У юнацькій бібліотеці Івано-Франківська відкрито персональну виставку мисткині з Коломиї Емілії БЕРЕЖНИЦЬКОЇ. В її творчості можна виокремити три органічно взаємопов’язані складові: філософську, соціально-політичну й екзистенційну. А загальний мотив її робіт: «Людино! Пізнай себе». Відомо, що це питання – потребу самопізнання – порушували ще давні греки, але й досі людська сутність залишається таємницею для світу.
Втім, християнські філософи все ж спромоглися частково відповісти на запитання, що таке homo sapiens. Вони твердили, що є тілесна людина, котра не виходить за межі свого фізичного-матеріального животіння, є зовнішня, яка прагне вигоди, і внутрішня (особистість), зорієнтована на духовне вдосконалення себе й суспільства. Е. Бережницька продовжує цю традицію. Основна тема її творчості – це пошук істини в людині й житті. Ще давньогрецькі філософи стверджували, що людина може знайти істину за умови, якщо вона живе в її душі. Жорстоко, але достатньо об’єктивно. Тим часом нинішні філософи й мистці, на жаль, не вивчають людську свідомість, не досліджують її глибини. Більшість із них розмінялися на дрібниці, й не знаходять істину в собі. Водночас вона, як на мене, живе в кожному, але під впливом життєвих негараздів, страху людина відмовляється жити згідно з канонами морального буття й живе суто споживацько-матеріальними «істинами» й інтересами, що призводить до деградації особи.
Моє відкриття творчості Емілії Павлівни почалося два роки тому з її картини «Вічність істини» (2003 р.), зміст якої розгортається на червоно-чорному тлі. Якраз у ній і знаходимо відповідь на запитання: в чому ж полягає Істина щодо людини? Людина, розмінюючись на спокусах, перетворюється на посередність, втрачає своє особистісне начало й стає «чорною» людиною. Як відомо, «Чорний квадрат» Костянтина Малевича був першим «портретом» сучасної посередньої людини. Сто років тому митець попередив, що посередня людина є злом у «чистому» вигляді.
Малевич не помилився. Посередності правили і правлять в Україні під червоними, помаранчевими, синіми, зеленими кольорами й довели її до війни. Посередня людина – цей «чорний квадрат» – розіп’яв Христа. Філософською мовою це означає, що розіп’яли особистість. І вона й далі розіп’ята? Сьогодні, приміром, на хресті війни розіп’яті українські воїни, волонтери. А посередності, які голосували свого часу за Януковича, втекли до Європи.
Правда, ще багато з них і далі перебувають при владі. Ба більше, під їх керівництвом світ опинився на порозі третьої світової війни. Коли ми говоримо про посередню людину, то це не означає, що вона – неосвічена й нерозумна. Це можуть бути люди з докторськими ступенями і професорськими званнями, але вони аморальні й деградовані особи.
Втім, посередності нині у пріоритеті не лише в Україні, а й у світі. Під тягарем «чорного квадрата» гине Земля, бо її перетворено на бензоколонку, що ми бачимо на картині пані Емілії «Непосильний тягар» (1991). Небезпеку для світу від людської ницості відчувало й християнство. Щоби люди прозріли, Христос пішов на Голгофу, сподіваючись, що це допоможе їм подолати своє его. У картині Е. Бережницької «Обрії душі» (1999) людина прийшла з покаянням до розіп’ятого Христа, але не наважується подивитися йому в очі. Вона примушує Христа відірвати від перекладини Його прицвяховану до неї руку, чим посилює Його страждання, щоб Він її приголубив. Цим образом мисткиня твердить, що навіть у стані душевних мук посередність не прозріває. Виникає запитання: через які страждання має пройти людина, щоб дійшла до пізнання своєї сутності й стала особистістю?. Та воно залишається відкритим.
Основна тема творчості Е. Бережницької – це конфлікт знеособленого й особистісного начал людського буття. Це не нове протистояння. Ще в давній китайській філософії воно отримало назву як конфлікт «янь та інь» (темного і світлого начал людського буття). А нині досягло апогею у війні знеособленого начала російської імперії й особистісного первня української нації.
Від філософських пошуків істини Емілія Павлівна переходить до соціально-політичних роздумів («Дорога до волі», 2021). Тема психологічного, політичного страждання – важлива складова мистецьких роздумів авторки. Про це свідчить на її картині гора людських тіл, переплетених колючим дротом. Ми страждаємо, а не можемо зрозуміти суті своїх душевних поневірянь. Російсько-українська війна – це остання наша війна. Якщо ми політично не прозріємо, то українству настане край. Нація без особистостей перетворюється на юрбу.
Нам треба повернутися до того, що було зрозуміло творцям античних міфів, українських казок, і вкотре відкрити людську сутність. Маємо навчити наш народ розуміти, «хто є ким у політиці?», за гарними словами бачити людські справи, переконати, що не можна «квадратам» (посередностям) довіряти владу.
У роздумах про українську націю відбувається поєднання філософського й соціально-політичного поглядів мисткині. Е. Бережницька шукає істинну людину серед нас (прошу згадати вислів Г.Сковороди: «Істинна людина і Бог є те саме»), і не знаходить. Нація, яка розмінялася на сині, зелені «квадрати», може справді зникнути з політичної мапи світу. Тим часом єднання може відбутися лише навколо особистості. Маса людей зі свічками в руках на полотні «Пошук єднання» (1992) засвідчує, що лише особистість може нас вирвати з-під влади «квадратів»: януковичів, путіних...
Пані Емілію цікавить і конкретна людина, її життя, тривоги, болі, шукання й радості. Але привертає увагу, що серед портретів мало чоловічих. Мабуть, тому, що вона не бачить у чоловіках поєднання істини й сили. Свідомо чи несвідомо звертається до жіночих образів і намагається у них знайти підґрунтя нашого буття. Вершиною жіночих образів є портрет Квітки Цісик (2019).
Серед жіночих портретів вражає автопортрет самої Емілії Павлівни. На нас дивиться молода вродлива жінка, яка мовби каже нам: «Я прийшла до вас і принесла вам своє розуміння Істини. А ви? Чому ви не бачите те, що очевидно? Ви не розумієте не лише мене, ви не розумієте себе…». Це жорстокі думки, але на обличчі мисткині немає ні осуду, ні образи, а є лише чекання нашого прозріння. Психологічне багатство цього твору, як на мене, перевершує «Джоконду» з її загадковою усмішкою. Правда, Європа не може зрозуміти, усміхається Джоконда, чи ні. Героїня ж автопортрету і чекає, і усміхається, і дивується, і роздумує, що нам сказати... Заразом це портрет ідеальної української жінки.
Попри ці відкриття певна частина прикарпатської інтелігенції не бачить Істини у творчості Е. Бережницької. На жаль, не бачить духовних надбань мисткині і влада. Переконаний, що творчість Емілії Павлівни – не лише надбання Прикарпаття, а й наше національне багатство. Її творчість треба презентувати в Києві, Європі і цим збагачувати сучасне ліберальне людство. Її картини конкуруватимуть із пустими, знеособленими абстракціями так званого модерного мистецтва. Ліберальна людина примітивізувала людську сутність, звела її до матеріального комфорту. А в українській особистості є духовне начало, яке бореться не лише за свою незалежність, а й за майбутнє людства – за перемогу над знеособленою людиною. Особистість вище ліберальної особи.
Час нам, інтелігенції, сказати своє слово і довести, що Емілія Павлівна гідна звання не лише заслуженого художника, а й народного. Її творчість – духовний внесок у нашу перемогу. Наспіє пора, й на Прикарпаття приїздитимуть не лише з інших регіонів України, а й європейці, щоб ознайомитись із творчістю Емілії Бережницької, помилуватися її автопортретом і збагнути таємницю української душі, яка перемогла тоталітарну людину. Мисткиня, яка відкрила такі глибинні істини, заслуговує на належну пошану.
