Теперішні кризові часи позначились і на стані періодичних друкованих видань – через фінансову скруту окремі з них навіть припинили вихід. Тож можна вважати відрадною подією, що за таких несприятливих умов побачило світ третє число краєзнавчого і літературно-мистецького журналу «Серафинці», засновниками якого є Серафинецька сільська рада на Городенківщині, Товариство письменників і журналістів ім. І. Франка (ТОПІЖ) та обласна організація Національної спілки краєзнавців України. Власне, за тематикою публікацій, структурною побудовою це видання з досить-таки довільною періодичністю виходу в світ нагадує радше альманах. Утім, хоч як, а сторінки «Серафинців», які локалізують увагу не лише на цьому селі і на Городенківщині, є для прикарпатських (та й не тільки) письменників, журналістів, краєзнавців додатковою можливістю прийти до читача зі своїми публікаціями.
Відкривається третє число журналу, яке вийшло друком в Івано-Франківську, у ТзОВ «ВГЦ «Просвіта», есеями його редактора Василя Бабія. Розповідає він про минувшину і сьогодення рідних Серафинців, уперше згаданих в архівних документах 1500 року. Письменник і краєзнавець стверджує про «феномен Серафинців» – бачить його передовсім у тому, що це село за два кілометри від нинішньої адміністративної межі з Чернівецькою областю було, «очевидно, тим етнографічним котлом, в якому перебували різні етноси, що сусідилися в Серафинцях», – русини, себто українці, волохи – румуни й молдовани, навіть турки й татари (серед нинішніх жителів села є носії прізвищ Аліман, Яшан, Буждиган, Чулкан, Боюк).
У XVIII ст. магнат Микола Потоцький поселив тут добірних хлопців-козаків із Вінниччини. Саме від них, на думку В. Бабія, пішли поширені в селі прізвища Козаченко, Ощипко, Бабій. Окремий есей присвячено участі серафинців у селянській війні 1490–1492 рр. під проводом Мухи на Прикарпатті. Муха – це псевдо, а насправді, за версією письменника, ватажком того масштабного повстання покутських селян був Андрій Борула (Боруля), який, знову ж таки за його версією, народився і зростав у Серафинцях (про змалювання цієї постаті В. Бабієм у повісті «Провісник свободи» ми писали в «Галичині» за 4 лютого). Автор есеїв також веде читачів на своєрідну екскурсію селом, цікаво оповідає про серафинецьку кухню, про те, чим ще донедавна місцеві жителі опалювали свої хати.
Ще один автор – Василь Фалат – не лише виніс на суд читачів добірку своїх віршів, серед яких є твір під промовистою назвою «Серафинці й серафинчани», а й подав для передруку в часописі дві публікації про минуле свого села з віднайдених ним в архівах львівської газети «Діло» (числа 100 і 36 відповідно за 1882 р. і 1883 р.) та спогад про діяльність «Просвіти» в Серафинцях у 1937–1938 роках авторства Степана Семенюка – організатора філії цього товариства на Городенківщині, а також разом із Мартою Ілієвич уклав наведений в журналі список серафинецьких довгожителів (12 жінок і 6 чоловіків віком 89 з половиною років і старші) з датами їхнього народження. Найстарші серед них – Василь Петрович Рогожинський і на чотири місяці молодша від нього Василина Миколаївна Бабій (Загаровська) – переступили віковий рубіж у 100 років. Тож Василь Бабій взяв інтерв’ю у своєї матері, яке опублікував під заголовком «Мамине життя – молитва і праця» (цю цікаву розмову сина-письменника з рідною ненькою з нагоди її високоповажного ювілею також друкувала «Галичина»).
Приверне увагу читачів «Серафинців» і публікація спогаду «Моє життя. Мої предки», написаного у жовтні 1941 року на той час 64-літнім колишнім січовим стрільцем і вояком УГА Степаном Шухевичем – дядьком Головнокомандувача УПА Романа Шухевича.
Автори свіжого числа журналу рецензують новинки книжкового потоку, зокрема Василь Бабій – видання «Вибране» відомого в нашому краї і за його межами поета з Надвірної Нестора Чира, яке стало даниною його пам’яті. Це перша книжка, яку видало ТОПІЖ, а до її випуску причетні й ОО НСПУ та Літературний музей Прикарпаття. Власне, в публікації Івана Гавриловича йдеться про те, як в Івано-Франківську відродили Товариство письменників і журналістів ім. І. Франка, яке в 1925–1939 рр. діяло у Львові, і яка мета цього кроку.
До читачів нового номера журналу голова ТОПІЖ Євген Баран прийшов з есеєм «Ковалівський лицар» до ювілею Миколи Лесюка, з дослідженням «Жанр газетної передовиці в публіцистиці Уласа Самчука» та з рецензією на книжку афоризмів, у якій поєднано твори цього жанру Ростислава Єндика і Володимира Державина. А син знаного літературознавця і критика – також Євген, студент історичного факультету ПНУ ім. В. Стефаника, дебютує на сторінках «Серафинців» публіцистичними «нотатками націоналіста» під цікавим заголовком «Крихітка Цахес по-українськи».
А темою літературознавчого дослідження Ірини Будзяк став скандальний роман «Вирід» Осипа Шпитка – талановитого західноукраїнського письменника кінця XIX – початку XX ст. Вона також ознайомлює читачів із книжкою «Вибраного» поета Костя Вагилевича, поява якої стала результатом спільного проєкту іванофранківця Віталія Ходана, завідувача кафедри української літератури Прикарпатського національного університету, професора філології Степана Хороба та редакції газети «Галичина». Упорядники вперше в Україні зібрали в цілісну збірку написані у Чехії та США твори цього уродженця бойківського краю, ім’я якого досі маловідоме для сучасного читача.
Ірина Фотуйма ділиться з читачами думками про новий роман Софії Андрухович «Амадока». Марія Грицюк аналізує «Вибране» літературознавця й письменника, уродженця м. Миколаєва на Львівщині, похованого в Івано-Франківську, Михайла Мочульського (1875–1940) – виданий позаторік великий збірник його праць, статей, рецензій, відгуків та оповідань, рецензує присвячений Тарасові Мельничуку альманах «Каміння поколінь», поетичну збірку Ігоря Мочкодана «КругОгляд» та історичний роман Володимира Гловацького «Анна Єфросинія. Велика княгиня Романова».
У новому числі журналу вміщено твір цього прозаїка – «Сповідь», написаний від імені Зеновія (Богдана) Хмельницького, та два оповідання, в яких відтворено події й епізоди часів Козаччини. Опубліковано також оповідання Дмитра Іванціва, Вероніки Калитяк, прозові замальовки Марти Мадій. Поезію в журналі представляють твори Михайла Батога, Ольги Бойчук, Олександра Косенка, Ані Мотики, Ігоря Мочкодана, Степана Пенкалюка. А надруковані в «Серафинцях» твір малої прози із циклу «Олешівські небилиці» й поезії із циклу «Сімнадцятирічні вірші» Богдана Гасюка можна вважати заявкою на його обнадійливе літературне майбутнє.
Не залишать байдужими читача і щемливі спогади Володимира Смирнова, завідувача Літературного музею Прикарпаття (тут, до речі, відбулася презентація «третіх» «Серафинців») з тих уже далеких часів, коли жаданим прихистком для школяра на час літніх канікул ставала вибілена свіжим вапном, накрита солом’яними сніпками бабусина хата – і залишилася для нього на все життя символом дитинства, символом їхнього роду.
А «Майже тиждень бабиного літа» – це щоденник захопливого і вельми пізнавального туристичного походу Василя Мойсишина, під час якого він із другом пройшли пішки Гринявськими горами за шість днів 111 км, без урахування підйомів на карпатські вершини і спусків із них. Зацікавлять читачів також публікації Ігоря Костюка на теми історії прикарпатського футболу.
