Тієї першої днини останнього місяця зими гуцульське село Стопчатів зустріло нас якоюсь сумовитою притишеністю. Сюди для останнього прощання з Дмитром Павличком (28.09.1929 – 29.01.2023) зійшлись і з’їхалися земляки Героя України з його рідного та довколишніх сіл, прибули з Івано-Франківська, Львова, Києва шанувальники поетичного таланту і громадянського чину письменника й державотворця, його побратими, котрі поряд з ним виборювали проголошення відродженої української державності вікопомного 24 серпня 1991 року.

Поет заповів поховати його в отчому селі, а не на столичному Байковому кладовищі. І я сприйняв не як поетичну метафору, а як позначену глибоким символізмом реалію, яку подарувала незбагненна і вічна природа всім нам і душі покійного: під’їжджаючи до Стопчатова, ми спостерегли на тлі суцільного хмаровиння просвіти з густою небесною синявою. Мимохіть подумалося, що відкрились вони для того, аби туди злетіла безсмертна душа поета й побувала якийсь час у хатині під пагорбом, у якій він прийшов на світ 93 роки тому.

У цім припущенні уяви ще більше впевнився, коли в батьківській домівці Дмитра Павличка – колисці його років дитинства й отроцтва – відправляли панахиду за покійним священники парафій Березівського деканату УГКЦ на чолі з деканом о. Ігорем, а на час прощання поетової душі з рідною оселею небо над нашими головами враз цілковито роз’яснилося і все обійстя вщерть залило проміння сонця, мовби серед зими настала весна...

Одухотворену, проникливу проповідь про небіжчика мовив на подвір’ї його батьківської хати перед здвигом людей священник стопчатівської церкви Святого Миколая о. Володимир. Віддала шану пам’яті нашого славного земляка голова Івано-Франківської ОВА Світлана Онищук, яка від імені глави держави висловила співчуття його дружині Богдані та дочці Роксолані.

У нижній стопчатівській церкві, в якій ще малим молився до Всевишнього Д. Павличко, відбулася громадянська панахида за покійним, яку провадив його побратим відомий політик Іван Заєць. Депутат Верховної Ради України п’яти скликань, прощаючись зі своїм другом, означив смерть легендарного поета як велику національну трагедію: «Дмитро Павличко належав до опорних постатей української нації. Він із числа покликаних і призначених Богом тримати на високому рівні дух нашої нації, що власне й має забезпечувати її вічне буття. Зокрема така необхідність гостро постала нині – захистити Україну від агресії московітів, і ми платимо великі жертви за майбутню долю нашої держави. Тепер Д. Павличко стає в один, уже небесний, ряд з І. Драчем, І. Дзюбою, Л. Лук'яненком, В. Чорноволом, В. Стусом та іншими українськими світочами. Кожен з них пройшов у житті свій шлях випробувань, але заслуги їх усіх перед нацією неоціненні, тож ми перед їхньою пам'яттю низько схиляємо голови. А щоб охарактеризувати одним словом особистість Дмитра Павличка, пригадаймо його вірш, який став піснею і в якому є такі рядки: «Не спи, моє серце, не спи, побудьмо в нічному дозорі…». Дозорець – то людина, чия місія, яку вона добровільно обрала для себе, дуже нелегка, бо саме вона стоїть на чатах свого народу і повинна першою побачити загрозу і стати до бою з ворогом, повинна вчасно передати сигнал тривоги тим, хто піде за нею. Таким вічним дозорцем Дмитро Павличко був упродовж усього нашого бурхливого сьогодення. Благодатні плоди його діяльності бачимо і тут, у Стопчатові. Кинуте ним у ґрунт насіння проросло буйними сходами на громадській ниві.

Про заслуги Павличка у письменстві свідчить уже те, що низка його поетичних творів стала народними піснями. Щоправда, дехто дорікав: поети пішли в політику, а хай би краще вірші писали… Але якби не було цього чоловіка там і тоді, то не знаю, чи 24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила б Акт проголошення незалежності України. Це я вам кажу як свідок, як учасник тих подій, котрий стояв пліч-о-пліч з Дмитром Васильовичем. Він чудово розумів, що вікно історичних можливостей відчиняється на дуже короткий час і якщо не дістане належної підтримки депутатами цей акт, яким проголошувалося створення самостійної Української держави, а фактично відродження нашої державності, то невідомо, що буде наступного дня. Він мав великий вплив на Леоніда Кравчука, тож буквально ні на секунду не відпускав його з-під цього свого впливу саме щодо необхідності якнайскоріше поставити на голосування історичний Акт. І цей документ було прийнято абсолютною більшістю голосів депутатів. Або ж згадаю заслуги Павличка в дипломатичній діяльності. Для неї Дмитро Васильович обрав Словаччину – маленьку країну, але це наша сусідка. А згодом він був послом у Польщі, партнерство з якою нині для України особливо цінне. Ще в ті часи Павличко мовби передчував, що нас чекає, бо знав, що росія ніколи не сприймала і не сприйматиме Україну як державу».

Також на прохання Павличкового внука Данила, його бабусі і мами політик зачитав передане для оприлюднення під час громадянської панахиди своєрідне послання хлопця із глибокими роздумами про життєвий шлях, який пройшов його дідусь Дмитро. Той був для Данила виховником, закладав у ньому основи особистості громадянина України. Внук сприймає як символ їхнього роду шапку-мазепинку вбитого німецькими загарбниками Петра Павличка, яку дідусь Дмитро знайшов, викопуючи із братської могили тіло свого старшого брата, аби поховати його з почестями, належними українському патріоту-бандерівцю. «Після того ти, дідусю, – звертається до нього в уявній розмові Данило, – пильнував за мазепинкою, беріг її, як зіницю ока. Братова шапка була з тобою на всіх найважливіших мітингах та інших подіях. Ти вірив, що Петрова душа допомагає тобі в боротьбі за самостійну Україну. І я обіцяю тобі: буду пильнувати мазепинку і щоразу, коли братиму в руки той головний убір, відчуватиму високу честь, що його носили мої кровні родичі». Голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський, прощаючись із людиною-легендою, котра багато десятиліть уособлювала епоху, в якій жила, сказав: «Я певен, що ми сьогодні й досі не знаємо справжніх масштабів ролі і значення особистості Дмитра Павличка як світоча нашого національного відродження, як феномена української літератури і культури, української дійсності і загалом новітньої української історії. Ми аж тільки тепер, із втратою цієї великої людини, починаємо усвідомлювати огром постаті Павличка. У його житті були два крила: письменник і державний діяч. Геніальну пісню «Два кольори» на вірш Дмитра Павличко співають на всіх континентах. Навіть якби він більше нічого не створив, то залишився б в історії цією піснею, в яку ми всі залюблені. Разом з тим мені дуже прикро, що наша українська влада не пошанувала Павличка на тому рівні людської поваги, на який він безперечно заслуговує. Маю на увазі владу не Івано-Франківської області (бо прикарпатці шанують свого земляка), а ту найвищу, в Києві, від якої на похорон не приїхав жоден чиновник. Тим часом годі й порівнювати господарів високих кабінетів – навіть міністрів, нардепів – із такою надзвичайно потужною постаттю, якою був Павличко. Ті покинуть свої кабінети – і їхні прізвища, посади вже завтра люди забудуть. А цю унікальну, величну постать ми пам’ятатимемо завжди. Історія, я переконаний, ще сповна засвідчить, хто такий Дмитро Павличко, якою була його місія в письменстві, в українському житті».

Директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік Микола Жулинський так коротко й водночас вичерпно сказав про покійного: «Господь подарував Україні велета духу. Дмитро Павличко був щасливою людиною, бо носив у серці Україну, за яку його переслідували, за яку він повсякчас переживав, тож змушений був іноді йти і на компроміси із владою, але задля того, щоби прислужитися Україні».

Великим сином України назвав видатного поета, громадського і державного діяча Дмитра Павличка полковник ЗСУ, член НСПУ Микола Поровський: «Та я хотів би зазначити, що ми проводжаємо на вічний спочинок передовсім Воїна, того, хто воював за Україну і майбутнє нашої держави, за українське слово. Гарт, який здобув ще зовсім юним в УПА, в сотні Спартана, він проніс через усе своє життя. Мн з Дмитром Васильовичем познайомилися в 1989 році на установчій конференції Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Він очолив ТУМ і боротьбу за утвердження української мови у нашому суспільстві. Потім уродженець гірського Стопчатова працював в оргкомітеті зі створення Народного руху України, і зусилля цієї громадської організації чималою мірою сприяли успіху боротьби нашого народу за українську Незалежність. Я пригадую, як у Верховній Раді Дмитро Павличко до першого речення написаного Левком Лук’яненком проєкту Акту незалежності України дописав слова, якими власне й розпочинається цей основоположний політичний і правовий документ: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року…». Особисто я вдячний Дмитрові Васильовичу за те, що він дав мені рекомендацію для вступу до Спілки письменників України. На мій, полковника ЗСУ, погляд, хоча я, звісно, не можу говорити від усієї української армії, велич цієї людини мала би бути пошанована військовими – з участю салютної групи, яка провела б Воїна слова Дмитра Павличка в останню дорогу. Але нехай прощальним салютом над його могилою будуть наші постріли по ворогу на Східному фронті війни, розв'язаної московією проти України!».

На думку народного депутата України шести скликань Ярослава Кендзьора, «про нашого побратима, старшого товариша Дмитра Павличка належало б говорити гучно, а не так скромно, як сьогодні. Тому що це така постать, якою пишалась би будь-яка держава світу. Саме Павличко наполіг на тому, щоб Леонід Кравчук термінового поставив на голосування Акт проголошення незалежності України, і на табло висвітилася жадана для членів Народної Ради і для всього українства цифра: за – 346 депутатів! Так здійснилася того дня – завдяки молитвам до Господа і практичним зусиллям Дмитра Павличка – найбільша мрія його життя. Своїми розумом і серцем він доклався до відродження Української держави. Я запрошував Дмитра Васильовича до участі в телепередачах, і він радо приходив у студію 5 каналу. Своєю чергою, вручив мені запрошення на свій творчий вечір з нагоди 90-ліття, який мав відбутися 28 вересня 2019 року в Національній опері, як це погодили у Міністерстві культури і вже готували ювілейний захід. Одначе вечір так і не відбувся: Дмитрові Васильовичу зателефонували, що захід скасовується. Хто скасував, за чиєю усною вказівкою – й досі не знаємо…».

Депутат Верховної Ради України першого і другого скликань, голова обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка Степан Волковецький згадав, як у 1989 році входив до групи підтримки Дмитра Павличка, який балотувався на виборах до Верховної Ради СРСР. На зустрічі з виборцями група приїздила із синьо-жовтими прапорами й розгортала їх полотнища – уперше свідками цього стали жителі багатьох прикарпатських сіл, у тім числі і рідної для С. Волковецького Витвиці на Долинщині. Певна річ, Дмитро Васильович будив у наших земляків національний дух і своїми полум’яними виступами із закликами активно виборювати Україні незалежність. То був голос не лише його самого, а й усього нашого народу, який він відчував усім своїм єством. Запам'яталося С. Волковецькому і немало епізодів дипломатичної сторінки біографій їх обох: «Скажімо, на проведеній у тодішнього президента Леоніда Кучми нараді послів України в різних державах світу Павличко запропонував запросити Папу Римського Івана Павла II відвідати Україну. Я тоді був послом у Грузії і підтримав пропозицію Дмитра Васильовича тим аргументом, що вже відбувся успішний візит понтифіка до цієї країни, яка є православною. Гадаю, така позиція двох послів посприяла ухваленню на державному рівні рішення щодо організації візиту Івана Павла II до нашої держави.

Поет, лавреат Шевченківської премії Василь Герасим’юк, який виростав у селі Прокураві на Косівщині, сказав: «Коли я дізнався, що місцем свого вічного спочинку Дмитро Павличко обрав рідне село, то у мене перед очима одразу постали рядки його поезії автобіографічного змісту «Стопчатів». У цьому творі розповідається про те, як зі сцени сільського клубу хлопчик, ще навіть не отрок, декламує вірш Тараса Шевченка про боротьбу українців за волю. Читця-школяра глядачі нагородили щедрими оплесками, а от його мама в цю хвилину заплакала… Для Павличка образ України був невіддільний від матері і коханої, позначений їхніми найкращими рисами. Взагалі, на мою думку, одна із художньо найвартісніших його книжок – це «Таємниця твого обличчя».

Вклонився від усього гуцульського краю світлій пам'яті Дмитра Павличка, його дружині Богдані та дочці Роксолані член НСПУ Микола Симчич, який живе недалеко від Стопчатова – в селі Середньому Березові: «Наш славетний земляк своїми патріотичними віршами, своїм громадянським чином боровся за українську Незалежність. Сьогодні ми прощаємося із Дмитром Васильовичем, але він своєю поезією і далі бореться й боротиметься за Україну». На закінчення свого виступу М. Симчич прочитав відомий вірш Павличка, який починається такими рядками:

Від стопчатівців віддав данину шани пам’яті видатного поета вчитель Михайло Гургулович: «Проводжаємо в останню путь людину, яка є не тільки славою України, а й символом нашого села. Кожен із нас завжди з гордістю каже, що він з того села, де народився великий син України Дмитро Павличко». Сільський педагог на високому духовно-емоційному регістрі прочитав рядки із поезій свого земляка. Вони, мов духовна сповідь Павличка перед Богом і Україною, дихнули на присутніх сумовитим настроєм:

Тужливо зринула біля церкви Святої Параскеви пісня на вірш поета про те, як «з далекого краю лелеки летіли, та в одного лелеченька крилоньки зомліли», у виконанні учасниць аматорського вокального колективу…

Дмитра Павличка віддали стопчатівській землі, де він прийшов на білий світ і в лоно якої повернувся. Тепер його останній вічний земний прихисток – поруч із батьком Василем, матір’ю Параскою та іншими родичами.