Ширшає коло графоманів, котрі пишуть про війну, бо це модно. Пишуть, бо також стає модно їздити з презентаціями в тилу... Але є поезія з війни, обпалена вогнем на близькій лінії оборони проти москалів. У її відсвіті горить свічка – сакральність помислів про сутнє. Таким і є поетичне й прозове слово Олександра ГОШИЛИКА з Долини, який загинув 7 жовтня 2022 року під Бахмутом, але й досі невідомо, де могила мужнього воїна й поета на тимчасово окупованій українській землі...
«Міст через вічність»
Я майже безпомилково визначаю поезію з окопів і ту, що припасована напоказ художніми словами. Також прозу.
Перша прикмета – це щирість. Відчуває її серце. Саме для сприйняття ним і покликана творчість, а не та «слямазарність», за Іваном Франком, що не зворушує душу, не виймає її. Поезія чи проза про війну, написані поза фронтом, які й мають своїх читачів, не викликають тих емоцій, які би стверджували українськість. Натомість у поетичних чи прозових творах з війни, повторюю, первинною є щирість як цінна людська чеснота. Нехай без трафаретних рим чи напускних описовістю речень. Вони стріляють у серце кулями-словами, щоб фронт і тил були разом.
Друга ознака для розпізнання – це правда. У час війни вона особливо загострена. Я впізнаю її з перших рядків – як написаних у бліндажах, так і тих, які звучать під час постійно ввімкнутих телемарафонівських провладних новин. У час війни потрібна правда, що болить і пече. Вона не дає спокою і повсюдно кличе бити озвірілих рашистів. Та правда, якою живуть родини загиблих! Здебільшого органам місцевої влади не до них, як і не до поранених українських захисників, залишених наодинці зі своїми болями та стражданнями.
Третя особливість слова у час війни – це образ. У тих, що пишуть не з місця подій, він є збірним, що, за теорією літературознавства, так і має бути. Але війна вимагає іншого бачення: конкретних героїв, які є прикладом у захисті України від ворогів в її люту годину.
Так я готувалася до прочитання невеликої за обсягом збірки воїна-поета Олександра Гошилика із філософською назвою «Міст через вічність» (2016) та окремих творів зі ще не надрукованого нового повного видання, яке готують родина та шанувальники його творчості.
Допомогла утвердити мовлене коротка передмова Тараса Прохаська, тоді ще не лавреата Національної премії України ім. Т. Шевченка. Ним він став 2020 року за книгу есеїв «Так, але...». Цитую його переднє слово до книжки «Міст через вічність»: «Яку правду про війну ми – зі всім своїм досвідом, своїми переконаннями, інформованістю, схильністю до аналізу і прогнозу – можемо знати, якщо не почуємо найголовнішого. Це найголовніше – свідчення тих, хто туди пішов, потрапив, пережив. Але найголовнішим є не свідчення про те, що було. Найголовніше – що відчуваєш, що згадуєш, про що мрієш, що думаєш, коли ти там, коли ти перед тим, після того і завжди.
«Міст через вічність» Олександра Гошилика дає нам доступ до правди: світ є таким, як вони його бачать».
Мудро і влучно! Не знайшла кращих розмислів про воєнну творчість, ніж те, як сказав Тарас Прохасько.
Правдою з її художнім осмисленням просякнута поезія Шевченківської лавреатки 2024 року жінки-воїна Ярини Чорногуз. Як істинно й зболено вона пише серцем: «Ті, що мають загинути в бою, мають занадто ясні очі». Не треба виправляти повторення «мають», бо воно підсилює спостережливу закономірність. Або як це – «стояти по шиї в землі»? Інакше пишеться, коли кожна хвилина пульсує, «якщо ми з тобою лишимося живі». Тільки там, на лінії оборони, народжуються, як показала Ярина Чорногуз, такі рядки, сповнені життєвими сенсами: «Звичність війни наче вірш без образів «ніхто не забутий, ніщо не забуте» залишається просто висловом серед тиші світу».
І знову повертаюся до збірки в якихось 50 сторінок, але цілісних і цільних, на той час 19-річного Олександра Гошилика. Вірш «Відданість»:
Увіп’ялись у груди уколами
Тисячі металевих списів.
Серце невдало сховалося
У броні із п’янких міражів.
Я пропускаю окремі хрестоматійні недогляди в римуванні, коли в юнака «на спуск натискає рука». Не маю права завважувати з поваги до автора, котрий, якби був живий, сам удосконалив би ці рядки або залишив би так, як є. Це набагато простіше, ніж писати їх тоді, коли серце переповнене почуттями й відчуттями війни.
Коли читала-перечитувала «Міст через вічність», то помітила схожість із віршами, також не з усіма літературними досконалостями, 20-річного політичного в’язня Василя Січка, які зберегла сестра Оксана й надала мені виняткове право на першодрук. Зробила це у книзі «Дзвін у храми серця» (2022), що вийшла у видавництві «Місто НВ» в Івано-Франківську в переддень великої війни росії проти України. Це власне вірші, які «дивляться в душу», як і вірші Олександра Гошилика.
Дисидент Василь Січко з легендарної родини борців за самостійність України, який мріяв стати журналістом, пройшов усі пекла радянських тюрем. Герой сьогоднішньої моєї розповіді також не раз дивився смерті у вічі. Для нього Іловайськ був не меншим пеклом, з якого Бог допоміг вийти. А ще мамині молитви за своїх синів – Стефанії Січко та Людмили Гошилик.
Мамо, не хочу я помирати,
Але вибір у мене один:
Не здаватись катам проклятим
На потіху жорстоких тварин!
В руках у мене граната,
В душі у мене вогонь:
«Мам, ти ж не хочеш, мамо,
Щоб син твій потрапив в полон...
Олександр Гошилик, як і Василь Січко, під кожним віршем ставив дату, означував день, коли серце й душа переживали вершинність емоцій, що виливалися на папір.
Не можу оминути болісні роздуми мужнього воїна, як і всіх критично мислячих людей, про «політиків гри частину» в цій проклятущій війні, про приховування правди в «лабіринтах зляканих душ». Дата: 15 серпня 2014 року. Вже тоді було зрозуміло про підозрілу спланованість ворожого «котла» в Іловайську із сотнями смертей.
Печаль в душі з хвилинами минає,
Коли в антракт виходить смерть,
Коли життя з-під сцени виринає
Й сумну мелодію проводить геть.
«Поезія смерті, поезія болю», за Василем Січком, є такою ж і для Олександра Гошилика. 1977 рік і 2014-й, з різницею 37 років, – це наче коло випробувань українців. У Бога шукав справедливості Василь Січко. У Всевишнього запитував про смерть побратимів Олександр Гошилик, бо «якщо у цьому навіть Бог безсилий».
Декілька разів перечитувала вірш «Виклик» про Іловайську трагедію. Мене насторожувала тональність звертання до Бога. Спочатку трохи не розуміла. Я ж не пережила того, що довелося авторові! І це найголовніше, про що так прозірливо написав у передмові до «Моста через вічність» Тарас Прохасько. Лише з ознайомленням із десятками віршів поетів з окопів побачила однаковість у зболеному крику, бо «Бог – мир, а не війна! Ісус Христос благословив нас на мир». Воїни-поети, як і всі, хто в окопах, перестають бути атеїстами. Будь-яка війна – це поразка людства, його безумство...
Ще один цьогорічний лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка військовий Дмитро Лазуткін закликає «знайти слова – допоки всі живі». Він також вважає, що «із цих очей – писати б ікони», коли поруч гинуть побратими. Для нього поезія – «це кутюр літератури». Збірка «Закладка», відзначена найвищою літературною премією, тепер більш бажана як репортажна поезія, що наближає перемогу. Такою вона є і в Олександра Гошилика.
«Чує голос молитви» український захисник і поет Станіслав Новицький. Просить «нехай слово почне дихати як свічка в церкві».
«Я сперечаюся з Небом... від болю», – писала Вікторія Амеліна, котра в саду під вишнею знайшла закопаний рукопис віршів і щоденників розстріляного рашистами письменника Володимира Вакуленка. Згодом отримала поранення від ворожої ракети в Краматорську і померла 1 липня – у день народження свого колеги, коли надворі був 2023 рік.
До розуміння «Виклику» Олександра Гошилика наближав і Володимир Вакуленко: «Все ж я вірую в ЗСУ. Отак як у Бога, хай не гнівиться на мене».
У віці Ісуса Христа загинув на війні Максим Кривцов. Його «Вірші з бійниці» – звертання до всіх нас. Вірші – як кадри, коли «збирав у посадці залишки хлопців» і вірив, що «мої руки відірвані проростуть фіалками навесні».
Чи мріяв Олександр Гошилик, коли воював на фронті, подарувати свій «Міст через вічність» Головнокомандувачеві ЗСУ генералові Валерію Залужному? Мабуть, так. Не знаю... Він не створював собі кумирів, але людяність завжди була первинною. Для нього, як і для «Залізного генерала», найпершим було залишатися людиною у будь-якій ситуації. Майже всі фронтові поети мали за честь це зробити. Не встиг кулеметник Максим Кривцов. Батьки здійснили мрію сина: генерал отримав поетичну збірку і сфотографувався з нею, посмертно нагородивши воїна-поета «Хрестом Заслуги».
Боєць-доброволець батальйону «Донбас» Олександр Гошилик з побратимами звільняв Донецьку область. У вірші «Ворожому солдатові» адресував такі гнівні рядки:
Гармати вибухнули рано,
Не встигши пустити перший залп,
Від крові – навколо багряно:
У бій з тобою став «Донбас»!
25 березня 2015 року за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час війни росії проти України Олександра Гошилика нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
У вірші, однойменному зі збіркою «Міст через вічність», читаю: «коли життя, з кроком в смерть, переходить у вічність», то думку напружують фронтові суголосся поетів. Лише з одним уточненням Олександра Гошилика:
Проте життя розділило ударом,
Залишивши на згадку лиш міст –
Міст через вічність.
Після цих філософських одкровень спали на думку знакові рядки загиблого мого колеги Героя України Тараса Матвіїва: «Будьте гідними ранкового сонця!». Попри те, як писав Олександр Гошилик:
Сини війни – живемо, щоб вбивати.
Наш кожен постріл – це для когось смерть.
Немає місця тут емоціям проклятим –
Всю нашу душу заповняє твердь.
Наповнені сенсом трагічних реалій та авторською відвертістю і такі рядки:
Життя в своєму тілі я зберіг,
Та безліч тих, хто без надії згинув,
Ще більше тих, хто із надією поліг...
Розмови на рівні серця
Проза Олександра Гошилика така ж увиразнена, як і поезія. Проте до неї не причепишся, як до не завжди «причесаних» рим у віршах. Вона вразила мене мисленням, переповненим світоглядним перегуком із життям. Думки просторі й вільні. Від них приземлено йдуть спогади й не відпускають своєю живучістю емоцій. Це як поезія до келиха доброго вина й та, яка спонукає до співпереживання, осмислення того, що з нами відбувається.
Суперечлива думка про те, хто є ліричним героєм художнього твору. Вимисел, домисел... Але без особистих життєвих миттєвостей не обходиться, як би хтось не заперечував.
Мене вразив есей «Залежність» Олександра Гошилика з його згаданої книжки «Міст через вічність», що вийшла у світ за редакцією знаного в літературних колах Ярослава Довгана у видавництві «Лілея-НВ» (м. Івано-Франківськ). Через пошук свого «я» юнак розмірковує над тим, що є головним у житті. Він вважає кохання наркотиком. Нічого нового. Але як переконливо! Пише: «Людина, яка хоч раз кохала, не може забути цього і тиняється світом у пошуках чергової «дози». Є «ситуації, коли не здатні сказати й слова...». І далі: «Я просто не повірив, що одна людина може викликати стільки щастя!».
Історія кохання захоплює. Біля лавки під під’їздом будинку хлопець випадково зустрівся з дівчиною. Запам’ятав час: 17 година 30 хвилина. Зачарував погляд гарних очей, полонив запах. Через тиждень, коли знову о тій же порі побачив її на тому самому місці, підійшов і мовчки взяв її за руку. Дівчина не заперечувала. Юнак закохався в неї. Не знав ні її імені, ні минулого й теперішнього. Відтоді вони приходили до тієї самої лавки, де вперше побачилися, о 17.30, і сиділи в обіймах...
«Для кохання слова не потрібні, напевне, це правда», – читаю в Олександровому есеї. «Мене тоді не цікавило нічого, я не хотів нічого знати про неї, головне, що вона була поряд...». Минав тиждень за тижнем. Перші слова, які почув від неї: «Я люблю тебе». Юнка сказала це йому, про якого теж нічого не знала. Але обом було добре, щастя світилося в очах. Здавалося, що знають одне одного давно. В її осяйних очах бачив усесвіт. Кохали без слів, у тиші двох сердець. Так, воістину, кажу я, що «розмова на рівні серця – це мовчання». «Нам здавалося, що слова зайві. Я тоді був щасливий... Перший і, як з’ясувалося, останній раз у своєму житті. Але тоді я ще цього не знав...», – цитую есей Олександра Гошилика.
...Кожних вівторка й п’ятниці понад два місяці поспіль зустрічаюся з пораненими українськими захисниками: одні з них без рук, інші – без ніг, без очей, з обличчями, посіченими кулями. Вкотре пересвідчуюсь, що вони прагнуть спілкуватися. Коли мають таку можливість, тоді рідше ночами «йдуть в атаку», рідше бачать уві сні убитих побратимів і чують їхні передсмертні крики... Розмовляємо і про кохання. На фронті воно «правдиве», як вони кажуть. Війна переосмислює почуття, відокремлює справжні від фальшивих. Тільки живий дотик губ і тіл підносить на висоту бажань і мрій...
Історія кохання, про яку розповів Олександр Гошилик, є сумною. Дівчина загинула в автокатастрофі... А він усе приходив і приходив до їхньої лавки о 17.30. І помирав... «Ні, моє фізичне тіло ще дихало, ходило, їло, усміхалося, але душа була мертва...». Він не може більше сидіти на тій лавці, він не може більше чекати її... Відганяє непрохані думки про те, що життя без неї втрачає смисл... І все ж: «А може, вона прийде...».
Не вдаватимуся до розгляду метафор, епітетів, порівнянь... Вони є. На мій погляд, найсуттєвіше – це думки, щирі й відверті, без солодкавих словесних викрутасів на межі вульгаризму, чим нерідко грішать багато письменників для привернення уваги до своїх книг.
У соціальних мережах того, про що пише Олександр Гошилик, майже немає. Зазвичай там перекручені цитати великих людей, підібрані з певною метою для одурманення читачів, крадені вірші й статті з медіа, купа навколофотографій з усіх боків самозакоханих творців словесної сірятини, навіть постановні кадри про черги за автографами...
У свій нотатник я записала від Олександра Гошилика окремі роздуми: «Життя таке коротке, а ми витрачаємо його на те, що нам не подобається» («Щастя»); «За цією метушнею ми просто забули, що таке щастя» (там само). Або: «Немає нічого гіршого, ніж порожнеча в душі» («Найкращий друг»); «Життя знову зі мною на «ти»...» (там само).
У молодих свої виклики. Треба не повчати їх, а розуміти. Надто в коханні, коли «рани загоюються поволі». З них часто народжуються вірші, зріднені за драматургією з прозою.
Вірші як відлуння молитви
Буває, що у звичній поезії, навіть відомих авторів, крізь розмаїття образності та метафоричності із правильними римами і ритмікою, немає думки, щоб зачепила серце, аби з нею ходити чи не пів дня...
Про війну й душу сьогодні можна писати так, як це робив Борис Гуменюк у «Віршах з війни». Бо життя – як творчість, а творчість – як життя «під свист ворожої артилерії». Інакше не напишеш, як він, у вірші «Благословенна будь, жінко», бо «Твій син – мій ворог», і «наша земля їх вибльовує», «нашу землю від них нудить», бо «немає молитви, лише одне слово «Амінь». Якось в одному інтерв’ю воїн-поет сказав, коли був на лінії вогню в останньому своєму бою з москалями, що «доки не привіз на передову «Вірші з війни», там не знали, що я письменник».
Авторський проєкт «Війна хрестами чорніє» розпочинала в обласній газеті «Галичина» з села Підбережа на Долинщині – «Бузьки над Підбережем», до якого вже цього року лелеки повернулися як «команда янголів». Воїни-добровольці з цього села, поховані тут, Володимир Савчин і Володимир Головатий також «кулями гартували слово». «Перекинусь у росу і буду вашими стежками», – писав перший Володимир. А другий, друг дитинства, з яким разом стверджували характери в молодіжній організації «Сонячна січ», молитвою-клятвою доносив до рідних: «Я перед Богом відповідальність несу».
У загиблого Гліба Бабіча – «Янгол захлинається від болю» і «Дзвони мовчать – сирени гучніші». У Сергія Скальда – «Рими калібру 5,45», бо «я вбивав, щоб жити». Кулеметниця Оксана Рубаняк зі своїми «окопними віршованими щоденниками» йде «Назустріч смерті». У воєнній ліриці переважають верлібри. Метр і ритм у таких текстах довільно змінюються. Це як кадри. І в Юрія Руфи (Дадака), і в Олександра Гошилика.
Бувало, що в короткі хвилини із замерзлих окопів син телефоном диктував татові Вікторові Гошилику нові вірші. З двох боків того зв’язку розуміли, що це могла бути остання розмова...
Позивний «109»
Маріуполь, про який світ більше довідався з документального повнометражного фільму «20 днів у Маріуполі», який визнано найкращим у цій номінації кіноспільнотою США та нагороджено престижною премією «Оскар», рашисти знищили дотла. А за містом Марії – і Бахмут, Авдіївку...
У боях за Бахмут і загинув 27-річний Олександр Гошилик, командир взводу управління мінометної батареї механізованого батальйону. Мав позивний «109» ще з Майдану. Чому «109»? Під час Революції гідності, коли навчався на другому курсі фізичного факультету КНУ ім. Т. Шевченка, створив групу «Майдан – дій!». Обрав його назву за ст. 109 Кримінального кодексу України, яку намагалися інкримінувати активістові, коли захищав демократію в Києві. Текст статті знав напам’ять: «Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади...».
Потім служив у добровольчому батальйоні «Донбас», який згодом увійшов до складу Збройних сил України, пережив Іловайськ, зі зрадницької воєнної пастки якої йому вдалося вибратися разом із декількома побратимами. Це він вів їх по артилерійському GPS, уважно складав маршрути. П’ять днів тривала дорога смерті! Пройшли майже 85 кілометрів! Зчорнілі й голодні, вони врятувалися від неминучої загибелі. Уже тоді Олександр вважав, що в Україні має запанувати національна ідея, інакше «знову буде війна і кров». Про це він сказав у вересні 2016 року під час презентації збірки віршів і прози «Міст через вічність» в Івано-Франківську.
Вражає його пам’ятний виступ у Києві 21 листопада 2017 року. Процитую головні думки: по-перше, влада скористалася Майданом у своїх інтересах; по-друге, ніхто з «беркутівців» не за ґратами; по-третє, влада готова взяти реванш; по-четверте, наше завдання – не допустити повторення диктатури; по-п’яте, не впадати у відчай; по-шосте, більше надіятися на себе, ніж на Європу й США; по-сьоме, приклад – Степан Бандера, котрий робив ставку на власні сили.
Після демобілізації він повертається до студентського життя. Змінює фізику на фахове програмування, працює в IT-компаніях, досягає помітних успіхів у вкрай потрібній галузі. Але 24 лютого 2022 року Олександр Гошилик знову стає воїном. І, як завжди, – на передній лінії оборони. Тоді до позивного «109» додався ще один, більш відомий як літературний псевдонім, – «Клятий мольфар».
Військовий фотокореспондент Маркіян Лисейко, нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2015), згадує свого орденоносного колегу Макса Левіна, відзначеного численними світовими професійними нагородами, котрому також вдалося вийти з Іловайська і якого пізніше вбили москалі, й Олександра Гошилика з його фразою: «За нашими спинами б’ються дитячі серця». Двоє пройшли Іловайський «коридор смерті». Про історичну фортецю – Іловайськ, бої за неї, на думку кінорежисерки Лариси Артюгіної, «зробити кіно неможливо і неможливо кіно не зробити», бо надто багато було страждань, болю і крові...
Я впевнена, героями майбутньої стрічки ще будуть і Макс Левін, і Олександр Гошилик, й інші «воїни світла».
Під звуки дримби, що з Карпат
Вірші, філософські роздуми Олександра Гошилика з передової великої війни позначені часом і справжніми емоціями в ньому. Ось приклад: «Варіантів лише два – або полон, або смерть, і вибирати було дуже страшно».
Іду я на смерть, немов птаха у небо,
Іду я у певність, що творю цю мить.
Вбити не зможуть, лиш скину це тіло,
Як в груди мої свинець залетить.
Наче пророчив, недарма назвався «Клятим мольфаром». Вірші дорослішають разом із війною, разом з її автором. Запровадив сайт. Змінюється тональність роздумів про Бога, Його могутність: «Боже, Ти робиш мій видих». І підтверджує: «Живу я Тобою». Це той «Олівець», що пише життя.
В одній із відеозустрічей Олександр Гошилик розповідає про вплив на нього американця перуанського походження астролога й культового письменника з мільйонними накладами його бестселерів Карлоса Кастанеди. Звідси – й підсилений вибір літературного позивного «Клятий мольфар».
Здобуті знання в Українському фізико-математичному ліцеї КНУ ім. Т. Шевченка згодом на фізичному факультеті цього столичного вишу поглибили світоглядні роздуми, посприяли формуванню його філософської концепції сенсу життя. Розмірковуючи про карму, припускає, що цей недосконалий світ є з кармою із неодмінним просвітленням. Важливо – не жити в «сірому світі», «серед сірих стін», що замикають простір і час. Жити – означає не губитися в них. Любов завжди перемагає біль і страждання. Шукати себе в собі і для світу – це дорога з образом Бога, навіть тоді, коли «смерть врізається осколком у тіло».
А битись то треба –
Поранене серце кличе до бою.
Мушу вбивати, бо хочеться жити.
Короткі відео український захисник записував і коли було чутно вибухи, і коли щебетали пташки на світанні, і коли багряне сонце заходило за обрій. Своїми думками Олександр Гошилик спонукає до розширеного сприйняття світу, його розвитку з акцентом на природну циклічність. Переконує, що кожна людина – це Всесвіт. Вона – з болем, що є мудрістю, бо ним промовляє Бог, завдяки якому пізнаємо світ і ту ж мудрість у ньому. «Те, що нас вбиває, робить нас сильнішим».
Можливо, саме такі думки допомагають нашим воїнам знищувати окупантів, переборювати страх смерті. Так і з’являються вірші, ті слова, які в тилу щиро ніколи не напишуть. Така особливість воєнної творчості.
Не знала, що Олександр Гошилик грав на дримбі – найдавнішому музичному інструменті, поширеному в Карпатах. До речі, у відомому фільмі «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, на честь якого ЮНЕСКО назвала 2024-й роком його імені, консультував відомий мольфар Михайло Нечай.
Під звуки дримби, що плаче, Олександр Гошилик розмірковує про страждання на війні: «стою над прірвою свого страждання», «коли серце розривається від болю». Вони сповнені філософії життя, попри безглуздя війни, що допустило людство. Поклоніння силі – це і є зло. Світ балансує між ним і добром. Україна йде своїм шляхом, бо впевнена, що свобода важливіша за силу.
Вдумливі читачі обов’язково занотують такі розмисли воїна: «Проста суть – прийти до себе»; «Обмежуємо себе... собою»; «Не в тому місці, не в тому часі, але поруч із суттю». Або таке: «Щоб бути цілісним, треба сприймати себе цілим». Ці та інші думки керували ним, коли виходив із побратимами з ворожого оточення під Іловайськом, знаючи правду про цю смертельну облогу. У час великої війни йому та іншим українським захисникам було непросто позбутися цього болісного переживання, бо «пам’ять змінює нас і дає просвітлення».
Бачити війну серцем. Для Олександра Гошилика «реальність – тільки те, що відчуває». Такі його думки в оптиці слова з окопів...
«Мамо, не хочу я помирати»
На війні пишуть на всьому, що є під рукою. Коли немає супутникового з’єднання, то занотовують думки на пачках з-під сигарет, на ранцях, на дитячих малюнках, що носять у них, на тілі... Останні прощальні слова також. Борис Гуменюк з передової встиг крізь потріскування на лінії зв’язку лише сказати побратимам: «У нас закінчуються патрони. До останнього патрона...», – обірвалися слова воїна й поета під Бахмутом. Відтоді, з 22 грудня 2022 року, його вважають зниклим безвісти. І досі його тіла, як і Олександра Гошилика, не знайдено...
Так, жахлива ціна поезії війни, яка є її свідком на вершині справжніх емоцій, без яких вона не є собою не лише в тилу, а й на фронті. Війна відсіює традиційні радянські літературні прийоми написання віршів. Вона робить новий акцент на розповіді, вираженій за допомогою вільного вірша. Поширеним стає вірш прози, не скований штучною римою, якою грішать графомани.
Є список письменників (поетів і прозаїків), котрі загинули у війні з рашистами. Склала його «госпітальєрка»-поетеса Олена Герасим’юк. Є в ньому й Олександр Гошилик. Перелік неповний. Чи не щодня оплакуємо тих, хто захищає Україну і зброєю, і словом.
«Наш Сашко» – так тепло кажуть про Олександра Гошилика не лише долиняни, а й усі, хто його знав. Запам’ятала його з презентації збірки «Міст через вічність» в Івано-Франківську. Він змужнів, підріс, став вищим за тата. Віктор Іванович не приховував гордості за сина. Так само, як і рідні сестри Оксана Василевич та Наталія Стефанишин, уся родина.
Посмертно воїна-поета нагороджено міжнародною премією «Україна єднає світ». Разом із збіркою «Міст через вічність» сестра Оксана подала на розгляд журі, яке очолювала Герой України Ада Роговцева, пісню на слова брата «Мамо, не хочу я помирати», до якої створила патріотичний відеоряд. Музику написав і виконує її викладач Долинської дитячої школи естетичного виховання ім. М. Антоновича Василь Андрусів. Є можливість слухати її на ютубі. Звучить пісня також на вечорах пам’яті українських захисників.
Мамо, не хочу я помирати,
Але доля моя жорстка:
Навколо гримлять гармати,
І смерть моя вже близька.
Він писав ці рядки, що стали піснею, коли з побратимами відвойовував Іловайськ. Воїн, народжений з однією ниркою! Приховував це, щоб лише йти бити москалів. Як і свій вік. І знову лише для того, щоб нищити окупантів.
Можливо, й інші вірші з першої збірки, а також з наступної книги вибраної поезії та прози, яку готує родина, ляжуть на музику – «Німу музику життя», за авторським віршованим рядком. А ще просяться на ноти «Рулетка», «Діти війни», «Печаль душі з хвилинами минає»...
Як і багато українських захисників, Олександр Гошилик пережив «синдром уцілілого», коли вийшов живим з Іловайська. Очі «відсканували», як рашисти розстрілювали колони українських військових. Почуття провини – це нормальна реакція на трагічні події. Але цей стан не може довго тривати, бо шкодить здоров’ю. Психологи вважають, що найкраще, аби стався «вибух емоцій». Так і трапилося. Сашко разом із побратимом, з котрим вийшли з Іловайської трагедії, були на концерті гурту «Тартак». І зазвучав улюблений «Мій лицарський хрест».
Дихає ліс,
Пташка на гіллі
Пісню співає, що тішить мій слух...
Я довго ріс –
Йшов через цілі,
Що тіло гартують і зміцнюють дух...
Після цих слів двоє воїнів підіймаються – і: «Ми живі! Ми вижили!». Наче блискавиця, вдарив струм життя! Ось він – його стрижень, що із серця, із душі!
Спочатку не казав, що він в Іловайську. Потім татові писав, що все добре, але є перебої зі зв’язком, тому не завжди можна надсилати повідомлення.
Батькове серце відчувало біду. Віктор Іванович молився в Гошівському монастирі отців василіян. Просив у Божої Матері, котра за святий престіл обрала тиху обитель на Ясній Горі, щоб повернулися син і його побратими з ворожої смертельної пастки...
За словами Олександра Гошилика, який серцем перейнявся поезією Василя Симоненка, саме завдяки йому він зрозумів, якими сильними можуть бути вірші.
У рамках свого проєкту «Війна хрестами чорніє» спілкуюся з пораненими воїнами і тими, хто приїздить із фронту додому на декілька днів. Перші хочуть якнайшвидше одужати і повернутися на фронт. Другі також прагнуть якомога скоріше дістатися до своїх бойових бригад. Пояснюють, що після фронту в тилу важко. Там бачиш смерть на кожному кроці. Будь-якої хвилини можеш не розминутися з нею. Плече в плече, довіра, побратимство... Хай і по коліна у воді в окопах, хай лише короткий перепочинок між боями, без нормального сну... А цивільний світ інший: цинічний, несправедливий, брехливий, корумпований... Щоб не бачити, не відчувати того всього, українські захисники знову квапляться на фронт. Два світи – як дві паралельні лінії, без точок дотику...
З фронту Олександр Гошилик приїхав 2 серпня 2022 року. Наступного дня одружився з коханою дівчиною Марією, доля яких об’єднала шість років тому. І вже черговим полуднем попрощався та подався в дорогу до бойових побратимів.
...Оборона Бахмута кровила смертями. Жовтень багрянів не лише листям. Переодягнені в українську військову форму рашистські диверсанти обманом намагалися проникнути до наших військових. Сашко одразу розпізнав замаскованих ворогів. Двох убив. Третій розстріляв його автоматною чергою. Не встигли забрати тіло, бо почався масований ворожий обстріл української позиції. За свідченнями побратимів, через приціл бачили, як з-під його каски стікала кров... А ще – що його очі були відкриті...
У дружини Марії світить промінчик надії, нехай один відсоток, як каже вона. Поки тіла немає, то, можливо, її чоловік живий. У цьому горі тримає її, як і тата, сестер, усю родину, цей ледь жевріючий вогник...
Казку допишемо разом
Тринадцятирічним Сашко залишився без мами. Старші сестри Оксана та Наталія старались, як могли, для брата. Маму не замінили, але ділилися теплом сердець. З татом були по-чоловічому. Усіх трьох дітей навчив добре грати у шахи. За призові гроші хлопець купував книжки.
26 листопада 2023 року в Долині відбувся перший шаховий турнір пам’яті Олександра Гошилика. У ньому взяли участь 56 шахістів з Івано-Франківщини та Львівщини. Як сказав мені Віктор Іванович, він наче відчував синову допомогу чи не за кожним його рухом фігур на дошці. Іменний шаховий турнір стане традиційним і оживлятиме пам’ять про Олександра Гошилика.
Естафету пам’яті воїна й поета прийняв Київ. На фасаді Українського фізико-математичного ліцею КНУ ім. Т. Шевченка йому встановлено меморіальний знак як випускникові цього престижного навчального закладу.
Про природні здібності й потяг до знань Сашка розповів мені викладач фізики Долинського ліцею «Інтелект» заслужений учитель України Мирослав Гаразд. Пам’ятає його цікавим, допитливим, таким, що вмів ставити мету і йти до неї. У цю мить подумала: ось чому Олександр Гошилик так любив пісню «Мій лицарський хрест»! Ось чому стався «вибух емоцій», коли вона звучала у виконанні «Тартака» і звільнила від «синдрому вцілілого» на війні!
М. Гаразд розповів, як Сашко впевнено йшов до перемоги у фахових олімпіадах. Переконливо здолав шлях до всеукраїнської і став заслуженим її призером.
Так 13-річний хлопчина з Долини, напівсирота, з надзвичайно щирою усмішкою та глибинним сяйвом синяви в очах вибрав столицю і найкращий ліцей. Як згодом з’ясував, у ньому мирно співіснували «фізики» й «лірики», отой життєвий обшир, де матеріальний світ гармонізує з духовним.
Штрихи до портрета молодого ліцеїста, а потім студента КНУ ім. Т. Шевченка увібрали в себе щонайменше чотири життєві чинники: важке переживання смерті мами; переїзд до Києва, хоча пристосування до нових обставин було полегшеним, бо у столиці здобували вищу освіту старші сестри; участь у Революції гідності; вихід із ворожого оточення під Іловайськом. І, звичайно, заслужена державна нагорода – орден «За мужність» ІІІ ступеня й інші вагомі відзнаки.
Захопленню програмуванням сприяли знання з фізики. Спочатку в Ужгороді, де досяг значних успіхів. Згодом у Києві він організовує свою IT-компанію у галузі медицини. Ефективно співпрацює зі світовою платформою Verbit і вдосконалюється до одного з найкращих програмістів України.
Таким насиченим був період після демобілізації з лав ЗСУ у квітні 2016 року до початку великої війни з москалями. «Ніякі сили мене зупинити не можуть!» – сказав 24 лютого 2022-го. Відтоді – знову в бойовому строю, бо, як метафорично мовив сам: «БТР на мене насідав». І знову – за зброю-метал, за зброю-слово!
Цьогорічний Усесвітній день поезії для мене видався зрідненим із творчістю воїна-поета Олександра Гошилика. У другі роковини великої війни з рашистами дивилася професійну телерозповідь колег із «Суспільного. Івано-Франківськ АТ «НСТУ» – «Вийшов з Іловайська, але зник біля Бахмута», присвячену пам’яті Олександра Гошилика. Історична хроніка зберегла його голос в окремих віршах-заповітах, як наперед побачену смерть у бою, до якої готував себе і рідних. Обрав же творчий псевдонім «Клятий мольфар».
Голос Сашка пробиває наскрізь: і Небо, і душу, й серце!
...І скидують тіло мої побратими –
Прямують до Бога на крилах тепла.
У серці моєму лишились живими,
Вбить не зуміла їх клята війна.
Тепер головне: знайти воїна-поета живим або мертвим.
Український фізико-математичний ліцей КНУ ім. Т. Шевченка увічнив пам’ять свого випускника не лише меморіальним знаком. Він заснував щорічну літературну премію імені Олександра Гошилика! Ось чому Всесвітній день поезії 2024 року став для мене особливим святом!
Ініціаторка пам’ятної події – Сашкова вчителька української мови й літератури Людмила Андрущенко, вона ж заступник директора з навчальної роботи. За словами Віктора Гошилика, секретаря Долинської міської ради, зі столиці з родиною радилися, як назвати конкурс. Думка одна: «Життя прекрасне!». У Сашка на зап’ясті було татуювання італійською мовою: La vita e bella, що й стверджує: «Життя прекрасне!».
Гарним творчим напрацюванням ліцею є статуетка літературного конкурсу ім. Олександра Гошилика. Вона світла, як і образ воїна-поета, як його незабутня усмішка. Художня статуетка у відображенні соняха – символу незламності, як ті восьмеро українських захисників, котрих він вивів із розстріляного окупантами Іловайська.
Людмила Андрущенко зберегла твір 13-річного Сашка. Тоді вони писали про кодекс честі ліцеїста. «Ніколи не зупиняйся!» – означив він свій девіз. І додав: «Бо хто не підіймається, той падає!».
Глибинна філософія юного ліцеїста вражає. Переповнена зала почула уривки з твору, передивилася відео зі світлинами про життя і творчість Олександра Гошилика. Звучав його вірш «Пісня солдата». Журі очолила директор Українського фізико-математичного ліцею КНУ ім. Т. Шевченка кандидат біологічних наук Людмила Латишенко.
Ліцеїсти-конкурсанти мали за честь виступати зі своїми віршами. Мистецьке дійство пам’яті Олександра Гошилика в Києві впевнило мене в талантах дітей, у їхньому новому поступі в літературі з «чистими помислами в чистих рядках». Бо вони «розчищають терен руками», бо «не сміються голосно – війна ж!». Не встигала записувати за дитячими думками їх крик сердець у словах. «Щодня втрачаємо себе в лицемірстві», – рядок, що загострює правду сьогодення. Або: «Тримаємо всіх у молитвах»; «Спиніть планету – війна!»; «Серця розбиті чеканням»...
Творчий приклад показує своїм ліцеїстам кандидат технічних наук Олександр Мєшков. Його поема про евакуацію, яку читав напам’ять зі сцени, змушувала переживати трагічні людські долі й дні окупації, згадувати «правило двох стін», ворожі блокпости.
Л. Латишенко ледве стримувала сльози. А я ні! І сум за Олександром Гошиликом, усіма загиблими українськими захисниками, що «птахами злетіли в Небо», і гордість за ліцеїстів-фізиків, їх високе й правдиве слово – у Всеукраїнський день поезії схрещувалися воєдино емоції й переповнювали серце. Може, й справді, як казала директор ліцею, Сашкова світла душа підсвічувала зсередини кожного, хто торкався до таїни його і свого слова...
Четверо номінантів і один переможець. Перший лавреат літературного конкурсу ім. Олександра Гошилика – Олександра Рудковська…
Упевнена, ми разом завершимо недописану Сашком казку про Україну. І будуть у ній цвісти соняхи із наших сердець і крові його та всіх загиблих у війні з москалями.
