Сьогодні їздив до мами в Серафинці. Щасливий, що мама у мене ще є. І їй 100 років! А що людині ще треба? Мама, доньки, внук, сестри — рідні.

Василина Бабій — із родини Загаровських. Рід Загаровських — з Волині, із Загори. У XVI ст. жив там Василь Загаровський, каштелян, письменник, причетний до написання Пересопницького Євангелія. Із цього роду і серафинецькі Загаровські. І обидва, та ні, всі три Загаровські — Василі. І мама Василина. Нічого не буває випадкового.

Історія маминої сім’ї цікава. Мамина мама, а моя баба Єлена вийшла заміж за Василя Загаровського. Коли він загинув на війні, до неї прийшов жити його рідний брат Микола. Баба мала двох дітей, Микола — доньку. У нового подружжя 1920 року народилася донька Василина, 1930-го — син Василь.

Нині трохи з мамою поговорив. Слава Богу, вона ще при тямі. Дещо розпитав. Хоча я наче незле знаю мамине життя, його історію.

– Мамо, Ви коли вперше пішли до церкви?

— Дес мала штири чи п’єть років. Я все життє прожила з Богом, з церквою, у постійних молитвах. Я і вас, малих дітей, привчала до «Отче наш» і «Богородиці», ходити на служби до церкви.

— А до школи коли пішли?

— Як мала сім літ, вчиласи шість років. Я добре вчилася.

— А чо’ Вас тато не віддав до гімназії в Городенці?

— Ой, Васильку, треба було робити. У нас було 12 морга полі. Я наробиласи замолоду на поли. І худобу пасла. І на панське ходила робити за злотий денно. Тєжко було. А відтак війна почєласи. Брат Николай пропав безвісти, а Василь (брат) стояв з войськом коло Грушки, то я ходила пішки, несла йому харчів.

— Ви заміж коли вийшли?

— Ти гадаєш, я добре вже пам’ятаю? В 47-му, нє, в 48-му. Біда тогди була. Зачєлися колгоспи і треба було йти робити в ланку. Народився ти. Я бідила з тобов. Віднесу тебе до баби, а сама — в поле сапати. В обід біжу з поля тебе погодувати і знову в ланку. А потім Ганька народилася, Маруська, за нею Іван. Було і було роботи. Тато знав коні в колгоспі, а хата і городи мої були. Я коли молодша, ще дівков, була, то сапала так, що ніхто не годен був мене замогти.

Ми з татом таки добре набідилися, заки вас на ноги поставили. Взимі я йшла робити до магазину (склад із зерном — В. Б.). У чоботи зерна насиплю, би хоч щось курам принести. Шо тогди нам платили? Писали трудодні, а на них цілу фігу давали.

— Але Ви ще і по вечорах не байдикували…

— Вишивала, пір’я дерла, куделю мала. А любила читати. Кілько я тих книжок за життя перечитала, що но.

— Але Ви, мамо, мало де були за своє життя.

— До того було? От що в Бердичів до тебе приїжджала та то Маруськи в Чигирин літала.

— Коли найтяжче Вам було?

— Було, було. У 42-му у нас був голод, і в 46-му, і в 47-му. Пекли хліб із доброї муки і продавали, а самі їли з вівса або макух. І так виживали. А голод був такий, що до нас ходили жебрати басараби і їх находили мертвими під мурами.

— Але були у Вас і кращі часи?

— За молодости. Йшли на забаву до читальні, чи на толоці молодь робила танці. Але на заході сонця всі мали бути вдома. А як на весіллях файно гості забавлялися! Співали всіляких співанок, танцювали і не пили так, як тепер. Літров горівки весілля обходилося. Пили такими келішками, як наперсток, по черзі передавали.

— Ви робили в ланці, а відтак, я добре пам’ятаю, взяли собі тютюн. Я, та й всі ми, діти, Вам помагали.

— 10 років я мала той тютюн. Ви всі коло мене були контетні. Зірвати листя треба було. Відтак поселяти на шнурки, завішати довкола хати. А як добре висохне, гай давай складати у такі папуші. Кому було добре, то хіба татові, бо мав на куриво.

— Але ми, всі діти, Вам вдячні. Вам і татові, бо годували нас, вбирали, вчили.

— Ми не мали змоги всього дати, але як могли помагали. Троє весіль вам зробили, а через пів року тато помер і все впало на мої руки. Та Бог добрий, якось вижилоси.

— Але найбільше коло Вас впало на Ганьку, ні?

— Вони з Вовою (зять — В. Б.) жили на горі коло мене. Вони мені помагали, а я їм. Всьо робила в хаті, в стайні, у городі. І виживала як могла.

— Ще недавно, коли Вам було 96, я приїжджав додому. Ви копали картоплю, а я носив відрами до пивниці.

— Ой, доки мала сили, то поралася всюди. А свій город я любила — і копала його, і садила всьо, і сапала. Я така з дитинства вдаласи. Робила на рівні з хлопами.

— Я пам’ятаю свої шкільні роки. Ви давали нам, дітям, мені зосібно, добру науку життя. І я зрозумів, що життя — це молитва і праця. Ви дуже любили порядок біля хати і в хаті.

— Нас так за Польщі старші вчили. У мене на оборі все було чисто.

— Так, щосуботи треба було чисто позамітати подвір’я і ще дорогу коло воріт.

— А тепер хата наша, як сирота. Сниться мені, і я не раз хочу туди повернути (мама нині живе в в доньки Ганни і зятя Володимира — В. Б.). Так мені жаль за нею.

— То, мамо, Вам за своїм життям, що в хаті пройшло, шкода.

— Пройшло, як і не було. А я багато років прожила, дякувати Богові. І вже багато забула з того всього. Не раз не годна ніц пригадати. Ше якби годна ходити, а так лише лежу, деколи сиджу. Ніяке вже то життя, але мусиш миритися, що зробиш. Рада, що маю вже внуків та й правнуків дочекала.

— Ви вже найстаріші в селі.

— Уже найстаріша. Хто міг подумати, що я так дожию. Хоч ніколи і не відпочила: все робила та й робила, спокою не було..

— А після Вас по старшинству йде Славко Бачинський. Скільки то йому?

— 96, але кажуть, що він ще нівроку тримається.

— Дивіться, як воно цікаво буває. Ваша сестра Марія була одружена з Дьодем Бачинським, племінником Левка Бачинського, а Славко — то також є його небіж. А його донька Маруся — сваха вашої доньки Ганни. Коло замкнулося. Ваша мама називалася Олена чи, як кажуть в селі, Єлена або Їлена, і невістка Ганьчина — Олена. Ще одне коло утворилося.

— Та шо я знаю, Васильку, ти ліпше розумієш. Я пам’ятаю, як ми з татом вашим жили. Його вже 42 роки нема на світі. Він що заробить місячно, то гроші приносив додому і віддавав мені. Все віддавав. Я клала їх до своїх. Тато казав: то наші гроші. І ніколи не питав, де я їх поділа, бо знав, що я дурно не розпущу.

— Але дивіться, мамо, яка дивна штука. Ваша донька, а моя сестра, працювала вчителькою і має меншу пенсію, ніж Ви. А Ви весь вік проробили коло землі, не мали вищої освіти.

— Бо така це держава. Та й я довго жию і мені все підбільшують пенсію. Я частину більшу віддаю на потреби родини, на хату. Зато мене обходять внук Іван, його жінка, зять. Та й так добре, бо шо я сама робила би. Ти в Богородчанах, Ганька в Італії, Маруся в Польщі. Іван вмер, шкода мені за сином.

— Колись я вам телефонував і запитав, чи Ви самі, а Ви сказали: я не сама, я з Богом.

— Так, я все життя молюся, жию з Богом, і Він мені дає життя, але я не раз просила, аби забрав мене вже до себе, бо тяжко жити. Одне болить, друге... На таблєтках жию.

— Мамо, але 100ків — це не жарт.

— Це багато і мало, бо не знаю, коли воно минуло.

— Воно, життя Ваше, мамо, багато вмістило. Ви народилися ще за України. Відтак була Польща, перші совіти, німці, велика війна, УПА, другі совіти, колгоспи і, нарешті, знову незалежна Україна. Всю нашу історію прожили у двох століттях. Це щось та значить. Маєте велику родину і великі спогади.

— Ой, вже погано пам’ятаю. Життя — це коли не лише хтось нам дає щось, а й забирає багато. Мені небагато лишилося, але най буде.

…Останні місяці мама справді ослабла, вже не може ходити, погано бачить і їй важко читати. А вона все життя наче здійснювала заповіт австрійських монахів: молитися, працювати, читати.

Читання багато дає людині. Воно розвиває, шліфує розум і свідомість, дає роботу мозкові, а від нього — і силу тілові. Не знаю, чи мама це розуміє, але так робить. І молиться за нас усіх: за мене, моїх сестер, своїх внуків Ростиславу й Олександру, Віталія та Івана, Наталку, правнуків і всю родину. За що ми їй вдячні й бажаємо здоров’я.

Ганна спеціально повернулася з Італії, щоб доглянути маму. І ноша обох тяжка, але таке життя.

Недавно прочитав про 102-річну японку. Її запитали, як їй вдалося стільки прожитии, і вона сказала: я не хотіла довго жити. Така воля Господня, і тільки Він знає, скільки кому років дати. І ми всі з родини вдячні Всемогутньому за нашу маму Василину. А вдячності навчила нас вона.

З ювілеєм, зі 100-річчям, мамо!