Цього тижня розпочався Великий Піст, час приготування до Великодня, час очищення душі й тіла через піст, духовні роздуми, молитви, добрі справи. З цієї нагоди Митрополит Галицький АНДРІЙ (Абрамчук) Православної Церкви України нагадує нам про важливі речі для душі, які не знищують, як сказано в Євангелії, ні іржа, ні міль і які мають непроминальну вартість як для нашого земного життя, так і в очах Господа.
– Високопреосвященний владико Андрію, пригадайте приписи Великого посту.
– Упродовж цих днів потрібно утримуватися від скоромної їжі, гулянь, грішних думок, помислів і вчинків. У цей час маємо відсторонитися від гніву, образ і засудження, а натомість чинити діла милосердя: молитву, піст, милостиню. В піст слід обмежувати себе в їжі. Найбільш суворі дні Великого посту – перший та останній тижні. У Великий піст церковний устав закликає відмовитися від їжі тваринного походження: будь-яке м’ясо, молоко, яйця і, звісно, усі продукти, до складу яких вони можуть входити. Натомість можна вживати такі продукти, як чорний хліб і злакові хлібці, різні крупи, всі бобові, гриби, свіжі овочі та фрукти, сухофрукти, різні соління та варення, горіхи й мед. Двічі за весь піст дозволено споживати страви із риби та морепродуктів: на Благовіщення Пресвятої Богородиці (7 квітня) та у Вербну неділю (25 квітня). Коли говоримо за піст, завжди маємо пам’ятати слова-пересторогу на піст св. Василія Великого: «Не їсти одне одного!». Кожна людина має в особистому порядку разом із духівником визначати міру строгості свого посту. Нагадую, що під час Великого посту Церква не проводить вінчання. Водночас таїнство Хрещення у цей період дозволяється проводити.
̶ Пандемія коронавірусу зачепила кожну країну у світі. Її вважаєте допуском Божим, черговим випробуванням?
– Бог посилає кару, коли ми того заслуговуємо або як радикальний Божий засіб нагадати людині, що її призначення – служіння Господеві. Коли поглянемо на історію людства, то вже у часи Старого Завіту згадуються пошесті. Так само в період нової ери чума, холера, віспа й інші мори, в тому числі і грип «іспанка» під час Першої світової війни, в буквальному розумінні викошували десятки мільйонів людей.
Тобто, як мовить Еклезіаст, немає нічого нового під сонцем. Ця пандемія – черговий іспит на нашу християнську зрілість. Як ми поведемо себе у сповненні головних заповідей любові щодо Бога і ближнього? Чи полегшимо сум і тягарі братів і сестер молитвами і християнським милосердям? Чи гідно поведемо себе у часи випробувань, які випали на нашу долю? Молитва і віра даються Вседержителем Богом усім достатньо: і православним, і католикам, і протестантам. Сучасна людина часто забуває, що у нас розум маленький, навіть якщо голова має розмір 58 чи більший, а життя наше – коротке. Натомість поводимось, мов нерозумні діти, коли женемось за примарними скарбами цього світу, забувши, що найбільший скарб – душа людини.
– Ваш парафіянин, а мій добрий приятель торік потрапив до лікарні, а його братова – побожна лікарка так почала за нього «піклуватися», що коли він ще був у лікарні, позбавила його квартири, переписавши її на свого сина через акт купівлі-продажу, мотивуючи це тим, що, мовляв, в інакший спосіб допомогти йому було неможливо... Виходить, що часті публічні молитви не завжди звільняють людину від браку любові?
– Що вже казати про стан меркантилізму й наживи, який панує в нашому суспільстві. Це його хвороба. На жаль такі випадки, сьогодні поширені серед усіх християн. Але вони забувають Божі слова: «Безумний! Сьогодні вночі заберу душу твою! Кому це залишиш?». Знаємо, що Олександр Македонський, який завоював свого часу чи не весь світ, наказав перед смертю своїм воїнам нести його в домовині, з якої звисали його руки. Щоби кожен бачив: із собою на той світ ніхто не забере нічого. Хотілося б, аби про це пам’ятали і мільярдери, й прості люди. Що з собою, повторюю, на той світ ніхто нічого не забере. Якби ми частіше згадували про це, то менше би грішили. А смерть має тисячу доріг, щоби знайти людину, і немає жодної, якою можна втекти від неї.
– Які речі не міняються й під час пандемії і мають непроминальну вартість завжди?
– На жаль, сьогодні в суспільстві панує закон джунглів: сильніший пожирає слабшого, а нахабство стало другим щастям. Схоже, ми знову повертаємось до Старого Завіту, а коли додамо сюди вплив негативних потоків інформації на сучасну людину, то, напевно, й набагато гірше. На такому тлі ця пандемія міняє все у світі: політику, економіку, суспільство, людину. І, схоже, не в кращий бік. Це спільне лихо і проблема всіх суспільних станів та їхніх поводирів. Однак, заповіт любові, який приніс людям Господь наш Ісус Христос дві тисячі років тому, залишається незмінним і нині, й до кінця світу.
Власне, він і творить з тварного чоловіка людину. А засади любові, довіри, солідарності й допомоги одне одному і милосердя завжди матимуть непроминаючу вартість і знаходитимуть місце в серці добрих людей і у пам’яті Божій. З іншого боку, якщо змалку не заклали в людину християнських основ співжиття, то у майбутньому жодні дипломи вже не змінять її на краще. Те, що заклали батьки в дитину у сім’ї, чого навчили її у школі й Церкві, значною мірою є визначальним для правильних кроків на її життєвому шляху надалі.
– Що б Ви, владико, хотіли побажати керівникам та іншим представникам нашої влади?
– Волів би побажати одного, того, що й кожній людині: пам’ятай про смерть і вовік не согрішиш! Хочу, щоб вони дбали за людей не високими словами, а реальними добрими ділами, щоб переймалися не своїми інтересами і власними кишенями, а насамперед вболівали за суспільне добро громадян. Любити Україну потрібно не язиком, а жертовною працею. Бо Господь за їхнє керівництво попросить здати ретельний звіт. На жаль, сьогодні представники влади загалом чинять, як блудний син у євангельській притчі. Коли біда приходить до громади, то влада мала б гуртувати народ і подавати особистий приклад у творенні добра, чого ми з вами не часто спостерігаємо сьогодні. Коли ж народ бачить неправду, то опускає руки.
– Ще сто з лишком років тому у шкільних установах студії Закону Божого займали в розкладі уроків щодня по годині, й так шість днів на тиждень. Сьогодні у наших школах на катехизм виділено годину на тиждень. І схоже, широкий загал це мало турбує...
– Із сумом мусимо це констатувати. Та навіть за таких умов завжди маємо можливість приділяти увагу моральному вихованню власних дітей. Мене не менше цього болить, коли бачу нездорове захоплення конкурсами, танцями, гульками, а важливі речі в духовному житті людини відходять на задній план. Духовність полягає не у відвідинах церкви й складанні рук до молитви, бо можна кожний день причащатись, а вийшовши з церкви, ще з більшим завзяттям чинити зло. Завжди можемо знайти від себе біднішого, якому зможемо допомогти, і завжди можемо і маємо обов’язок підтримати свого ближнього молитвою і добрим словом розради.
Маємо пам’ятати про милосердя і жертовність до всіх без винятку людей. Особливо до покривджених, опущених, занедбаних. Часто кажуть, ось він візьме гроші й піде нап’ється. Але ніхто навіть не задається питаннями: «А чому він так чинить? Чим можна йому допомогти?». За свій єпископський вік я висвятив 257 священиків і дякую Господеві, що під забороною служіння немає жодного. Хоч були такі, яких під час навчання чи не всі викладачі семінарії вимагали від мене викреслити їх зі списку семінаристів. А сьогодні багато з них – в числі найкращих парохів. Так само і ви, шановні читачі, намагайтесь чинити добро людині, котра заблукала чи навіть закаменіла серцем. А людині, яка впала, простягнімо руку допомоги. Бог обов’язково відплатить вам добром устократ.
– Коли поглянете на свій майже піввіковий священичий шлях і 30-літнє єпископське служіння, то що для Вас стало найбільшим щастям?
– Я вже казав своїм отцям, що для мене найбільшим щастям стало співслужіння Літургії на Фанарі зі Вселенським Патріархом у 2019-му, коли вперше за 332 роки український православний єпископат співслужив від імені українського народу зі Вселенським Патріархом, а Українська Церква отримала Томос.
Як зараз памятаю, вже по Службі Божій і урочистому проголошенні Томосу, до мене підійшов Патріарх Варфоломій і попросив передати патріарше благословення для митрополита Львівського Макарія, з яким ми фактично з 2000-го року вели об’єднавчі переговори зі Вселенським Патріархом.
Ми заклали фундамент, а тепер хай молоді єпископи докладають старань в розбудові помісної Української Православної Церкви. А праці вистачає для всіх. Почнімо з малого. Ось пролетить час Великого Посту і прийдуть до нас Великодні свята. Тоді разом зі всіма єпископами всіх традиційних Церков звернімося зі спільним пастирським посланням до краян Прикарпаття, про яке я не перестаю говорити ще з того самого 2019-го. І нагадаю, що свого часу вже у новітній нашій історії в 90-х роках минулого століття ми мали такі спільні послання зі славної пам’яті єпископом Софроном Дмитерком УГКЦ.
Не менш важливим було б і відродження роботи Ради Церков, коли єпископи краю збирались раз чи й двічі в місяць з керівниками обласної влади для вирішення питань різного характеру. Маю надію, що коли навіть війна не об’єднала нас у тому, то пандемія довершить цю справу. Тим більше, що маємо втішні вісті: недавно Вселенський Патріарх Варфоломій підтвердив свій намір бути присутнім на урочистостях з нагоди 30-ліття Дня Незалежності України в Києві.
