Постала перед дилемою: про що спочатку писати – про книгу «Незборима Україна» з історії нашої держави, поданої у форматі подій і фактів академіком Української нафтогазової академії (УНГА) Володимиром ІВАНИШИНИМ, чи про його галузеві розвідки, вперше видані українською мовою під назвою «Нафтогазопромислова геологія». Глибше ознайомившись зі змістом книг, зрозуміла, що без «Незборимої України», над якою автор працював роками, не могли народитися його численні наукові праці з нафтогазової сфери.

Володимирові Іванишину минуло дев’яносто. Разом з дружиною Оксаною тепер живуть у Львові. Раніше впродовж багатьох років їхнім рідним містом був Івано-Франківськ. Спілкування з ним наснажує на працю, вдосконалення знань. Наче за плечима в нього й немає прожитих дев’ять десятків! Він у курсі подій, що відбуваються на фронті у страшній війні росії проти України, знає галузеві новини в межах воєнного стану.

Цікаві розмови про спільних знайомих додають нових осмислень. Згадали світлої пам’яті Йосипа Курильця – кандидата геолого-мінералогічних наук і почесного професора міжнародного університету у Відні.

Свого часу «Галичина» друкувала мої інтерв’ю з ним. Ішлося не лише про відкриття нових родовищ вуглеводнів на Прикарпатті та про створення ТОВ «Рожнятівнафта». У розмові для читачів першої демократичної газети в Україні Йосип Курилець розповідав про свою працю за урядовими контрактами на Кубі, яка потім згодилася для України, бо мав доступ до фахових промислових даних Радянського Союзу і старався використовувати їх для українського нафтовидобутку. Уперше читачам обласної газети привідкрив таємницю, що не завжди він і його колеги ділилися з тодішньою комуністичною владою матеріалами геологічної розвідки про запаси нафти й газу на рідній землі. Зайве було запитувати, для чого робилося це. Адже він жив незалежною Україною тоді, коли її ще не було, думав про майбутнє і все робив, що міг.

Такі зустрічі не забуваються. Найтепліші спомини про галичанина-патріота і у Володимира Іванишина: разом працювали і дбали про розвиток української нафтогазової галузі.

...Володимир Іванишин – у дорозі до ста й більше літ, сповнених творчості, тісно переплетеної любов’ю до України та обраного фаху.

Ці поетичні рядки українського генія Івана Франка взяв за зачин до передмови другого доповненого видання книги «Незборима Україна» (2022) Володимира Іванишина академік вищої освіти України, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка Василь Лизанчук.

На думку нашого поважного колеги й земляка, «Незборима Україна» – це «своєрідний, глибоко продуманий, ретельно зроблений, сумлінно оприлюднений творчий конспект актуальних праць багатьох дослідників історії, мови, культури». Я лише можу підтвердити словами рецензента, що «вислів «творчий конспект» аж ніяк не применшує ґрунтовного значення цієї книжки, яка насичена правдивим історичним і сучасним фактологічним матеріалом».

250 сторінок – це пульс живих подій від прадавньої України до її незламної боротьби з московитами-загарбниками з 2014 року. Стільки треба перечитати й вибрати найголовніше, щоб упорядкувати настільну книгу для всіх, хто хоче знати історію України з її найважливішими поступами до своєї незалежності та розвитку!

Гортаючи книгу «Незборима Україна», сторінки за сторінками, наче переглядаєш їх за українським пошуковиком, зафіксованим на папері, на зразок електронного світового google. Нічого в ній не зникне, не переінакшиться, бо вивірене з багатьох надійних архівних джерел та сьогоднішнього літопису.

Вдалася до власного експерименту, нехай мені вибачає автор, і перевірила на вибір точність розмислів і знакових дат та постатей. Усе так, як подав Володимир Іванишин. І вкотре запитую, звідки бере сил висококваліфікований нафтовик, щоб занотовувати віхи історії й культури і лаконічно подавати їх за хронікою з акцентом на непереможності української нації?

Підтвердження – висновок Василя Лизанчука про «правильне мислення»: «Книжка Володимира Іванишина своїм правдивим фактологічним матеріалом є надійним джерелом усвідомлення кожним громадянином України незалежно від національності, що Україна – національна держава. Це єдиний шлях до розвитку та утвердження української нації в умовах гібридної війни росії та глобалізаційних процесів».

«Незборима Україна» особливо актуальна в часі війни з московією. Чітко, без двозначностей названі її винуватці. І з-поміж них – путін, вихований московитською імперією, котрий доузурповує народ потужною пропагандою, що робить з нього людиноненависних зомбі.

300 примірників книги – замало для всіх спраглих мати її під рукою, щоб століття за століттям упевнюватися в правічності української землі, її благодатності.

Володимир Іванишин подарував книгу «Незборима Україна» нафтовикові, кандидатові технічних наук, членові-кореспондентові УНГА, своєму ровеснику з Долини Романові Мисьовичу. Споріднена українськість завжди гуртує патріотів і фахівців для добрих справ.

Мала приємність передати адресатові подаровану автором книгу. У нього є перше видання «Незборимої України». Читає й перечитує та безмежно вдячний колезі за велику патріотичну працю.

До «Незборимої України» Володимир Іванишин ішов десятиліттями. Спочатку написав автобіографічні книжки «Тернистими стежками...» і «Спогади та роздуми» про дитинство, шкільні та студентські роки, виробничу й наукову діяльність. У них уперше й з’явився задум про проєкт «Україна та її сусіди». Як розповідає автор, читачам сподобалися книжки і вони просили розширити тему українства окремим виданням, що він і зробив. Як каже сам: «Виконав свою місію».

Володимир Іванишин не лише «виконав свою місію». Ця потужна праця з фактами та їхніми оцінками й цитатами з історичних джерел допомагає зосередитися на найважливішому контексті України.

Цікаво подана інформація про «Велесову книгу», походження козаків, вільних духом і сильних тілом, про назву «Україна». Подобається, як зображено історію Київської Русі, про українських князів, зокрема Ярослава Мудрого – європейського будівничого й мислителя, котрий розбудовував нашу прадавню державу. Про московію в ті часи не було ніякої мови. Тому росія протягом багатьох століть і намагається свої історичні корені пов’язати з Київською Руссю. Навіть встановили в москві пам’ятник Володимирові Великому, констатує Володимир Іванишин.

На сторінках видання – розлога увага до знакової постаті Тараса Шевченка. Тут усе є, що треба знати про Кобзаря: про творчість, царське заслання, про цькування московитами та його відповіді їм.

У книзі – плеяда видатних українських та світових імен. Шкода, що немає в ній іменного покажчика, щоби бачити їх разом за алфавітом і з позначенням сторінок. Сам іменний покажчик, на мою думку, зайняв би щонайменше сотню сторінок. Можливо, з цієї причини він і не з’явився.

Лаконічний другий розділ «Незборимої України» – «Галичина». Нотатки – наче кадри з історію краю, про її людей, культуру, побут. Виписала для себе твердження Ярослава Стецька, що «поки існуватиме російська імперія, світ перебуватиме на пороховій бочці». Так воно і є, що засвідчує агресія московитів.

У розділі про Галичину Володимир Іванишин гармонійно вплітає влучні розповіді свого батька з його народною мудрістю. А серед сотні відомих імен багатолітньої історії нашого краю автор назвав і двох синів священників – Миколу Ладиженського та Емануїла Чекалюка, котрі грандіозно долучилися до розвитку нафтопромислів на Прикарпатті як учені світового рівня.

Хто ще досі не знає, що таке московія, якраз і варто перечитати пунктирно «Незбориму Україну» – повну картину про неї як імперію зла, зокрема її спеціальний розділ «Московія – Росія». Цікава добірка думок українських та світових діячів про московитів. Є з-поміж них і ті, хто жив у московії і зсередини засуджував самодержавців. Майже всі відзначають їхню спільну рису – брехливість. Автор навів цитату президента США Теодора Рузвельта: «Я ніяк не можу зрозуміти московської вдачі. Москвин бреше вам в очі і, знаючи, що ви бачите його брехню, анітрохи не соромиться...».

Пізнавальні розділи книги – «Польща» та «Євреї в Україні». Статистика спонукає до роздумів про світопорядок і панування в ньому та боротьбу за визволення з-під поневолення в різні історичні періоди становлення України.

Для себе також занотувала з «Незборимої України» вислів Григорія Сковороди: «Ми переможемо лише тоді, коли усвідомимо, що за Україну треба не вмирати, а вбивати». Це – цитата з розділу «Воскресаюча Україна». В ньому зосереджено увагу на національному питанні. Ще з «Велесової книги» відомо, що ми переможемо всіх ворогів своїм бажанням бути вільними та незалежними.

Автор готував до друку друге доповнене видання «Незборимої України» у час повномасштабної війни із рашистськими окупантами. У післямові він покроково подає перебіг всенародної великої війни проти одвічного ворога. Історичним калейдоскопом відлунює наша майбутня перемога. Україна і світ мають поставити край імперії зла.

Володимир Іванишин з любові до України обрав фах нафтовика, щоб досліджувати і розвивати для її економіки найперспективнішу галузь. Почесні звання засвідчують про відданість професії. Він, як уже згадувала, є академіком УНГА і кандидатом геолого-мінералогічних наук. До того ж – член Української нафтової асоціації та Світового нафтового конгресу, почесний розвідник надр, нагороджений орденами й медалями. Походить із селянської багатодітної родини (дев’ятеро дітей) зі Львівщини. Спеціальність гірничого інженера-геолога здобув у Львівському політехнічному інституті. Має 63 роки трудового стажу в нафтовій, газовій та науковій галузях.

Усі фахові книги в країні були російськомовними. Уперше Володимир Іванишин опублікував українською мовою монографію «Нафтогазопромислова геологія» (648 стор.) для студентів, викладачів, науковців та інженерно-технічних працівників. Редагував «Українську нафтогазову енциклопедію». Він – автор понад дев’яносто опублікованих наукових праць, трьох монографій, трьох винаходів, співавтор багатьох монографій та їхніх перекладів з польськими науковцями.

Цінним надбанням є його книга «Нафтогазова галузь західного регіону України» у співавторстві з доктором геологічних наук, також академіком УНГА Ярославом Лазаруком. Автори коротко охарактеризували історію розвитку нафтової та газової промисловості західних областей України з початку її становлення. Вони подали ґрунтовне дослідження Бориславського, Долинського та Надвірнянського нафтогазопромислових районів, спроєктували надрові ресурси цього регіону. Також уперше під однією обкладинкою зібрали інформацію про галузеві підприємства, організації та установи, розповіли про вчених і головних фахівців, котрі сприяли розвитку важливої галузі.

Назагал наукові праці Володимира Іванишина цікаві й тим, що він подає їх в історичному ключі. Наприклад, довідуємося, що в давніх літописах нафту називали «скельною олією» і «воском». Першу згадку про нафту на Прикарпатті датовано у хроніках 1445 – 1480 рр. Захоплюють архівні документи про перші його нафтопромисли. Досі вважали, що тут початок видобування нафти пов’язаний із 60-ми роками ХІХ століття. Насправді ж завдяки працівникові Івано-Франківської ЦНДЛ (тепер інститут) Ярополкові Бажалуку вдалося змінити цю думку. Суттєві корективи внесла праця «Нафта» його діда Миколи Бажалука (1881 – 1945 (ГУЛАГ), надрукована 1928 року. Є в ній відомості про нафтовий видобуток на Прикарпатті 1771 року.

Завершую свої нотатки про Володимира Іванишина та книги його ж міркуваннями про Івана Франка, котрий, як відомо, не оминав тем нафтопромислу, зокрема в повісті «Борислав сміється», в якій головні антагоністи – капіталісти-євреї. Своїми планами письменник ділився з коханою Ольгою Рошкевич із Лолина на Долинщині. Відомо також, що Іван Франко не завершив твір (чи йому не дали завершити?). Це пізніше зробив син Петро. Не завершений і утрачений фільм «Королі воску» за мотивами цієї повісті. Причому досі не названо причини таких раптових поворотів у долі творів.

Автор «Незборимої України» наводить цікаву думку про ще один факт, пов’язаний з Іваном Франком, що свідчить про утискання творчості українського Мойсея. 1981 року до 125-річчя письменника вийшло друком 50-томне видання його творів. Редакційна колегія підготувала 100 томів. Але всюдисуще кдб під пильним оком кпрс заборонило друкування наступних 50 книжок Каменяра. Разом знайшли й причину: начебто забракло паперу. Проте з книги «Нафтогазова галузь західного регіону України» довідуємося, що тодішня влада не могла допустити, щоби творчість Івана Франка перевищила 55-томне видання творів леніна...

«Я написав, що міг, хто може зробити краще, – хай зробить», – можна й так підсумувати його працю, перефразовуючи відому сталу формулу римських консулів, якою вони закінчували власні публічні звіти, коли передавали повноваження своїм наступникам… Посутність латинян імпонує Володимирові Іванишину. Але я кажу: «Бути ще й бути життєвій і творчій дорозі!».