Чимало старших людей добре пам’ятають його ще відтоді, як він був управлінцем обласного рівня – заступником голови облвиконкому-директором департаменту сільського господарства, потім очолював Галицьку райдержадміністрацію. Та найдовший період трудової біографії, що розкрив його потенціал як фахівця аграрної галузі, пов’язаний із працею на землі. Роман Слободян у 90-х роках став першим в Україні фермером – одразу після ухвалення Верховною Радою вже незалежної держави закону про фермерство зареєстрував господарство «Нива», яким і досі керує, в рідному Угринові поблизу обласного центру.

Роман Лазарович каже, що на цьому поприщі зміг найповніше реалізувати своє життєве покликання. Проте у сфері його повсякденних інтересів не лише рільництво й тваринництво. Є в нього давнє, з молодих літ, захоплення – ремонтує і вдосконалює різну техніку, а то й створює на базі її зразків нові моделі. Свого часу його визнали найкращим раціоналізатором Прикарпаття: він, тоді головний інженер універсальної бази облспоживспілки, створив один із перших в області механізованих складів, обладнання якого дало змогу вивільнити від важкої праці десятки робітників-вантажників. Але так сталося, що лише недавно Р. Слободян став дійсним членом Інтелектуального клубу творчих особистостей (ІКТО) «Галицькі кмітливці».

Диплом і нагрудний знак, які це засвідчують, вручили йому під час виїзного засідання ІКТО голова обласної організації Товариства винахідників і раціоналізаторів України Богдан Середюк та директорка обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка Людмила Бабій. Долучився до них і щиро привітав з небуденною подією угринівського самородка, якого Бог і батьки щедро обдарували талантом до техніки, й голова ОО НСПУ Євген Баран.

Дійство відбувалося на подвір’ї будинку пана Романа біля двоповерхової споруди його приватного Музею унікального мотлоху (ретротехніки). Тобто якщо зазвичай такі відзнаки вручають винахідникам, раціоналізаторам, самодіяльним умільцям у головній книгозбірні краю, то цього разу на запрошення винуватця урочистостей вже ми були його гостями.

Сама назва музею, мабуть, уже подивувала не одного із читачів «Галичини». Тож, вважаю, доречним буде зазначити, що ідею саме так назвати його подав панові Роману один з тодішніх найвищих державних чиновників, який відвідав музей із приватним візитом (тож з певних етичних міркувань Роман Лазарович воліє не оприлюднювати його прізвище). Гість піднявся з господарем і на другий поверх приміщення музею, де стоїть «ретропоїзд» із табличкою «Станіславів – Відень». Господар садиби найменував його «Франц Йосиф» і вказав на паровозі номер – 1916 не випадково:

– Саме того року помер Франц Йосиф, імператор Австро-Угорщини, до якої тоді належала Галичина. І моя бабуся, як вона розповідала нам, онукам, побувала на похороні цього монарха – у поїздку до Відня взяв із собою тоді ще 16-літню племінницю її вуйко, офіцер австрійської армії…

Слободян відтворив автентичний вигляд давніх паровоза і вагона-купе: в одному з його вікон вмонтовано сучасний великий монітор – демонстрованим відео умілець і водночас екскурсовод імітував для нас рух поїзда. Роман Лазарович запускає комп’ютерні програми, і відвідувачі музею здійснюють на поїзді вузькоколійки захопливу віртуальну мандрівку гірськими схилами Альп чи переносяться, мов на крилах, до інших мальовничих місць планети, за бажання й недалеко – до Галича, колишньої княжої столиці, Коломиї, Косова, Яремча, Львова.

Свої враження від ознайомлення з експозицією музею угринівського самородка згаданий посадовець узагальнив так: «Бував я у приватних музеях зі старовинними іконами, раритетними книгами, картинами відомих художників. Тож перед відвідинами вашого музею думав, що ви, Романе Лазаровичу, просто придбали для нього якісь дорогі експонати. Та якщо розібратися, то це все у вас – мотлох, над яким, певна річ, вам довелося чимало потрудитися й попотіти, щоб довести його до пуття».

– Я подякував високопоставленому гостеві, – згадує умілець, – за те, що підказав мені назву музею, і додав: «Знаєте, людина може бути щасливою й тоді, коли вона тішиться тим мотлохом…».

Насправді часто бувало так, що Слободян привозив на своє обійстя чиюсь дощенту розбиту машину, й вона ставала унікальним і цінним зразком ретротехніки саме завдяки зусиллям і розуму угринівського майстра «золоті руки». На ремонт того чи іншого автомобіля старої моделі з тих, що експонують у музеї, він затрачав у середньому близько року. Отож ця експозиція є плодом його невтомної і, безперечно, наснаженої технічною творчістю праці впродовж кількох десятиліть. Хобі «відшліфувало» природжені здібності Слободяна до техніки. Отож він, висококваліфікований спеціаліст, своїм талантом і вмінням вагомо додав вартості ретроавтівкам, які виставив у своєму музеї.

Як розповів нам Роман Лазарович, перший запис у його трудовій книжці після середньої школи – це робота на станції технічного обслуговування. Туди ж повернувся, відслуживши в армії, і до 30 років працював слюсарем з ремонту автомобілів. Окрім того, він ще й приватно ремонтував машини вдома, що вважалося нетрудовими доходами. Але юнак дуже хотів мати власну автівку. Минув рік – і купив недорого автомобіль «Жигулі», який побував в аварії, довів його до пуття.

– Тож 21-річним я вже мав свою машину, – каже пан Роман. – Згодом я її продав, купив іншу, потім і ту поміняв… Уже в старшому віці виникла ідея – звісно ж, під впливом спогадів про бентежні й дорогі для мене події минулого, про вже покійного батька, – відшукати й відкупити у нових власників усі машини, які були в моєму житті, й відреставрувати їх, аби вони стали експонатами музею ретротехніки. Припускав, що ті власники упродовж десятиліть змінювались, тож я мав спершу з’ясувати їх «ланцюжок». А можливо, деякі з цих машин уже взагалі не існують? Але, уявіть собі, вони збереглися, хоч деякі й у вельми плачевному стані. Мені вдалося відшукати і свою «кавалєрську» автівку, і ту, в якій ми з дружиною здійснили весільну подорож на Кавказ, і машину, у якій я забирав із пологового будинку сина, потім дочку. Я відкупив і привів до належних технічного стану й вигляду дві автівки покійного мого тата – він спочатку їздив «Запорожцем», а пізніше – «Жигулями». З цього легковика, доведеного черговим власником, як кажуть, до ручки, у Городенці на базарі продавали вапно… Отак через чотири десятиліття, коли мені було вже 60 років, зустрілися в музеї мої і татові «Жигулі»…

Роман Лазарович уже давно пенсіонер. Поважний вік, певна річ, спонукає його аналізувати підсумки зробленого на своєму віку для рідних, ближніх, а великою мірою – для свого народу, краю, Вітчизни, держави.

– Якщо здоров’я дозволяє, то людина й далі займається улюбленою справою, в яку вкладає свій професійний досвід і знання, – каже Слободян. – Письменники, композитори, художники залишають для нащадків свої твори, а я – відреставровані ретромашини, бо це – моє…

Так, реставрації старих автомобілів – найвищому з професійного погляду рівню їх оновлення – він присвячував усе своє дозвілля протягом життя.

– Романе Лазаровичу, а про який експонат ви можете сказати, що саме з нього починався ваш приватний музей ретротехніки?

– О, тут мушу із вдячністю згадати одного зі своїх дідусів, котрий був заможним селянином – куркулем, як називали його у часи, коли «другі совіти» змушували прикарпатських селян колективізуватись. Але йому пощастило – не вивезли сім’ю у Сибір. Мав дідусь гарну металеву бричку, 1945-го її разом із сільськогосподарським реманентом у сім'ї забрали до створеного в Угринові колгоспу, голова якого і їздив на ній. Щоправда, на час мого народження 1956-го дідусь уже помер, я його ніколи не бачив, як і змайстрованої ним брички. Її, гадаю, здали на брухт після того, як голова пересів на службовий автомобіль. То вже згодом, ближче до наших часів, керівник тракторної бригади показав мені фото голови колгоспу на тій старій бричці, за яким я зробив нову – не для музею, а скажу так, з бізнесовою метою. Купив я коня, й почали ми з візником катати дітей довкола ставків, які я тоді викопав і наповнив водою, створивши на околиці Угринова відпочинкову зелену зону.

Батьки приводили туди дітвору, їй кататися було одне задоволення, а от мені… Виявилося, що кінь з’їдав більше, ніж я заробляв на цьому «атракціоні». Адже гривастого треба було цілий рік годувати, запасати для нього фураж і на зиму, платити візникові… Зрештою, коня продав. А бричка, як бачите, нині стоїть на подвір’ї, біля неї і на ній залюбки фотографуються дорослі й діти – відвідувачі мого музею…

Наступним, після брички, його експонатом став старенький «Запорожець» – звісно, після того, як Слободян вдихнув у нього нове життя. Автомобіль пам’ятний Романові Лазаровичу тим, що цей перший в Угринові легковик він ще зовсім юним хлопцем постійно допомагав ремонтувати сусідові, тоді й уперше сів за кермо автівки і проїхався селом.

До речі, в музеї ретротехніки стоїть також куплений в іншого власника і ретельно відреставрований Слободяном «Запорожець» експортного варіанту – такі автівки запорізький автозавод випускав під назвою «Ялта» у невеликій кількості. Ця модель істотно відрізнялася від масової, призначеної для тих радянських громадян, котрі могли її собі придбати: мала кермо як у «Волги», радіоприймач, попільничку, підлокітники.

Старенькі «запорожці», «москвичі», «жигулі» люди й донині зберігають на дачах, вони готові навіть безплатно віддати їх угринівському умільцеві.

– Але я вже не беруся ті автівки ремонтувати, бо де в себе їх поставлю? – каже пан Роман. – Музей я створив, щоб і нащадки наші змогли побачити на власні очі зразки відреставрованої ретротехніки – моделі як вітчизняні, так і закордонні. Деякі машини пам’ятні для мене особисто, генерують цікаві спогади, як вони потрапили на моє обійстя, як мені, ремонтникові з великим досвідом, вдалося повернути їх до життя. Ще замолоду, працюючи на СТО, я виявляв особливий інтерес до ремонту тих автівок, які були «непіддатливими» для інших слюсарів, а мені хотілося довести замовнику й самому собі, що я можу…

Такі машини є і в його музеї ретротехніки. Слободян розповідає, що, скажімо, автомобіль «Сітроен 2 СV» розібраним він купив у коломиянки, котра якийсь час жила у Франції. Роман Лазарович відреставрував цей легковик і 2019-го став учасником автопробігу у давній столиці Хорватії – місті Самобор, де відбувався всесвітній з’їзд «сітроенів». Сюди привезли на лафетах машини їх власники з різних європейських, а також з африканських країн – колишніх французьких колоній.

Слободян розповів нам історію створення й випуску автівки «Сітроен». Машину назвали ім’ям Андре Сітроена (1878 – 1935) – французького промисловця, власника однойменної компанії, інженера за фахом, який поставив перед собою амбітну мету – перетворити автомобіль із недоступного «дива» на масовий товар. Він спільно з конструктором Жюлем Саломоном створили «СітроенА» потужністю 10 кінських сил. Випущений 1919 року, одразу після Першої світової війни, легковик став першим серійним автомобілем у Європі. Звісно, з часом машину вдосконалювали, розробляли нові її моделі. 1934 р. із заводського конвеєра почали сходити автівки «Сітроен 5 СV». Призначена для «середнього класу», ця модель невдовзі стала дуже популярною, її у Франції називали «народним» автомобілем. Пізніше в автоконцерні, що належав уже іншому власнику, вирішили створити машину передовсім для сільських жителів, яка була б недорогою й податки на яку власник платив би мінімальні, адже вони залежали від потужності автомобіля. І в «Сітроена» марки 2СV, який почали випускати після Другої світової війни, вона становила лише 2 к. с.: 500-кілограмова автівка мала мотоциклетний мотор і витрачала лише три літри бензину на 100 км шляху. Малолітражка мала великий попит якраз серед небагатих верств населення ще й тому, що її дуже просто було самому водієві ремонтувати, коли раптом через якусь несправність машини мусив зупинитися в дорозі: досить три болти відпустити – і вже є доступ до мотора, поршнів та поршневих кілець.… Загалом у Франції випустили дев’ять мільйонів автомобілів «Сітроен 2СV».

Виставлено в Музеї унікального мотлоху (ретротехніки) й «Фольксваґен-кафер» («Жук») – автівку масової моделі, яких було випущено у світі загалом 22 мільйони. А з’явилася вона 1938-го, тобто перед Другою світовою війною, в гітлерівській Німеччині. Причому створили й почали випускати цю модель на спільному німецько-американському підприємстві – для нас було несподіваним почути з вуст Романа Лазаровича цю інформацію, яка мимохіть наводить на роздуми про теперішні аналогії підтримки диктаторських режимів можновладцями деяких країн «вільного світу»…

Власне, після війни на базі вже іншої німецької моделі – «Опель-кадет К38» у Москві почали випускати легковик «Москвич-400», який тоді на офіційному рівні називали «народним» автомобілем у СРСР. У приватному музеї Слободяна є автівка, випущена значно пізніше, 1960 року. З цією машиною, власне з наступною моделлю виробництва московського автозаводу – «Москвич-407», пов’язана щемлива для Романа Лазаровича історія вже нинішніх часів:

– Один пенсіонер, житель нашого обласного центру, запропонував мені купити «Москвича», яким він через вік і хвороби вже перестав їздити. Ми домовилися про конкретний день, коли заберу його стареньке авто. Приїхав до чоловіка додому, а він раптом передумав продавати свою машину: мовляв, не збереглися документи на неї. Я не зміг його переконати, що візьму машину і без документів.

Чому цей іванофранківець раптом передумав – от що мене подивувало. Причину цього довідався через чотири роки, коли до мене в Угринів приїхала, як з’ясувалось у розмові, дочка того чоловіка й запропонувала купити те авто: «Мій батько помер, а не продав він вам «Москвича», бо вирішив подарувати його внукові, котрий дитиною дуже любив їздити з ним у тій машині». Онук виріс і сам уже сідав за кермо дідусевого легковика. Але коли розпочалося повномасштабне московське вторгнення в Україну, юнак пішов добровольцем на фронт. На жаль, він загинув 26-річним у бою з рашистами. Тож його мама попросила мене відреставрувати авто як пам’ятку про дідуся і внука. Я виконав прохання рідних українського захисника. Тепер вони час від часу приїздять до мене в Угринів, щоб посидіти у салоні старенького автомобіля. Мати згадує сина зі сльозами на очах. Ця передана дідусем улюбленому внукові машина, що стала експонатом мого музею ретротехніки, – то як хвилюючий спогад про них обох для рідних, кожна зустріч з якими зворушлива і для мене…

Заради пам’яті про воїна, котрий героїчно загинув за Україну, угринівський умілець зробив зі старого заіржавілого легковика лялечку. І це не лише зовнішній «декор», як дехто може подумати: ходові частини всіх машин музейної колекції відремонтовано так, що хоч зараз виїжджай ними з обійстя на трасу. Реставруючи машини, Роман Лазарович неухильно дотримується правила: ідентичність оновленого авто, тобто його відповідність моделі-оригіналу, слід забезпечити на всі 100 відсотків. Не має бути ніякого «колгоспного тюнінгу», коли на автомобілі, скажімо, встановлюють мотор з іншої моделі. Тож умілець віднаходить, хоча це й непросто, всі оригінальні запчастини, необхідні для ремонту ретроавтівки.

– Чув, Романе Лазаровичу, що ви із сином Володимиром, теж фермером, передали безоплатно дві машини українській армії. Ви перед тим їх оновлювали?

– Ні, у цьому разі два сучасні позашляховики «Нива-Шевроле» якраз і не потребували ремонту – ми передали для ЗСУ наші службові машини…

У Музеї унікального мотлоху виставлено також мотоцикл із чотирма колясками, кожна з яких розрахована на кілька малих пасажирів. Слободян переобладнав його таким чином, що міг одночасно аж двадцятеро дітей повозити довкола ставків у відпочинковій зоні – то була велика втіха для хлопчиків та дівчаток і радість для самого Романа Лазаровича:

– У 60-х роках минулого століття, пригадується мені, тато приїжджав додому на обід мотоциклом. Ми вже чекали на нього й так щиро просили, щоб як знову їхатиме на роботу, підвіз нас бодай кількасот метрів. Бувало, мій тато, котрий мав добру і чуйну душу, навіть і не обідав, а возив своїх і сусідських дітей аж до асфальтівки й повертався назад, щоб покатати наступних у черзі. Я на пам’ять про батька і створив цього «залізного коня», який нині експонується у моєму музеї ретротехніки.

Нині пан Роман катає відвідувачів свого відпочинкового комплексу на швидкісному катері й великій машині-амфібії «Алігатор». Зробив її на базі військової автівки і в цьому разі, що є винятком з його практики реставрації машин, майстер, за його словами, «використав запчастини від різних моделей радянського автопрому». Прямо з берега «Алігатор» з’їжджає у ставок і пливе собі водним плесом.

– Знаю, що Ви на змайстрованому Вами ж автомобілі-амфібії плавали навіть під мостами Амстердама...

– Я взяв участь у всесвітній регаті «Amphib-2018» і став першим українцем, який проплив каналами цього нідерландського міста на… «Запорожці». Точніше, на саморобній амфібії на базі ЗАЗ-968М. Було чотири запливи, кожен тривалістю чотири години, один з них – нічний. Нас вітали підбадьорливими вигуками люди, що стояли на мостах. Разом з тим пережив я під час регати й тривожні моменти – побоювався, що моя амфібія, на відміну від значно більших за розмірами фірмових машин інших учасників, може й потонути, особливо коли ми вийшли з каналу в затоку. Попри нас ішов танкер і підняв велику хвилю, яка перелилася через низькі борти моєї плаваючої автівки. Мені довелося відкачувати воду передбаченими в амфібії з міркувань безпеки всіма чотирма електричними й ручним насосами. Були моменти, що для пришвидшення цього процесу вичерпував воду і відром. Але ж такі регати – це неодмінно й екстрим… Загалом у мене, тоді 62-річного, залишилися гарні враження від участі у запливах амфібій каналами Амстердама. Водночас виснував для себе: на регатах міжнародного рівня плавати належить великою машиною. Я пізніше й таку змайстрував.

– Утім, на ній Ви уже не зазнали б того «екстриму», який сповна відчули сім років тому в Нідерландах… Не було більше охоти поїхати на всесвітню регату амфібій, яку проводять щороку в якійсь з європейських країн?

– Не було з тієї причини, що це надто дороге задоволення – лише одне перевезення амфібії на лафеті з України до Амстердама обійшлося мені у дві тисячі доларів. А ще більша сума пішла на проживання впродовж кількох днів у цьому місті, харчування, оплату організаторам регати внеску за участь в ній. Та й – скажу так, як було, – наші митники тоді, 2018-го, три дні тримали мене на кордоні, знайшовши якусь невідповідність у технічній документації на мій «Запорожець»-амфібію …

На ще одній амфібії «Арґо», виставленій в музеї ретротехніки, Р. Слободян часто вирушає у туристично-пізнавальні мандрівки Лімницею, Вороною, Бистрицею до її впадіння у Дністер. «На тих ділянках малих річок, де зовсім мілко, ця маленька машина стає на свої вісім коліс, там же, де достатньо води, – починає пливти», – розповідає Роман Лазарович.

А поїздки за кордон, щоб продемонструвати відреставровану ним техніку колегам-умільцям, колекціонерам ретроавтівок й усім, кому цікаво побачити давні моделі транспортних засобів, як і просто мандрівки іншими країнами з тією ж пізнавальною метою, стали для Слободяна вже звичними. Вивішені в музеї футболки з написами нагадують умільцю про його участь в автопробігах ретромашин у низці європейських країн. Але набагато частіше Роман Лазарович сідає за кермо придбаного ще 40 років тому – передовсім для своїх фермерських потреб – «будиночка на колесах», у якому, зупинившись при дорозі, можна приготувати собі їжу й переночувати. В музеї ретротехніки ми побачили велику карту, на якій позначено маршрути багатьма країнами, якими він подорожував як автотурист...

Побував Слободян у 1995 році й за океаном, куди, звісно ж, прилетів літаком. Роман Лазарович, тоді заступник голови Івано-Франківського облвиконкому – директор департаменту сільського господарства, входив до групи керівників цієї галузі обласного рівня з усієї нашої держави та 25 депутатів Верховної Ради України, котрі на запрошення американської сторони підвищували там свою фахову кваліфікацію. Нагадує йому про те півторамісячне навчання привезена зі США краватка із зображенням корів, якою пан Роман дуже пишається, вона стала цінним експонатом його приватного музею. То подарунок угринівцю від… тодішнього міністра сільського господарства Сполучених Штатів, котрий в університеті м. Цинциннаті (штат Кентуккі) прочитав українцям курс лекцій і, виявляється, був за здобутою фаховою освітою саме спеціалістом із тваринництва.

При ближчому спілкуванні пан Роман поцікавився, де високопосадовець купив таку гарну краватку. «Вам подобається? – перепитав той. – Тоді я пропоную обмінятися краватками». Так цілком несподівано для себе Слободян отримав від американського міністра оригінальну краватку ручної роботи в обмін на свій, такий нічим непримітний аксесуар ділового чоловічого одягу.

Екскурсії, які проводить Роман Лазарович своїм музеєм, відвідини створеної ним понад чотири десятиліття тому відпочинкової зони зі ставками відкривають для гостей непересічну особистість їхнього гіда. Бо ж почуті нами того дня історії із життя сільського умільця-самородка несуть у собі не просто інформацію, а є по-своєму повчальними, спонукають до осмислення їх не тільки оповідачем, а й слухачами, до роздумів над подіями земного буття людини – як наперед планованими нею, так і непередбачуваними.

Очевидною стала для нас унікальність не лише приватного музею, а й неабияких технічних здібностей його власника. Колись батьки записали Романа до музичної школи, тож він і нині грає на баяні для рідних та друзів мелодії улюблених пісень, одначе тоді, розповідає, його набагато більше приваблювала обласна станція юних техніків – ходив туди на всі гуртки: радіо-, фото-, картингу, авіамодельний. Це потім вельми пригодилося Слободянові у технічній творчості. Адже його інтереси не обмежуються реставрацією автівок або ж наданням нових якісних характеристик їх моделям, коли йдеться про створення, скажімо, тих же машин-амфібій. Ставши 2012 року одним із перших в Україні власником електромобіля «Автобіо-Єва-2» (перші такі у нас машини було завезено із Гонконгу), угринівець істотно переробив, удосконалив цю модель. Як каже Роман Лазарович, він завжди ставив перед собою завдання здійснити якусь, кажучи сучасною лексемою, інноваційну для нього технічну розробку до кожної знакової річниці свого життя. Скажімо, на 50-річчя побудував та спустив на воду ставка справжній невеликий корабель, на 60 – створив літак, на 65-річчя – уже згаданий «ретропоїзд».

– Щодо «Франца Йосифа» було так, – відкрив нам Слободян таємницю, як до нього приходять неординарні ідеї. – До нас з дружиною приїхав з батьками тоді ще чотирирічний внук – теж, як і його тато, Володимир. Хлопчик отримав до дня святого Миколая мій подарунок – іграшковий поїзд. Володя побавився ним і, поспішаючи додому, забув його на моєму ліжку. Коли ж уночі я повертався на бік, то ненароком натиснув кнопку цього іграшкового електропоїзда, і він почав рухатися й видавати характерні звуки: чух-чух-чух… Оце і стало для мене імпульсом – тієї миті в голові сяйнула ідея, щоби створити ще один цікавий експонат для музею ретротехніки…

А літак умілець змайстрував на базі «Бекаса-32» виробництва харківської фірми «Лілієнталь». Цей літак малої авіації викликає особливий інтерес у відвідувачів приватного музею. Адже виходить, що відновлені угринівцем давні транспортні засоби можуть не лише їздити, плавати, а й літати.

– Школярем, – розповідає Слободян, – я мріяв стати льотчиком-космонавтом, проте життєві обставини не сприяли її здійсненню. І ось згадавши ту свою дитячу мрію, вирішив узятися за створення повітряної машини. Але де я зможу дешево купити старий списаний легкомоторний літак? Таки знайшов продавця – за 1000 доларів став власником геть понівеченого літака – фактично без кабіни й хвостової частини, з пошкодженими крилами. Виявляється, цей літак, з якого обприскували поля від хвороб і шкідників сільськогосподарських культур, зазнав руйнування, коли необачно залишили його на стоянці просто неба. Бо налетів буревій із градом, перевернув повітряну машину, покотив її по землі…

Був я переконаний, що при відновленні «Бекаса» зробив усе правильно, відповідно до технічної документації на модель цього двомісного літака. Проте ніхто з льотчиків, почувши, що я сам у домашніх умовах «реанімував» цей транспортний засіб, не погоджувався випробувати його. Мовляв, навіщо ризикувати життям? Зрештою, таки знайшовся сміливець – 67-річний Василь, уродженець Харкова, колишній льотчик-винищувач. Одягнувшись про всяк випадок у все чисте, він сів за штурвал машини, завів мотор, розігнав її, і, на втіху йому й мені, літак відірвався від землі, зробив декілька кіл над коломийським аеродромом й успішно здійснив посадку. Тож звеселілий Василь вказав і мені на місце біля нього. Я, звісно, дуже чекав на таку пропозицію, але спершу було засумнівався, чи витримає літак, адже в обох солідні комплекція й вага. Хвилювався у «Бекасі», коли його розгін, як здалося, дещо затягнувся, однак повітряна машина таки відірвалася від злітно-посадкової смуги на її краю, ледь не торкнувшись колесами верхівок кукурудзи на прилеглому до летовища полі, а відтак пілот без проблем посадив літак.

Ми обговорили плани облаштування такої смуги в моїй угринівській відпочинковій зоні, з відвідувачами якої Василь хотів робити екскурсійні польоти, і така смуга там появилася. Проте невдовзі колишній льотчик-винищувач, котрий раніше переніс два інфаркти, помер у лікарні, де перебував на черговому профілактичному обстеженні. На жаль, цей задум так і не вдалося реалізувати...

Об’єктом технічної творчості Слободяна став і ретроавтомат із продажу газованої води – чистої та з фруктовим сиропом. Можна було, як пам’ятають люди старшого покоління, за копійки напитись її – ретельно помивши склянку, натиснувши відповідну кнопку. Колись такі автомати стояли на вулицях Івано-Франківська й інших міст. Один із них Роман Лазарович десь віднайшов і встановив на своєму обійсті. Слободян не просто відремонтував, а розширив його можливості: запропонував гостям для втамування спраги «до вибору» як ситро, так і сухе вино та пиво з того автомата. Біля нього, пригадав не без ноток гордості, сфотографувала свого дідуся-умільця тоді ще 14-річна внучка Вікторія, і цей фейсбучний пост набрав 2,6 млн переглядів.

Власне, експозиція на другому поверсі Музею унікального мотлоху присвячена земному шляху Слободяна починаючи з навчання у школі. Для його юних відвідувачів є дивиною те, що колись, виявляється, першачки писали дерев’яними ручками з металевими перами, які вмакали в чорнильницю. Також пан Роман пояснює їм призначення вкладеної в зошит бібули, себто промокашки, показує дерев’яні палички для лічби…

Музейна експозиція висвітлює також його трудову діяльність: від слюсаря СТО– до високих керівних посад в органах державної влади. Тут можна почерпнути інформацію і про членів сім’ї власника музею. Зокрема про сина Володимира, який уже багато років керує фермерськими господарствами на території Калуського, колишніх Галицького й Рогатинського районів та очолює Асоціацію фермерів Івано-Франківщини.

Спомини про шкільні роки Володі навіть нині викликають у батька душевний трепет. Адже тоді ще десятилітній хлопчик, якому, з усього видно, передалися татові гени любові і здібностей до техніки, та й завдяки татовій науці й вихованню поваги до праці як джерела всіх земних благ, неабияк здивував рідних своїм наміром орати городи дачникам. Тоді, а було це 1989 року, Роман Лазарович купив тракторець «Сінтай» китайського виробництва за три з половиною тисячі карбованців. Син попросив його:

– Тату, хай «Сінтай» буде мій, а гроші за нього я тобі поверну, коли зароблю.

– Та що ти таке говориш, синку. Хіба діти вже можуть самостійно заробляти гроші? Та й самому тобі в твоєму віці не під силу чіпляти до тракторця плуг чи інші знаряддя…

– У цьому дідусь мені допомагатиме…

Роман Лазарович вирішив дати синові ключі до «Сінтая»: хай сам випробує свої сили на тому поприщі, яке обрав. І як же здивувався, коли через пів року Володя приніс йому туго перев’язану гумкою пачку банкнот:

– Тату, тут три з половиною тисячі карбованців, які я заробив своєю працею, – рівно стільки ти заплатив за тракторець. Візьми, будь ласка…

Батько відмовився брати гроші від сина-школяра – взяв їх лише після того, як Володимир попросив:

– Купи мені, тату, великий трактор!..

1990 року, коли СРСР перед своїм розвалом переживав глибоку економічну кризу, Роман Лазарович таки подарував Володимирові новий великий трактор «Бєларусь» – він тоді таких два купив лише за 300 тис. рублів, і стільки ж коштувала турецька шкіряна куртка. Ось якими були гримаси тієї гіперінфляції. Слободян розповідає:

– Вирішив витратити гроші, які все більше знецінювались, саме на купівлю двох потужних тракторів. Проте синові тоді було лише 11 років, і я ще довго не дозволяв йому сідати за важелі «Бєларусі», аж поки він не досяг повноліття й не отримав права тракториста…

Отож не випадково Роман Слободян сказав про свій приватний Музей унікального мотлоху (ретротехніки): «То є і музей мого життя». Справді, його експозиція, розповіді екскурсовода – особистості непересічної, з багатющим не лише фаховим, а й життєвим досвідом – по-своєму повчальні для наших сучасників, особливо ж молодих. Воістину людина може бути щаслива навіть тоді, коли тішиться тим «мотлохом», який надбала своєю невтомною працею за все своє життя.