кочегара, який вийшов до нас у сильно забрудненому через виконання своїх функцій робочому одязі, і познайомив мене з ним. Це був... В’ячеслав Чорновіл, один з ініціаторів створення УГС, автор забороненого твору «Лихо з розуму», колишній в’язень сумління і майбутній голова Львівської обласної ради першого демократичного скликання, голова Народного руху України. Потім я кілька разів бував і вдома у пана В’ячеслава та його дружини Атени Пашко.

У жовтні 1988 року я вступив до Івано-Франківського культурно-наукового товариства (КНТ) «Рух», невдовзі став членом його ради, почав працювати в політичній секції. КНТ офіційно було створено у червні 1988-го й під егідою, як це не дивно сьогодні для декого прозвучить... бюро обкому комсомолу, що виходило з міркувань політичної кон’юнктури: тоді, в часи горбачовської перебудови, було модно комсомольським організаціям «брати під своє крило» різного роду неформальні, тобто самодіяльні, молодіжні об’єднання. Хоча потім те бюро зрозуміло, що обманулося в своїх сподіваннях стосовно КНТ, і двічі прийнятими рішеннями вимагало від товариства не виходити у своїй діяльності за рамки тих загальних положень, які її регламентували, попереджало нас, що в іншому разі як засновник ліквідує «Рух».

Але, слава Богу, до цього не дійшло, бо державні, компартійні і комсомольські структури бачили, як стрімко «Рух» набирав популярності й набувавав авторитету серед жителів міста й області не тільки молодих, а й середнього і старшого віку, як щораз масовішими ставали віча та інші заходи, які він проводив. Входив я водночас і до крайової організації УГС. Тож координував діяльність цих двох структур, ми спільно готували політичні акції. Наприкінці 1988 року очолив пресову службу УГС і почав працювати власним кореспондентом Української служби «Радіо Свобода» в Івано-Франківську. А з травня 1990 р., коли побачив світ перший номер «Галичини», працював у редакції цього першого на теренах тодішньої УРСР демократичного часопису. Звідси й вийшов на пенсію. А втім, і нині співпрацюю з улюбленою газетою, про що свідчать мої публікації на її шпальтах.

– Від кого тобі надійшла пропозиція стати кореспондентом відомої радіостанції, центральний офіс якої тоді був у Мюнхені. Чи в той час не чинили тобі в нашій області перешкод у роботі на західний «радіоголос»?

– Мав інформацію, що є така вакансія, В. Чорновіл і під час нашої зустрічі у Львові запропонував мені подати свою кандидатуру для призначення на посаду кореспондента Української служби «Радіо Свобода». Я одразу, без довгих роздумів, дав згоду. В’ячеслав Максимович тоді сказав, що, найімовірніше, мене викличуть для застережної співбесіди в управління КДБ в Івано-Франківській області, і порадив, як там маю поводитися, що говорити. Бо ж було очевидним, що керівники компартійних, радянських, правоохоронних органів УРСР намагалися всіляко гальмувати впровадження навіть прогресивних на той час ідей верхівки КПРС, а то й вихолостити їх зміст і навіть, з метою самострахування, повернути їх навспак.

До речі, як це не парадоксально на перший погляд, Українська служба «Радіо Свобода», очолювана Анатолієм Даценком, розміщувалась у Москві… І справді, зі мною побесідував тодішній начальник управління генерал Іван Левенко. Він звернувся до мене по-російськи і з першої ж фрази дорікнув: «Ви совєтскій чєловєк, окончілі юрідічєскій факультєт. Как ви моглі пойті работать на вражескую радіостанцию?..». Я ж відповів йому відверто й досить різко: «Михайло Сергійович Горбачов не думає так, як ви, Іване Юхимовичу. Ще 1975 року було підписано Гельсінські угоди, в тому числі гуманітарну їх частину, яка передбачала взаємний обмін інформацією, зокрема й через радіостанції, між західними країнами і СРСР. Проте частину угод Радянським Союзом так і не було виконано за вже покійного Леоніда Брежнєва. Його поправив наш шановний Михайло Сергійович. Ви щось маєте проти генеральної лінії Комуністичної партії?..».

Після цих моїх слів генерал КДБ побагровів, аж зірвався з місця: «Я уже нічєво нє понімаю!.. Мнє уже надо ідті в отставку...». Спецслужби не сприймали Горбачова, бо інтуїтивно відчували, що він приведе радянську імперію до краху.

– Паралельно з роботою на «Радіо Свобода» ти й далі брав активну участь у діяльності «Малого Руху» – так ще називали Івано-Франківське КНТ на відміну від «Великого» – НРУ. А ця діяльність вимагала від кожного із «малорухівців» як високої національної свідомості, так і громадянської мужності, бо ви наражалися на ризик навіть зазнати фізичної розправи з боку «невідомих зловмисників», яких так і не могла чи, точніше, не хотіла ідентифікувати радянська міліція. Пам’ятаю, як громадськість краю шокувала звістка про те, що серед білого дня в Івано-Франківську на тебе було вчинено розбійницький напад...

– Так, про це йшлося в розповсюдженій КНТ «Рух» листівці: вранці 13 червня 1989 р. на вулиці Матейка мене перестріли двоє невідомих у маскувальних плащ-накидках, ударами в спину збили з ніг, кільки хвилин копали мене, лежачого, і втекли. Випадкові на цій малолюдній вулиці перехожі допомогли дійти до поліклініки, де мені було надано першу медичну допомогу, зафіксовано побої. Не раз доводилось мені чути й погрози по телефону...

Але й після тієї фізичної розправи у мене не було страху за себе, не виникало бажання залишити ряди «проблемного», як дехто казав, товариства і жити собі спокійним життям. Бо я знав, на що йшов. Культурно-наукове, за визначенням, товариство у сприятливих умовах горбачовської перебудови і гласності просто не могло не трансформуватись у громадську структуру з політичними цілями діяльності, які все чіткіше окреслювались для її очільників та активістів, – це боротьба в легальних формах, мирним шляхом за вихід України зі складу СРСР і її державне усамостійнення.

«Рухівська ідея» в її чистому вигляді викристалізувалась саме в Івано-Франківську, наше КНТ фактично було предтечею заснованого через рік Народного руху України за перебудову, на собі апробувавши основні засади формування й діяльності цієї громадсько-політичної організації. Хоча, зауважу, принципи самого створення двох рухів різнилися: НРУ формували здебільщого творчі спілки й засновані в регіонах товариства української мови (ТУМ) ім. Т. Шевченка, а Івано-Франківський «Рух» постав зусиллями окремих патріотично налаштованих людей різних професій і віку, котрі об’єднались у неформальну структуру, з якої невдовзі вийшли місцева ТУМ, «Меморіал», «Зелений світ», «Братство УПА» та інші громадські організації, а пізніше – й осередки демократичних партій. Втім, історія «малого Руху», гадаю, ще стане темою для широкої грунтовної розмови на шпальтах «Галичини», імпульсом до якої буде вихід у світ уже підготовленої до друку книги «Івано-Франківське обласне культурно-наукове товариство «Рух» – провісник національно-демократичного відродження». Її авторами є О. Малярчук, О. Когут, Р. Івасів, В. Остап'як.

– І все ж, як для тебе на ментально-психологічному рівні відбувся отой злам у свідомості, який спонукав тебе читати заборонену в СРСР літературу, твори самвидаву, брати участь в опозиційній до існуючої комуністичної влади діяльності? Адже на нас усіх тоді ще в школі, у виші тоталітарна комуністична держава чинила далеко не формальний вплив за допомогою досить-таки дійових важелів (уроки з історії СРСР, лекції з історії КПРС та з марксистсько-ленінської філософії, ідеологічні заходи до радянських свят та на пошанування не наших, українських, а чужих героїв), вона пропускала, образно кажучи, розум і почуття наймолодших громадян «країни розвиненого соціалізму» через сито жовтенятської, піонерської та комсомольської організацій?

– Не стверджуватиму, що не мало аж ніякого результату щодо мене оте пропускання моєї свідомості через сито радянської ідеології і пропаганди. Проте великою мірою нейтралізували наслідки їх негативного впливу народні і християнські традиції, українські національно-патріотичні первні в житті моїх мами й тата, як і дідів, прадідів. А кардинальні зміни в моєму світогляді й ментальності відбулися вже пізніше завдяки політиці демократизації і гласності в СРСР – не тільки мене, а й багатьох із нас, образно кажучи, накрила з головою лавина інформації, пов’язаної зі справжньою, без ідеологічних перекручень чи замовчування окремих подій і фактів, українською історією, зі справжніми, а не «накинутими» нам героями. Було й таке, що спочатку я навіть повірив у можливість і подальшого майбутнього України в «Союзі суверенних держав», задекларовану Генсеком КПРС, а потім першим (й останнім!) президентом СРСР.

Так, Горбачов відкрив шлюзи для демократії в країні, але ж, якщо задуматись глибше, насправді змушений був це зробити під впливом провідних країн, як виявилось, далеко не «загниваючого» капіталізму і зрозумівши безперспективність існуючої політичної й економічної моделі «Країни Рад». Тодішні реалії свідчили про зростання градусу суспільно-політичних очікувань галичан саме в національно-демократичній площині, й ідейними виразниками тих очікувань були вже не тільки політичні дисиденти. З деким із цих людей я був знайомий ще раніше, а тепер для мене стало цілком очевидним, що КНТ «Рух» може і повинно перейняти від них гасло відродження державної самостійності України, що ми просто не маємо права втратити шанс, який дали нашому народові історія і Господь Бог, на здійснення одвічного прагнення українців, мети незчисленних борців за волю України. Говорю про це без пафосу – саме в такому керунку відбувалась тоді еволюція моїх політичних поглядів, на яку, як відомо, кожен має право.

Відбувалась вона і в учасників організовуваних нами заходів, а першою такою акцією політичного характеру став проведений у січні 1989-го в Івано-Франківську мітинг пам’яті жертв сталінських репресій. Зрештою йдеться не тільки про віча та інші політичні акції, що їх опоненти нашого товариства зневажливо називали «вуличною демократією», а й про власне культурно-наукові заходи «малого Руху», з якої він починав свою діяльність. Вони теж немало важили для піднесення національного духу прикарпатців.

Пригадую, як ми організували в Івано-Франківську вечір пам'яті українського поета Олександра Олеся, на якому був і довголітній в'язень ГУЛАГу Орест Дичковський – людина чину і лицарської відваги. Вважаю цей захід першою антиімперською акцією товариства «Рух», і ось чому. Я належу до шанувальників красного письменства, зокрема вже тоді відкрив для себе й полюбив тонку лірику цього поета. Але на тому вечорі сиділо в залі не так багато слухачів, як ми розраховували (далося взнаки замовчування цього імені при радянській владі), зате прийшла начебто викладачка української літератури педінституту, як вона, попросивши слова, сказала про себе, і почала ганити на чім світ стоїть Олеся і його творчість за те, що він був петлюрівцем, підтримував УНР. Тут уже я не витримав і рішуче заперечив ті негативні оцінки з уст представниці «радянської науки» і чи не вперше у своїх публічних виступах згадав – ясна річ, у позитивному ключі – Українську Народну Республіку. Це викликало бурхливу реакцію зали. Отак помаленьку ми «розворушували» людей, багато з яких були приспані різного роду ідеологічними інсинуаціями і байками тих псевдонауковців і практиків, яких комуністична влада перетворила на вірних своїх прислужників.

Але найбільший мій внутрішній злам стався, розвіявши рештки моїх ілюзій про можливість гуманізації СРСР, коли я побував на розкопках жертв тоталітарного режиму в Дем'яновому Лазі й записав для «Радіо Свобода» інтерв'ю із судмедекспертом, на жаль,нині покійним Омеляном Левицьким. Він показав мені прострелений череп 12-річної дівчинки. А поряд із черепами дорослих чоловіків і жінок таких дитячих там було немало. І я зрозумів, що самої суті цієї злочинної системи – радянської імперії – не спроможне змінити ніяке підфарбовування її фасаду з допомогою тих чи інших реформ. Тим паче, що їх раніше чи пізніше згорнули б (такий найімовірніший розвиток подій засвідчив гекачепістський путч у серпні 1991 р.). Та й влада сучасної Російської Федерації – спадкоємиці СРСР, – як на мій погляд, не піде на будь-яку справжню демократизацію суспільного життя у своїй країні, розуміючи, що це загрожуватиме її розпадом.

– Відкритими у 1980-х роках в СРСР шлюзами для демократії і гласності скористалися і священство й вірні підпільної Української Греко-Католицької Церкви – активно проводили акції з вимогою її легалізації...

– Ми, «малі рухівці», теж були якоюсь мірою причетні до організації тих акцій. Скажімо, КНТ і крайова філія УГС спільно вирішили і провели разом зі структурами підпільної Церкви на Зелені свята в Івано-Франківську, попри всілякі перешкоди з боку компартійних органів та правоохоронців, 100-тисячну маніфестацію УГКЦ і Українського Народу за релігійні і національні права наших громадян. А перед цим відбулася перша в ті часи велелюдна відправа – панахида вірних катакомбної Церкви, яку відслужив на понищених комуністичною владою могилах Українських січових стрільців о. Микола Сімкайло. 2019-го з нагоди 30-річчя тієї пам'ятної події Івано-Франківський архієпископ і митрополит Володимир Війтишин відправив у тому ж нині Меморіальному сквері Архієрейську Літургію, а після неї вручив митрополичі грамоти людям, причетним до організації згаданої резонансної акції. Нагородив грамотою і мене – за те, що як кореспондент «Радіо Свобода», передав у вільний світ інформацію про панахиду й маніфестацію галичан 18 червня 1989 р. в обласному центрі Прикарпаття.

А 21 травня 1989 р. священство й вірні УГКЦ почали проводити в Москві ланцюговий пікет з вимогою реабілітації їхньої Церкви (він тривав аж до 25 листопада), й одразу ж шістьох із них омонівці заарештували й відвезли до відділення міліції неподалік від Кремля. Проте буквально через дві години відпустили ще й вибачилися перед ними. Тож наші краяни продовжували пікетування, а потім розпочали в самому центрі радянської столиці, на Арбаті, і безстрокову голодівку за легалізацію УГКЦ. Сам я не брав участі в тій акції хоча, звичайно, морально підтримував їхніх учасників – не тільки наших краян, а й священників і віруючих із Тернопілля, Львівщини, Закарпаття, які пізніше прилучилися до них. Я й там, у Москві, виконував свої журналістські функції – передавав на «Радіо Свобода» матеріали про пікетування й голодівку представників забороненої в СРСР за сталінських часів Церкви.

То тепер є Інтернет, соціальні мережі, а в ті часи мої виходи на згадувану радіостанцію з матеріалами про московську акцію українських греко-католиків, як і відстежування її акредитованими у Москві західними журналістами, мали неабияке значення. Бо все це формувало громадську думку в європейських країнах і США про те, наскільки щирим в оприлюднених намірах є радянський лідер і справжніми – декларовані ним зміни у зовнішній і внутрішній політиці керівництва СРСР. До того ж, якби журналісти не передали терміново на західні радіостанції й телестудії інформацію про затримання на Красній площі кількох прикарпатських греко-католиків із плакатами, то й Михайло Горбачов про це не дізнався б чи принаймні дійшла б до нього інформація про ту подію нескоро або в перекрученому вигляді, отож акція УГКЦ могла «захлинутися» вже на самому початку. А так Горбачову тут же доповіли про інцидент із греко-католиками, який набув уже міжнародного розголосу, і за його розпорядженням цій справі міліція не дала ходу. Як ми знаємо, та акція представників УГКЦ зрештою увінчалася успіхом – Кремль після зустрічі М. Горбачова з Папою Римським Іваном Павлом II дав дозвіл на легалізацію катакомбної впродовж більш як чотирьох десятиліть Церкви і в грудні 1989 р. було зареєстровано перші її громади.

– Романе, насамкінець запитання, яке ти, можливо, сприймеш як наївне чи банальне: якби Господь Бог дав тобі друге земне життя, ти б захотів щось у ньому змінити?

– А чого ж наївне? Запитання глибоко філософське. Так-от, я змінив би своє життя тільки в його приватному аспекті, а в усьому іншому готовий був би знову повторити свій земний шлях – з усіма своїми здобутками і втратами, випробуваннями долею. Просто Господь Бог дав мені таку душу, таку неспокійну, часом імпульсивну натуру, а я людина віруюча і шаную нашого Господа, молюсь до Нього. Я вдячний Богові за те, що дав мені життя, яке припадає саме на час перемін, на час розвалу «імперії зла». За те, що до цих перемін і я бодай невеличкою мірою був причетний.