На запрошення відомого й за межами Прикарпаття літератора та краєзнавця Василя Бабія його товариші по письменницькому цеху побували в рідному селі письменника – у Серафинцях на Городенківщині, де діткнулися джерел, з яких він пив ту живлющу й дзвінку воду, що розбудила в ньому поклик до слова, допомогла розкритися паросткам Божого обдарування в ньому, з яких, зрештою, й нині черпає сили для натхнення...
Ми мали нагоду переступити поріг рідної хати Василя. Звідси він хлопчаком вирушав щоранку з течкою (портфелем) до школи. А повернувшись додому і виконавши усі свої домашні обов’язки, готував уроки на завтра, радо біг на сільський стадіон (він, до речі, й досі регулярно ходить на тренування і грає за команду футболістів-ветеранів селища Богородчани).
Що ж до обов’язків Василька, то він у вихідні, а влітку й щодня, з родинного обійстя, де ми, звісно ж, покуштували опалі з яблунь смачні соковиті плоди, виганяв корову на пасовисько в урочищі «Вертеби». І будь-якої пори по кілька разів на день хлопець ходив по воду до відкритого джерела «Цітнарка», що в долині, а це не так уже і близько, від якого з двома повними відрами підіймався до хати їхньою горішньою вулицею.
Ми, звісно ж, навідалися разом з Василем до того джерела, з якого люди набирають відром воду. Вже за української Незалежності воно стало криничкою-капличкою. Тепер вода тут струменить не просто неба, а всередині спорудженої серафинчанами будівлі, й тече потічком у річку Ямгорів – притоку Дністра. Приїхавши разом з нами до рідного села, Василь привіз із собою чудотворний образ Богородчанської Богоматері, який п’ять років тому було повернуто з Польщі до підгірського містечка, та розмістив його поряд з іншими іконами каплички, й ми почули про новий задум письменника та краєзнавця – створити в цій будівлі оригінальний музей «Криничка-капличка».
Того дня ми оглянули пам’ятки Серафинців. Нашими гідами були В. Бабій і так само уродженці цього села, а нині іванофранківці Василь Фалат і Роман Лучицький. Зокрема зійшли сходами на високий пагорб поруч з освяченою 1882 року, як встановив В. Фалат, церквою Перенесення мощей св. Миколая (до неї в комуністичні часи попри проповідування в школі безбожництва й сам Василько Бабій ходив з мамою) та вклонилися нашому національному Пророку Тарасові Шевченку, увічненому у величному пам’ятнику, який дещо нагадує той, що височить у Каневі.
Цей пам’ятник є візитівкою Серафинців і гордістю місцевих жителів, які збирали кошти на нього, і нинішнього року якраз минуло рівно чверть століття від велелюдної події його урочистого відкриття. Оскільки після спорудження пам’ятника залишилася велика брила сірого граніту, то винахідливі серафинчани використали її: встановили ще й пам’ятник до 500-річного ювілею села і 10-річчя Незалежності України. А неподалік – і побілений кам’яний 175-річний хрест, який селяни встановили на честь скасування панщини. За атеїстичної влади його повалили бульдозером, і люди перенесли хрест із центру села на кладовище, а відразу по тому, як Україна проголосила свою Незалежність, повернули його на колишнє місце.
Перша ж зупинка нашого автобуса була на Воскресенському куті. Ми вшанували пам’ять видатного громадського й державного діяча Левка Бачинського і сфотографувалися біля його погруддя та пам’ятного знака, який з ініціативи згаданого Р. Лучицького встановили поряд на місці колишньої хати Бачинських, де народився майбутній віцепрезидент ЗУНР. Зі слів пана Романа, в Івано-Франківську за радянських часів йому ще з кількома юнаками випало тримати на плечах домовину з прахом Л. Бачинського, коли відповідно до рішення місцевої влади ліквідовували старий цвинтар за драмтеатром.
Тоді всі могили розкопали, щоб перевезти останки людей для поховання в іншому місці, проте національно свідомим жителям обласного центру таки вдалося відстояти окремі поховання з тим, щоб створити тут Меморіальний сквер. Власне, завдяки цим представникам громадськості було заново насипано й освячено могилу колишнього віцепрезидента ЗУНР.
В. Бабій привіз із собою в рідне село і презентував шостий номер краєзнавчого літературно-мистецького альманаху «Серафинці», якому 2017 року засновники (серед них була й тодішня Серафинецька сільрада, пізніше ліквідована відповідно до адміністративно-територіальної реформи) дали назву села, що було великою рідкістю для таких часописів загалом в Україні.
Зустріч з авторами публікацій альманаху в сільській бібліотеці-філії відкрила її завідувачка Марія Чулкан. Вона надала слово упорядникові «Серафинців», який згадав прізвища відомих вихідців із села: зокрема керівника повстання покутських селян 1490 року Андрія Мухи, того ж Левка Бачинського, останнього ватажка опришків Андрія Чайковського, котрий загинув 25 жовтня 1933 р. Має село і тривалі в часі й вагомі літературні традиції: тут прийшла на світ ціла плеяда письменників і журналістів – від Степана Шухевича до Олексія Островського й Любомира Стринаглюка, а ім’ям поета й газетяра Івана Козаченка названо премію, засновану Товариством письменників і журналістів ім. І. Франка (ТОПІЖ).
Два її лавреати – автор цих рядків і земляк серафинчан згаданий Р. Лучицький, поет, кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри загальної та прикладної фізики ІФНТУНГ, ознайомили слухацьку авдиторію зі зразками своєї поетичної творчості й поділилися думками про складний час, який нині переживає Україна, про душевний біль, тривоги й проблеми жителів і цього покутського села, вже четверо воїнів з якого загинули на російсько-українській війні. Одна з проблем – демографічна, пов’язана з низьким рівнем народжуваності в селі.
Ще один виходець із Серафинців – той самий В. Фалат, нині інженер з охорони праці Івано-Франківського ліцею №22 й активний дослідник історії рідного села, поінформував: вивчаючи в архіві дані церковних книг, він з’ясував, що 1903 року в селі народилося 183 дітей. А тепер порівняйте з 2023-м – на світ прийшло лишень 12 хлопчиків і дівчаток. В. Фалат дослідив також перші випуски Серафинецької середньої школи, зацікавився і таким питанням, як довгожителі села. Їхні списки, які склав разом із серафинчанкою Мартою Ілієвич окремо щодо чоловіків і жінок, надруковано в четвертому й презентованому шостому номерах альманаху.
Була серед довгожительок і мама письменника Василя Бабія. Бог вділив їй довгий вік – померла на 101-му році. ТОПІЖ заснував медаль Василини Бабій – відзнаку для тих жінок-матерів старшого віку, які виростили й виховали своїх кількох дітей достойними людьми. Голова цього товариства й очільник ОО НСПУ Євген Баран пригадав, як розмовляв у Серафинцях з тоді ще 96-літньою Василевою мамою – з притаманною їй турботливістю про сина просила підтримувати всі його добрі справи. І, як сказав Є. Баран, Василь цілком виправдовує висловлені його ненькою надію й сердечні побажання синові: він працьовитий, енергійний, ініціативний, власні починання завжди доводить до завершення, успішно здійснює свої творчі задуми й видавничі проєкти.
